41 український військовослужбовець, що перейшли україно-російський кордон, нині перебувають в Запоріжжі. Бійцям, серед них і волиняни з 51 ОМБ, що вистояли 10 днів під «градом», звинувачують у дезертирстві. Солдат, який був очевидце всіх цих подій розповідає, що ж насправді спонукали військових перейти кордон, - пише Нововолинськиі інформаційний портал.

Розповідь солдата-очевидця:

«…Почну одразу з пацанiв з 51 бригади, котрi здались у полон.

Бiльшiсть з них я вiзуально пам'ятаю в обличчя. Ми стояли разом на однiй позиції. А зараз детальнiше. Так, iнфа про здачу правдива, але нiхто не подає iнфу про причини.

Ми стояли мiсяць на висотi, колони перестали ходити вже на другий тиждень. Iз-за тактики командування була розбита Амвросiївка, Зеленопiлля та окремi ділянки, де стояла 79. Ви читали про це в новинах, а ми бачили на власні очi. Картини обстрiлу градами, коли ти тупо стоїш на териконi, a в 10 км вiд тебе град розносить пацанiв в кашу.

Саме за такої погоди до нас пiдтянулась 51. Вони вирвалися з Краснодона, де попали в пекло з градiв i мiнометiв ще й пiд Краснопартизанськом. Мене часто питають про наш бойовий дух, так от, їх бойовий дух можна було описати одним словом: ***. Через пару днiв стояння почалась пристрiлка по нас. Пацани привезли з собою на гору САУшки, що не дуже порадувало сепарiв.

Першим був град, котрим злегка затронули терикон. Для когось здається, а херня, всерiвно ж не попали, а для когось це лежання в землянцi, коли через тебе перелiтає багатокілограмовий «олівець» i розривається так, що труситься весь терикон, а тебе засипає землею з усiх сторiн.

Далi був трьохгодинний обстрiл мiнами, загалом випущенно близько 150 штук, а далi запiчатування пакетом града. Враження просто чудеснi. А в останнiй раз -точечний обстрiл 5-6 мiнометами. Як наслiдок купа спаленої технiки, САУшка, в котрої башня лежала поряд з корпусом, а саму порвало, як консервну банку. На наступний ранок пацани здались.

Спочатку партiя в чоловiк 10. Тих нагодували, накормили i дали телефон, мол звонiть своїм, он як в нас круто. Тi мудили взяли i пiдбурили остальних.

Але навiть я не маю права осуджувати їх, хоча ми були поряд.

I запам'ятайте назавжди: нiхто з вас нiколи не має права сказати, що вони зрадники. Ви не знаєте, що це, коли 6 кг балванки приземляються в метрi вiд тебе. Коли людей контузить. Коли горить палатка, в якiй ящик гранат i ти лазиш на пузi, чекаючи, поки вiн рване. От з таким станом здавались пацани, кинутi всiма, як живе м'ясо, вiдтягуючи сили сепаратистiв. На нас було начхати всiм.

Навiть наказ вiдiйти ми ледь випросили. Назву навiть героя, пiдполковник Iванющенко зам комбрига 51 бригади, автор iдеї про те, що ми маємо здохнути там раніше, ніж здамо висоту.

Вiн думає, що 30 чоловік легесенько втримають висоту. Отож, пiдсумок, пацани здались i хай для когось вони ***, але для мене герої. Вони так само були в полях чотири мiсяцi, так само воювали, але, кинутi всіма, обрали збереження життя замiсть красивої бравади.

З остальними, що лишились, ми пiшли на прорив до наших. А на наступний день терикон зрiвняли три залпи градiв.

А тепер задайте собi питання: хто гірший - пацан, котрого задовбало воювати за людей, котрим дорожчий асфальт за його життя (ми, виявляється, поганi, танками порозбивали дорогу, яку вони берегли 50 рокiв, але їм байдуже, що в тебе щодня стріляють) чи генерал, котрий його сюди послав i який його покладе в сиру землю, аби заробити собi ще одну зiрку.

П. С. Тут я розписав усе. Сорi за мати, на емоцiях.»