Пішов з життя ветеран Великої Вітчизняної війни, учасник бойових дій, визволитель Волинської області від фашистських загарбників Володимир Дмитрович Єщенко. Інтерв'ю з ним тільки готувалося до публікації - пише його автор диякон Тарас Футрук на сторінках офіційного сайту Волинської єпархії

Жвавий, енергійний, завжди усміхнений і привітний до людей – таким запам’ятається він друзям і близьким. Ми втратили хорошу, тактовну, доброзичливу та сильну духом людину. Незважаючи на поважний вік, займався громадською роботою, допомагав побратимам не втрачати бойовий дух.

Народився він у Сибірі. У неповні вісімнадцять потрапив курсантом до Київського артилерійського училища, яке евакуювали до Красноярська. Командиром взводу четвертої батареї другого дивізіону 112-го гвардійського гарматно-артилерійського полку  пройшов від Курської дуги по території семи областей України, форсував Дніпро, визволяв Київ, а потім громив німців під Рівним і Луцьком.

Після війни Володимир  Єщенко разом зі своєю бригадою служив в армії у Луцьку. А вже після служби залишився у місті, яке стало для нього рідним.

Нещодавно Володимир Дмитрович мав виступ на концерті, який був організований Волинською єпархією та присвячений річниці визволення Луцька.

Світла пам’ять про Володимира Дмитровича Єщенка назавжди збережеться у серцях рідних та близьких йому людей.

Вашій увазі пропонується інтерв’ю із ветераном Володимиром Дмитровичем, незадовго до його смерті.

“Нажаль, свідків цієї величної події з кожним роком стає все менше та менше.. Мені вдалось поспілкуватись з одним із ветеранів Єшкіним Володимиром Дмитровичем, який пройшой свій бойовий шлях з 1042 по 1945 рік.

Володимире Дмитровичу, як ви попали на фронт?

Коли почалась війна 22 червня 1941 року я був підлітком, тобто на війну таких не призивали, але я мріяв добровільно піти на фронт. Жили ми в місті Ачинськ (Красноярський край) неподалік від воєнного комісаріату, де збирались добровольці, щоб йти на фронт, ну і я пішов. Пішов і добився свого, 1942 року, коли мені було 17 років, мене було прийнято в одну із військових груп. Але поїхав не на захід а на схід, тобто в місто Красноярськ, де був зарахований курсантом в артилерійське училище, Перше Червонопрапорне артилерійське училище ім. Кірова. За скороченим курсом я закінчив цей навчальний заклад і отримав звання молодшого лейтенанта, був направлений на Вороніжський фронт.

Чи відчували ви страх по прибутті на позицію?

Безумовно, мене все лякало, коли прибув на фронт,то був змушений пройти від штабу на вогневу позицію, де повинен мав приймати взвод і ним командувати. І ось, коли я йшов, протягом трьох кілометрів, я бачив калюжі людської крові, спалені будинки, зруйновані споруди, і все це складало почуття ненависті до ворога, що було сильніше страху. Ось так почалось моє «фронтове життя»

Де вам доводилось воювати?

Я був командиром другого вогневого взводу 112 гвардійського полка РГК( Резерву Головного Командування). Спочатку ми захищали місто Вороніж, також приймали участь в битві на Курсько-Орловській дузі, де нашим завданням було знищити оборону армії загарбника, Після курської битви наш полк приймав участь у визволенні 7 областей України. Це – Сумська область, місто Охтирка, де були дуже жорстокі бої, Полтавську область (м. Гадяч), Київську область (Біла Церква, Київ), Житомирська область(Житомир), Рівненська(Рівне, Дубно), Волинська (приймав участь у визволенні Луцька). Після визволення України наш полк перейшов Західний Буг, і звільняли Польщу, дуже добре пам’ятаю жорстокі бої на Сандомирському плацдармі, також воював на підступах до Берліну, в самому Берліні не був, тому що наш полк отримав розпорядження йти на Прагу. Отже для мене війна закінчилась 12 травня, коли ми звільнили столицю Чехословаччини.

Наскільки для вас велична ця дата, 9 травня?

Мені перемога дісталась дуже важко, я інвалід, був двічі поранений, була одна контузія.Я завжди залишався православним християнином, мене вберіг Бог.

Ця війна була дуже жорстокою і кровопролитною. Це була війна металу, моторів та пального, але бойовий дух воїнів зіграв свою роль, адже була віра в нашу перемогу. Також дуже велику роль в нашій спільній перемозі, зіграли добровольці, причому йшли на фронт сім’ями. Хто в регулярні війська, хто в партизанські загони. Це одна із причин перемоги. Патріоти, які мали любов до своєї батьківщини, були готові померти в будь-який момент, аби лиш прогнати німецьких загарбників. Так, були зрадники, були перевертні, але вони нічого не представляли собою в порівнянні з океаном патріотизму, який був проявлений простим народом. Також потрібно віддати належну роль у перемозі простому вчителю, адже саме вони вчили нас говорити правду, вчили любові та відданості до своєї Батьківщини. Кожна людина була готова йти на подвиг.

Також хотів би пригадати своїх бойових товаришів, з якими ми разом воювали : Капітан Князєв,  радист Коноваленко, рядовий  Гванішин. Також хотів би згадати своїх однополчан: Начальник штаба нашого полка – Ілля Сісаренко, Форманюк Родіон, з яким ми визволяли Луцьк, Констянтин Морковський, Миколай Ануркін, Андрій Буговець.

З нашого полка залишився лише я, нещодавно, нажаль, помер  і Григорій Никифорович Сидоренко, який також проживав в Луцьку. Я з ним спілкувався до самої смерті.”

Спілкуючись із цією видатною людиною, сам стаєш учасником описаних подій, Володимир Дмитрович завжди недооцінював свій внесок у перемогу.  Його героїзм та безстрашшя також вплинули на хід історії нашої держави. І як би пафосно це не звучало, але такі люди подарували нам мирне небо

Царство небесне, вічна пам’ять, шановний Володимире Дмитровичу!

Бесіду провів диякон Тарас Футрук