Начальник медичного пункту першого гаубичного артилерійського самохідного дивізіону 51-ої окремої механізованої бригади лучанин Олександр Серватович на кілька днів приїхав з території АТО на Волинь. Боєць прибув сюди з особливою місією - Олександр привіз додому трьох виведених з оточення бійців, які перебували в полоні сепаратистів. Чоловік був покликаний до армії ще під час першої хвилі мобілізації до збройних військ України боронити східні кордони нашої держави. Пережив і Волноваху, й Іловайський котел, і довгий період суцільного пекла під обстрілами смертельних російських «Градів» і «Ураганів».
Олександра Серватовича в обласному центрі Волині знають як успішного бізнесмена, однак, каже, мусив залишити усе, коли держава опинилася в небезпеці. Вдома з сім'єю пробув усього кілька днів. Зараз збирається знову повертатися на війну. Переконує, що боронити країну від ворогів потрібно, інакше завтра війна може опинитися біля нашого порогу. Що саме змусило його покинути все та взятися за зброю, Олександр розповів нашому виданню.


Чому Ви полишили все і поїхали на війну? Адже тут, у Луцьку, робота, бізнес...


 - Є обов’язок перед країною. Вона нам дала землю, життя, сонце, людей. Цей бізнес не просто так у мене в кишені, а, дякуючи цій країні. Хорошій чи поганій, - можна багато розмірковувати. Ця країна моя і я обов’язок маю перед країною. Покликала країна, одягнув штани, встав і пішов. Не буде країни - не буде справ. Або вони будуть, - в іншій країні. Який сенс вести справи не в своїй країні?..


А Ви там яку місію виконували? Так само як і усі, зі зброєю?


- Там дали місію. Зараз вивели ми з оточення одного нашого офіцера (не буду називати прізвище) і двох полонених визволили. Була місія доставити їх напряму додому в обхід госпіталів, щоб вони зразу побули тут. Командир бригади доручив зайнятися доставкою людей додому, і ми її виконали. Зараз сам побуду день-другий та й повернусь назад. Там усі - зі зброєю.  Без зброї не буває. Це - Збройні сили України. Я начальник медичного пункту першого гаубичного артилерійського самохідного дивізіону. В мене є військова кафедра за плечима, я навчався. Є досвід в цивільному житті, який можна використовувати і в Збройних силах України.


В ЗМІ є багато різноманітних версій про те, що там відбувається. Зокрема, чи це правда, що там - тотальна зрада з боку військового керівництва?

 - Частково те що кажуть правда, частково ні, частково там щось прикрашають. Вцілому зради дуже багато, але щоб сказати «тотально» - не можна сказати, бо бачив так само чесних офіцерів, чесних керівників, які йдуть на передову, які не бояться, ведуть за собою людей. Не вся ще наша країна продалася.


Яка ситуація із забезпечення військових зброєю, бронежилетами, технікою, боєприпасами?

Спершу не було майже нічого. Стало з'являтися як почало там пекти. Вже як почалися певні бойові дії, то приїхали тоді практично. Наскільки я розумію, явно не з закупки Міністерства оборони, а все-таки спонсори, волонтери все інше. Нормально почали забепечувати бронежилетами, касками Формою в основному самі себе забезпечували. Єдине, що дала держава - це застарілі зразки техніки з радянських часів, які треба було доводити до ладу довгий час і стрілкову зброю, яка знята з консервації, якої в нас, як з’ясовується було більш, ніж вдосталь на складах.


Як з військовою підготовкою усіх наших мобілізованих?

