Завдяки благородному вчинку громади села Кустичі Турійського району багатодітна сім’я Лебедєвих із Маріуполя тепер має дах над головою, - повідомляє газета «Волинь». 
     
       «НА ВОЛИНЬ ВТЕКЛИ ВІД ВІЙНИ»

     — Я у справах був на Харківщині, коли стривожена дружина повідомила про військові дії в Маріуполі, — розпочинає розповідь глава великої родини Володимир. — Чекати та надіятися, що все якось обійдеться, не збиралися. Треба було рятувати шестеро наших «лебедяток». Довелося залишити в рідному місті просторий будинок зі всіма вигодами, друзів та знайомих. Ми вирішили: переїжджаємо на Волинь. Тут гарна природа, чисте повітря, родючі поля, багаті ліси — саме те, що потрібне нашій великій сім’ї. У Солов’ях, що на Старовижівщині, маю друга. Він допоміг там підшукати будинок. Я навіть дав за нього завдаток, перевіз дружину з дітками. Але доля розпорядилася інакше.
     …У Турійський район чоловік–переселенець потрапив випадково — переплутав співзвучні назви населених пунктів: Солов’ї із Соловичами.
     Після нашого переїзду вперше сам поїхав у Ковель на закупи. Але, повертаючись додому, сів не в ту маршрутку. Дивлюся, щось таких сіл раніше не бачив. Вже й зупинка, треба виходити, але розумію: ніколи тут не був. Почав запитувати перехожих, куди потрапив. Так познайомився із соловичівським сільським головою Ярославом Кашубою. Коли він почув мою життєву історію, запропонував перебратися до Кустич, яке входить до його сільради. Там громада побудувала хату для священика, але він так і не оселився в ній. Оглянув будинок і погодився на його пропозицію. За місяць зробив усе необхідне, щоб тут можна було жити. А вже в середині липня перевіз сім’ю.
     
     «ПЕРЕЇЗД ГІРШЕ, НІЖ ПОЖЕЖА»
     Так кажуть місцеві жителі, які зрозуміли переселенців зі Сходу і підтримали їх.
     — Нас нагодували, напоїли, прихистили. Два тижні односельчани приносили нам, хто що міг. Спочатку це мене насторожувало. Ніяк не міг зрозуміти, чому незнайомці безкоштовно підтримують нас? Все чекав, коли і що вони попросять навзамін? Тепер знаю: волиняни просто хороші щирі люди, які завжди допоможуть у біді, — пригадує переселенець.
     1 вересня троє діток Володимира й Віри пішли до школи. Однокласники та вчителі прийняли їх доброзичливо. Щоправда, поки що мовний бар’єр трохи заважає спілкуванню, бо хоча Лебедєви навчалися в українській школі, предмети там викладали російською. Але батьки сподіваються, що діти швидко адаптуються.
     
     «ТЕПЕР ТУТ НАШ ДІМ»
     Рід Лебедєва походить із Румунії. Сам Володимир народився на Кубані. Він — дванадцята дитина в сім’ї, яка згодом перебралася до Маріуполя. Тепер повертатися до берега дитинства не збирається.
     — Мої брати живуть у Росії, але я не хочу працювати та ростити своїх дітей під патронатом Володимира Путіна. Я — українець. Тут моя Батьківщина. Навіть слухати не хотів, коли мені пропонували перейти на бік деенерівців, які обіцяли величезні пільги та хорошу допомогу. Я не зраджу свою країну, цього й дітей навчаю.
     Нині сім’я Лебедєвих має ще дуже багато роботи. Треба город на зиму виорати, старі дерева в садку обрізати, огорожу до кінця поставити, двір хоч трішки привести до ладу, дров на зиму заготовити. Для цього потрібні чоловічі руки та немалі кошти, яких у подружжя нема. Тому як тільки похолодає, голова сімейства планує їхати на заробітки за кордон. Хоч і страшно залишати дружину та шестеро діток, а найменшенькій Лізі лише 8 місяців, та жити на щось потрібно.
     — З весни вже по-справжньому господарюватиму. Хочу коника та поросят купити, курей розвести, бо ж сім’ю треба годувати, — ділиться планами на майбутнє Володимир. — Біля хати є 70 сотих родючої землі — не буде ж вона бур’яном заростати. У Маріуполь повертатися не збираємося, тому треба тут вити затишне гніздечко для наших діток. З часом назбираємо грошей і викупимо в громади цей будинок, приватизуємо земельну ділянку. Тоді й заживемо, горя-біди не знаючи. 

   Анна КАРАСЬ
     

     
     Фото Олександра ФІЛЮКА.
     На фото: 
Велика дружна сім’я переселенців біля свого нового дому.