Військові прокурори звинувачують солдатів з 51-ї ОМБ у дезертирстві та планують обрати міру запобіжного заходу для них. Адвокати наполягають на особистих поруках за солдат, які у складних обставинах, залишені командуванням напризволяще, намагалися вийти із оточення, але потрапили до рук луганських бойовиків, - пише Нововолинськ Діловий.

У телефонній розмові артилерист з Нововолинська повідомив журналісту видання чимало подробиць у справі про так зване дезертирство.

— То як ви потрапили під Червонопартизанськ?

— Чотири місяці в полі, а тоді — терикон під Червонопартизанськом…

Мене до 51 окремої механізованої бригади призвали через Нововолинський військоммат ще у квітні. Були на полігоні в Рівному, а згодом стояли на межі Дніпропетровщини і Донеччини. Саме тоді розстріляли наших під Волновахою. Через недолугий наказ, за 10 км від основних частин, полягли солдати. Їхню долю повторити не хотілося.

Після Волновахи нас таки завернули до Миколаєва на полігон «Широкий лан», але вже незабаром знову кинули на передову. Цього разу до Запорізької області. Звідти, своїм ходом, пробиваючись у боях, ми, 4 батарея 2 гаубичного дивізіону, йшли разом із 72 білоцерківською бригадою на Амвросіївку та Зеленопілля.
Переживши те пекло, опинилися під Червонопартизанськом. Зайняли висоту на териконі.

— І потрапили під обстріл із російських «Градів»?

— Так. В ніч з 11 на 12 липня нас там вперше накрило «градами». Ми окопалися і стояли до 25 липня. Постійно просили підмоги, але нас годували обіцянками. Казали, що завтра надішлють підкріплення, і так кожного дня. Обстріли не припинялися. Бойовики вели мінометний вогонь. Техніку ми втрачали щодня.
Рознесло і наші 5 гармат, і 2 командирські машини. Були зруйновані ЗІЛи та Газони. Снарядів не лишилося.

— І ви вирішили дезертирувати?

— Ні. Ми просили підмоги або наказу відійти. Їх не було. Ми розмірковували з хлопцями, чи варто тут стояти до останнього. Чи настільки стратегічно важливий терикон, аби без зброї захищати цю купу породи ціною свого життя? Ми – артилеристи, які залишилися без гармат і снарядів. Ми – жива мішень, до якої за тиждень пристрілявся ворог. Відповісти нічим. Чому ж звідси не піти до наших військ?!

Знаєте, що сказав комбат? Я нікого тут не тримаю. А один штабний щур, такий собі капітан Г., повідомив — йому байдуже, що буде із солдатами. Мовляв, мусимо стояти до кінця.

— Що так і сказав?

— Так.

— І солдати його не роздерли на м'ясо?

— Ні. Ми там за тиждень обстрілів були деморалізовані. Нас просто кинули…

— То в чому суть підозри у дезертирстві, яку вам пред’явили?

— Якщо абсолютно коротко: тому що покинули терикон.

— А прокурорів не цікавлять обставини, за яких це трапилося?

— Очевидно, що ні. Хоча причини були вагомими.

— То ви здалися в полон росіянам чи як?

— Ні. Ми отримали згоду нашого комбата йти на всі чотири сторони і здали йому зброю. Після цього хтось пішов до місцевого населення, аби ті допомогли вийти із оточення до місць дислокації українських військ. Ми хотіли відійти до своїх. Там поруч було село. Хмельницьке чи якось так називалося. От звідти люди і визвалися допомогти.

25 липня ми прийняли рішення залишити терикон. Перша група десь із більше десятка чоловік, здавши зброю, вирушила за місцевими. Там були солдати 51 і 72 бригад, а ще із військ забезпечення. Через півгодини отримали від них дзвінок: Усе нормально. Ми в безпеці. Зараз за вами приїде автобус.
У складі другої групи вирушив і я. Нас було десь біля 30. Щойно відійшли метрів 500 від терикону, як нас оточили озброєні бойовики на автівках. Посадовили у автобус і повезли до Свердловська. Дорогою казали, що з нами усе буде добре, нам зроблять коридор і повернуть додому. Правда, через Росію, бо так, зі слів терористів, безпечніше.