З військовою підготовкою у нас взагалі було погано, як з’ясувалось в нашій державі. От я служу в Збройних силах України, безпосередньо в 51-ій окремій механізованій бригаді міста Володимир-Волинський. Бригада налічувала до військового часу штаб порядку 550 чоловік, з них реальних 330 офіцерів і солдат-контрактників, оскільки в нас ще і в цьому штаті була неокомплектована,. З організму 330 чоловік зробили бригаду чисельністю 4611 чоловік. Набрали, як кажуть, «мох і болото», «січку, гичку й молодичку». Ті, хто розумніший, щось знав. не набирали. Ті, хто «косив», відповідно не набирали, а було таких, я думаю, чимало. Чимало було, бо я 12 років не працюю лікарем. Я питаю: «то нічого, що я 12 років не працюю за спеціальністю, за тим, що в мене є диплом?», - ну і так далі... Він каже: до тебе прийшло 10 лікарів. І усі з довідками - в когось пухлина, в когось вухо, в когось око, в когось ще щось, які так само військово-зобов’язані як і я на військовий час. Прийшли з довідками, що вони не можуть служити. Як вони собі ці довідки виписали ми ж не будем казати. Лікар лікарю може довідку виписати без проблем. То ще мені треба було бути безсовісним... Прийшлось згадувати.

Ви безпосередньо були у складі 51-ої бригади під час страшних подій у Волновасі, в Іловайському котлі, у Луганському аеропорту?

- З Волновахи починаючи, практично всю Донецьку область об’їздили від «А» до «Я. Був під Волновахою, Ольгінка, Благодатне, Новоукраїнка, де базовий табір був, Дачне Донецької області, де базовий табір 51-ої бригади починався, далі Курахово, Андріївка, Катеринівка, Новомихайлівка, - все до Іловайська, до Покровки, далі все практично з людьми доїжджали, де підполковник Іванущенко - закомбрига, - утримував висоту на Покровці з 54-ма людьми. Доводилось бачити Харцизьк і Зугрес на власні очі. Не один раз проїжджати тими шляхами, не один раз вивозили поранених і виконували інші не тільки медичні місії - проведення колон, розвідки і так далі.

Чи багато українців по інший бік фронту?

- На жаль, в нас уряд навіть з українців умудрився зробити противників України своїми неправильними ходами, зрадами, самолюбством, законами під олігархів, а не заради людей і для людей. Фактично ті люди, які стояли по другу лінію фронту, є українці в тому числі. Там багато хто стоїть. Українці, в яких вбило родичів і вони переконані, що це вбили Збройні сили України чи добровольчі загони чи «наци», як вони називають. Були росіяни, які там мешкали в Донецьку і зразу були настроєні на донецький «мір».

І ці люди знали за що йдуть на смерть?

- Малоросія - це для них благо. Вони готові свідомо йти на смерть. Є там такі люди, які готові на все, є наркомани, як нам розказували, деколи на них просто дивитися не хочеться. Є свідомі люди, є найманці і російські військові. Тих і других, і третіх довелось бачити у вічі.

Чому ця війна така для нас важка, адже ми воюємо на своїй території. Чому гине стільки наших людей?

- Сама справжня помилка нашого керівництва - що йде справжня війна, а в нас - АТО. Тобто відбувається СБУ-шна, міліцейська операція з задіянням Збройних сил України. Якщо йде війна, то треба, щоб Збройні сили України відбували по військових правилах, а так ми воюємо по міліцейсько-СБУ-шним правилам. Армія не повинна стояти на блокпостах. Це - не для армії. Армія повинна воювати на лініях фронту.

Як можете описати один свій день там, у зоні АТО?

- Ми довгий час базувалися в Оленівці Донецької області. Останні дні перед тим, як ми звідти евакуйовувалися, щодня майже обстрілювали «градами», 3-4 дні підряд «ураганами», - по 3 рази в день. У тебе нема дня чи ночі все: сплутано, нема в тебе розподілу на ніч і день. Тому що в обстрілу нема такого, що тільки вночі стріляють чи вдень і по графіку: «Ей, вставай, хлопче, і стріляй!». Вони підбирають різний час і свої стріляли з базавого лагерю, причому свої стріляли ще частіше, аніж їхні по них. Коли в тебе за 70 метрів стріляє БМ, так звана характерна установка «град», чи коли в 30-ти метрах гаубиця - самохідна артилерійська установка, земля сиплеться на голову з твого бліндажа тільки від своїх вистрілів, то я не знаю, як в тебе сон, день, чи ще щось. Тільки від цього у хлопців дає на психіку... Не скажу, що вже геть психами ставали. Нервози, психози цього вистачає навіть у досить стійких людей. Психологів там не було, та і мало чим би він допоміг. Якби психолог побув би там, то був би тим самим психом.

