Тарас Саламаха щодня навчає самооборонців Майдану давнього бойового мистецтва, яке вчить легко затримувати п’яниць, відбирати у нападника зброю, навіть ухилятися від кулі. 
Цікаво, що за двадцять три (!) роки пошуків і досліджень пан Тарас зробив неймовірні відкриття – японське бойове мистецтво айкідо, яке нині популярне в Україні, бо не передбачає агресії та ударів, – є запозиченням українського жіночого бойового мистецтва Трипільської доби та Запорозької Січі! Журналістка «Сім’ї і дому» дізналася про це від Тараса Саламахи однією з найперших. 

ЧЕРЕЗ АЙКІДО ДО БОЇВ КОЗАЦЬКИХ 

– Дуже важко віднайти кимось умисне приховані речі, – почав свою розповідь дослідник. – Бо тільки торкаєшся української давньої культури, так годі щось знайти. Архіви й документи про Козацьку Січ досі в Петербурзі і росіяни їх не віддають. Матеріали на трипільську тематику теж із Києва відправляли на Москву, звідки не повернули навіть фотокопії. Видно, комусь дуже треба зачищати історію, замітати її сліди. 
Ще студентом Тарас почав цікавитися бойовими мистецтвами. І якщо про китайське кунг-фу чи бразильську капоейру міг довідатися геть усе, то про бойове мистецтво наших предків-козаків, що якихось триста років тому жили й воювали на наших землях, не знаходив нічого. 

– Є інформація, що іспанський король, коли наймав козаків, то одного цінував, як десятьох інших воїнів, – розповідає пан Саламаха. – Удесятеро більше платив козакові, бо він і стратегом був, і міг зробити більше, ніж цілий загін, такий вправний! Якими знаннями та вміннями володів?! Коли я взявся вивчати різні бойові мистецтва й ознайомився з японським айкідо, зрозумів, що чимось схожим володіли козаки. За описами їхніх боїв усе збігалося. Козаки без зброї, голими руками могли йти і на шаблюки, і на ножі, і один проти десятьох, і воювати годинами, навіть днями! В інших бойових мистецтвах це нереально, бо організм втомлюється, є суто фізіологічні параметри, які переплюнути годі. Тобто через Японію до нас дійшло наше ж бойове мистецтво. І якщо розглянути його принципи, то через радикальну відмінність від інших стає зрозумілим, що його формували саме жінки. 

ЧОЛОВІКОВІ ДАЙ БИТИСЯ, ЖІНЦІ – ПРИМИРИТИСЯ 

– Усі бойові мистецтва зводяться до ударів, – провадить пан Тарас. – Тіло при цьому розглядається, як груша або мішок, де є вразливі місця – голова, шия, живіт, пах, ноги. Усі техніки зводяться до того, щоб наносити у ці місця удари, до того ж по прямій лінії. Тим часом в айкідо ударів немає взагалі. 
Дослідник каже, що саме жіночі руки та сухожилля не сформовані для ударів. Також жінка не схильна до прямого руху: психологічно, фізично й ментально вона сформована для руху круглого. Коли виникає конфліктна ситуація, у чоловіка й думки не виникає примиритися: йому генетично притаманне домінування. Тоді як жінка конфліктну ситуацію старається замирити. 

– Карате, сумо, кікбоксинг, тайський бокс, тхеквондо, кунг-фу – у всі ці бойові мистецтва закладено конфлікт, – повідує дослідник. – Ці бої належать до чоловічого агресивного типу, коли про примирення з агресором не йдеться, лише про силову перемогу над ним. Айкідо – єдине бойове мистецтво, де того, хто нападає, не б’ють, з ним не сперечаються, не намагаються стати над ним вище, а хочуть примиритися. Тому техніка цього бою гармонійна, спокійна, неагресивна. 
Пан Тарас додає, що хоч це бойове мистецтво прийшло до нас із Японії, але там його не позиціонують як свою культуру. Цей вид бойового мистецтва не є для японців органічним, не відповідає їхньому психотипу та етнокультурі, чого не скажеш про сумо (коли товчуться товсті чоловіки і намагаються виштовхати один одного за коло), яким у Японії пишаються та називають своєю культурою. 

– В айкідо не рухаються по прямій, лише по колу, – продовжує пан Саламаха. – Ця техніка ефективна не завдяки грубій фізичній силі, а завдяки тому, що рух відбувається по спіралі. Головне – не опиратися, а приєднатися до супротивника, і тоді вже по колу перенаправити його агресію проти нього самого, намагаючись укінці примиритися. Гадаю, жінки це вигадали для того, щоб слабший міг захиститися і перемогти сильнішого. Бо в айкідо що більше людей нападає, то легше захищатися. І немає значення, з якою холодною зброєю на тебе йдуть, ця техніка ефективна проти ножа, палиці, навіть меча. 
Пан Тарас демонструє відео, де жінки й чоловіки вправляються в айкідо. Жінці такі собі кружляння-виверти по спіралі вдаються набагато легше й органічніше. Саме жінка, за словами дослідника, могла вигадати спіральний принцип скручування тіла суперника через руку, плече, і це є таким ефективним, що немає потреби бити. 