В штабі сепаратистів нас нагодували і дали можливість помитися. Перевіряли наші телефони, переглядали фотографії. Потім вишикували під стінкою і, знімаючи на відео, запитували у кожного прізвище та ім’я, а також місце проживання. Казали, якщо іще раз нас упіймають на Луганщині, то і самих застрелять, і родини порішать. Документи не відбирали, хоча переглядали. У половини хлопців із військовими квитками були також паспорти.

— Вас били, знущалися?

— Ні. Ми чекали цього, але такого не трапилося.

Нас допитували, але не катували. Ну, традиційно цікавилися хто там із Правого сектору. Це у них манія така.

Правда, трьох хлопців сепаратисти забрали «в гості». Так нам сказали. Згодом один повернувся. Він казав, що ймовірно був у таборів терористів. Чому не повернулися ще двоє і яка їхня доля ніхто не знає. До речі, один із них – теж нововолинець.

— А як вас перекинули через кордон?

— Ми переночували у Свердловську, а тоді нас повезли на пункт пропуску Ізварине. Його контролюють бойовики. Вони пропустили нас на російську сторону. Тамтешні прикордонники запаркували автобус у бокс вантажної техніки і пропустили нас.

Десь о 10 вечора ми вже були в Росії. До нас одразу приїхали люди у формі з шевронами «ФСБ» та журналісти. Потім ще був якийсь Слідчий комітет Росії, який нібито займається розслідуванням злочинів української армії у зоні АТО.

Вони переписали наші анкетні дані, а кількох людей під страхом розстрілу змусили дати інтерв’ю російським каналам. Такими нас і побачив світ, на жаль.
— Вам пропонували лишитися у Росії?
— Так. Кожному. Казали, що у статусі біженця ми будемо нормально жити і на території РФ, а на Україні, мовляв, із вас зроблять зрадників і дезертирів, а потім Правий Сектор прийде уночі та вб’є.

— І чому ж ви обрали таку нерадісну перспективу?

— Бо ми не зрадники, ми – українці і хочемо жити на своїй землі.

— Як ви потрапили на Україну?

— Нас ще 27 липня протримали для «Life News», а тоді завантажили у два камази і пообіцяли доправити у Донецьку область. На пункті перетину кордону, можливо це Довжанський, забрали ще 7 поранених українських солдатів та 4 убитих. Коли їхали вздовж російського кордону, то бачили як Гради луплять по наших військових. Додому втрапили аж через ППК Успенський.

— На Батьківщині із почестями вас не зустріли…

— Так. Українські солдати відібрали наші телефони і доправили у військову частину 55 бригади в Запоріжжі. Нас розселили у казармах і відбирали покази, як у свідків цих подій. З нами спілкувалися і СБУ, і прокурори, і контррозвідка… Тепер оце висунули підозру у дезертирстві. Кажуть, можемо отримати до 10 років позбавлення волі. За що?.. Бо хотіли відійти до своїх, аби вижити? За це карають?!

Ви подивіться відео в Інтернеті, де показано терикон, на якому ми стояли більше 10 днів без підмоги. Його наші війська залишили щойно після нас. Коли відходили, то підірвалися на фугасній міні. Так загинув лейтенант Гарматій. Скільки б нас загинуло, якби лишилися там? Мабуть, усі.

Журналісту видання вдалося поспілкувалися із адвокатом, якого підсудному надали коштом держави. Захисник із Запоріжжя повідомив, що солдатів звинувачують в ухилянні від несення військової служби за статтею 409 ч.3 Кримінального Кодексу України. Їм загрожує від 5 до 10 років позбавлення волі.

Натомість правозахисника дивує, що документів, які б обґрунтували дислокацію артилеристів на Луганщині, їм не показали. Чимало бійців мають останні штампи із військової частини у Миколаєві, а то й взагалі на Волині. Протоколи затримання на них також не оформлені. Фактично, солдати досі несуть військову службу.Х

Хлопці чекають на суд стосовно міри запобіжного заходу, яку варто вжити до солдатів. Прокурори пропонують СІЗО, адвокати – взяття на поруки. Яке рішення приймуть представники української Феміди можна тільки гадати. Проте від них сьогодні залежить набагато більше, аніж майбутнє 43 родин.

Адже саджати за грати двадцятирічних, мобілізованих на два тижні навчань на плацу, карати залишених напризволяще, які на зло усім генералам таки вижили під «градами» й мінометами – це злочин проти народу. Сподіваюся, судді, прокурори та інші кабінетні учасники АТО це розуміють