Як працює російська розвідка, ви це бачили?

- Так, розвідники там ходять без проблем. Зазвичай їхній розвідник переодягнений під мирного громадянина, оскільки він має реально паспорт України. Він знімає скільки хоче координат, і завтра твій блокпост з їхніх мінометів, «градів» обстріляний, тому що він у них чітко закоординований. Це тому, що хтось безголдовий поставив пацанів під пушки, то так не воюють. Це тоді не війна, це якась чудо-пародія на країну. Наша 51 бригада стояла скрізь на передових, починаючи від Мар’янівки, де їх найбільше штурмували, Курахово, Єленовка, Старобешеве і закінчуючи Іловайськом і Покровкою. Якщо глянути на карті, то лінія фронту дуже довга, надзвичайно довга як для однієї бригади, яку розтягнули, як невідомо що, як шнурочок. Так не воюють. Окрім того, багато наших бійців було прикомандировано до інших частин. Наші 8 БТРів стояли на охороні Луганського аеропорта. Були Бог зна де. А попередньо 3 БТРи виведено з Луганської області і перекинуто за Старобєшево. Не може одна бригада воювати скрізь. Ми ж не будемо казати, що ми боягузи. Попри дурні команди я вважаю, що хлопці - герої і зробили набагато більше, ніж могли.

Чи правда те, що пишуть про командира бригади полковника Пивоваренка, що він втік?

- Не можна ставити чужака керувати бригадою, яку не знаєш і не маєш достатньої компетенції керувати. Я не знаю, може він вже загинув, може втік. Я не знаю його долю. Всі медики там казали, що йому можна поставити не один діагноз. Як може така людина керувати? Ми про це говорили неодноразово, і просили повернути старого комбрига Яцківа, за яким люди бригади, офіцери, але нас не дуже сильно чує хтось. Відсутній повністю зв’язок і координація між підрозділами, між Збройними силами, національною гвардією, між добровольчими міліцейськими загонами. Керівництву все це доводять, а вони мовчки не чують.

Це як так - не чують?

- З іншими підрозділами взаємодія на особистому рівні. Всі успіхи, які нас були, це - завдяки тому, що хлопці сказали: ›давайте робимо разом те чи інше без командування АТО». Знаю 2 таких випадки, коли з командирами інших підрозділів хлопці сіли, домовилися, і здійснили операцію разом. Вони нам досить вдало прикривали тили. Знаєте, якби певне командування нам їх не оголило, знявши, відкинувши людей не туди, куди треба, не відвело інші підрозділи, то того котла не утворилося. Це було безглуздою командою затягнення людей в січкоріз. Боягузів, панікерів хватало вдосталь, коли вони тікають, то інших могло і придавлювати. Я не дуже схвально ставлюся до тих людей, які втікали. Треба було разом відступати, домовлятися, переконувати командування. Кнопка «паніка» ніколи до добра не доводить. Могли і себе загробити і своїх товаришів.

В Україні стартують вибори і багато у списках імен одіозних військових. Ваша думка про громадські формування, про тих, хто уже від АТО йде в політику?

- Хто там по-справжньому воює часу піаритись не має. Якщо Семенченка чути більше в інтернеті і таке враження, що він там один воює, то я до нього позитивно ніяк ставитися не можу. Більше того, що він говорить не те, що не відповідає дійсності, це більше піар, ніж щось конкретне, що стосується війни.

А добровольчі загони поряд з вами воюють?

- Є приклади. Якщо вони поряд з нами, то вони успішні, якщо вони самі, то мало що можуть зробити. Не можуть добровольчі загони йти на танки, БМ, гаубиці і, щоб в них був якийсь успіх. Вони стають не більше, ніж м’ясо. Без нашої броні добровольчі загони - не більше як добровольчі загони. Є хлопці, які з великим бажанням приїжджають туди і нічого не можуть зробити. Щоб я бачив, що добровольчі загони зробили щось самі, то я такого не бачив. Максимум, що вони можуть зробити - це утримати блокпост, на який нападають, який попередньо гарно укріплений бетоном, плитами.