БОРОТИСЯ ТРЕНУВАЛИСЯ… В ТАНЦІ! 

– Якби поставити камеру зверху й подивитися, як рухаються двоє під час змагань в айкідо, ми побачили б графіки, схожі на… трипільські орнаменти, – дивує Тарас. – Як художник не раз себе запитував, що саме зображено на цих трипільських черепках. А коли перечитав купу літератури, зрозумів, що наші предки були більш чутливими, ніж ми, до енергій, які циркулюють у тілі, природі, землі та небі. От ми думаємо що інь-янь – китайський знак, а це трипілля, – показує численні зображення трипільських черепків із цим добре відомим знаком. – Ось інші орнаменти, де два начала взаємодіють, рухаючись по колу, по спіралі. А це і є принцип айкідо. 
Під час досліджень пан Тарас дійшов думки, що таке досконале нині бойове мистецтво колись мало вироблятися й культивуватися упродовж поколінь. І можливим це було там, де жінкам, які його сформували, відводилася особлива роль. 

– Я почав шукати й довідався, що в історії справжній матріархат був тільки у трипільській культурі, – каже пан Тарас. – Археологічні розкопки, коли на тисячу жіночих статуеток знаходять лише одну чоловічу, продемонстрували, що жінкам на Трипіллі відводилася домінувальна соціальна роль. Спілкуючись з археологами, дізнався, що наші предки не мали жодних військових утворень і не мали зброї. Невже за кілька тисяч років на трипільців ніхто не нападав?! Нападав, звісно. Але чим вони захищалися? А от вам і відповідь – вони не боялися, бо, видно, вміли захищатися з дитинства. 

Так само й на Запорозькій Січі Тарас Саламаха не відшукав інформації про спеціальні пристрої для тренувань. Хіба балка, якою ходили задля втримання рівноваги. А тренувалися козаки… в танці, де, за словами дослідника, є багато таких елементів, які закладені в принципі айкідо. До того ж козаки любили оголюватися до пояса, тобто не боялися ударів у торс, а отже, те бойове мистецтво, яким володіли, не дозволяло цього, бо інакше вдягали б щити. 

– Тренуючись в айкідо, навіть можна навчитися ухилятися від куль, – додає дослідник. – Бо людина цілиться за векторним принципом, а айкідо вчить тактики відходу з лінії атаки. Цього бойового мистецтва можна навчитися за кілька тижнів. Я щодня проводжу на Майдані інструктаж із рукопашного бою для бойових сотень. До них потрапили хлопці, які не мають військової підготовки, також навчання відвідує бойова жіноча сотня. І багато хто за два-три заняття вже вміє відбити верхній та нижній прямі удари, дівчата можуть легко затримати п’яного, ми показуємо, як відібрати у нападника пістолет, автомат, навіть те, як ухилятися від куль. Коли розумієш, що фізична сила суперника не має значення, а все залежить від правильно виконаних базових рухів, тоді зникає страх та невпевненість. 

ВІДІРВАНЕ, ЗАГУБЛЕНЕ І ЧИ ПОВЕРНЕНЕ? 

– Але як саме наше бойове мистецтво могло потрапити до Японії? – цікавлюся. 
– Є така тенденція, що в рідній країні традиції губляться, а в іншій культурі приживаються. Я дізнався, що айкідо, або дзю-дзю-цу (давніша його назва) – це запозичене мистецтво для японців. Там воно з’явилося 1532 року, після того, як змушені були якимсь чином розправитися з самураями, які стали страшним тягарем для японського народу, бо імператор почав використовувати їх для каральних функцій. Схожі на бойову машину, адже мали неймовірні обладунки, самураї почали вбивати мирних людей. Тому японці розіслали гінців у різні країни світу, аби знайти спосіб подолати цю біду. І тут раптово з’являється людина, яка в готовій формі демонструє бойове мистецтво дзю-дзю-цу. Це доказ того, що воно їм не належить, бо не формувалося століттями. Японською «дзю» означає «м’якість» або «піддатливість». Гадаю, разом із бойовим мистецтвом було запозичене й саме слово. В українській мові етимологічно ця частка саме з таким значенням є в багатьох словах та поняттях донині. Після того як люди, які володіли дзю-дзю-цу, за сто п’ятдесят років повністю перемогли самураїв, це мистецтво однаково в них не прижилося. Тим часом самурайську культуру японці культивують. 

– Але цікаво, що навіть правильні козацькі шаровари японці зберегли, а ми забули, – вбрання для айкідо демонструє партнерка пана Тараса. – Ці штани обов’язково мусять бути в складки, аби при присіданні тканина не стягувалася, й мати не резинку чи шнурок, а пришитий широкий пояс-кушак, – завершив Тарас Саламаха. І додав, що тепер працює над тим, аби повернути це бойове мистецтво в українську культуру. Але не як айкідо, бо воно японське. Він хоче знайти правду, пов’язану з Україною.