Це в більшій мірі агресія з боку Росії?

- Росія не може вступити прямо в агресію. Звичайно вона дрова в вогонь підкидає, але ж вона потрапила на благодатний  ґрунт. Вона провокує внутрішній конфлік, доводить до громадянської війни, підживлює його своїми диверсійними групами, своїми найманцями, більше того вона відводить увагу від своїх внутрішніх проблем. В тому числі і США, і Європа є винуватцями конфлікту, які бояться стати на сторону України, якщо правда за нами, то чого нас не підтримати? Це - війна на чужій території, а ми для них чужі. І в мене велике питання: нащо нам той Євросоюз, Євромайдан, якщо нам руку помічі не готовий по-суті ніхто простягнути. Тільки чути: там дали 35 мільйонів, там 15 мільйонів, це - поміч? Чи це така декларація, що ми десь вас підтримаємо, а ви, такі хорошенькі воюйте, паліть свої бомби, руйнуйте свою економіку, вбивайте своїх людей, а ми будемо дивитись на це все збоку. Це все - маразм.

А чи не починається проблема всередині держави, серед своїх?

- Якщо почати наводити порядок с своїх і лишити той кордон, то там нічого не буде. Ми не можемо воювати на два фронти, тим більше, що всередині - безлад. Ми ж прекрасно розуміємо, що три патріоти долю не вирішують. Якщо в Луцьку багато хто думає, що це не наша війна і треба віддати Донецьк і Луганськ, то через два тижні Путін може стояти і під Львовом, і під Луцьком. Там (на Сході. - ред.) навіть такси ходять за вбитого вояку з центральної України 100$, а з заходу - 500$. Нащо Жириновський травить Польщу «заберите свое», тузають Угорщину з Румунією. А президент попри всю свою мудрість і лояльність проявляє безхребетність, тому що ці вибори взагалі мали б не відбутися. Він мав би взяти відповідальність на себе як головнокомандуючий, очолити країну, в ручному режимі ввести надзвичайний стан і вирулювати ситуацію. Ми зараз одних поміняємо на інших і нічого нового не відбудеться. Я, принаймні, в це не вірю. Люди, які нікуди не пішли, які накрали з запасом на багато поколінь, знов покупляють ті вибори. Так що чекаємо коли збереться пару десятків хлопців, а може й сотень, яким це все набридне, проллють кров у Києві, відіжмуть все віджате раніше і почнуть рулювати якось по-другому, бо без цього я так розумію нічого не буде. Це той вихід, який практично Росія натравлює. Вони ж запрошують “пашлі на Кієв”. Мені росіяни пропонували. Кажу пішли,тільки після цього підем на Москву. Я заберу дві вежі Кремля, а вам ще залишиться.

Вже фактично готують військових до зими, до холодів. Скільки воно ще буде тривати?
- Це питання задавали Кучмі, який відповів, що це тільки знає Путін і Бог. А потім він поправив себе і сказав, що це знає тільки Путін. Поки в нашу сторону буде тривати агресія, це може тривати дуже довго. Може тривати місяць, два, рік, три, чотири, п'ять... Це може тривати дуже довго... Все залежить від компромісів політиків, від їхнього бажання за щось домовитись. Чи - не бажання.

PS: Знаючи Олександра тут, у Луцьку, в час мирного життя як доброго і надійного товариша і слухаючи його з вигляду спокійні виважені відповіді на запитання про те, що зараз відбувається на тій війні, з якої він приїхав, раптом починаєш розуміти: це - наша спільна війна. Як і наша спільна країна. Однакова і для тих, хто ціною власного життя захищає кордони України на Сході, і для тих, хто залишився тут, далеко відбойових дій. Бо у перших завдання - не віддати свою країну ворогам, а в інших - не здати її тим, хто веде безкровну, проте не менш небезпечну війну проти українського народу.