Її звати Іванка Ткачук. І щодня на її горищі створюються дива. Вона створює маленьких ельфів, янголів і розбишак.

Будинок лялькарки – на околиці Луцька. До нього треба йти вузькими звивистими дорогами між низькими хатами. На вулиці з її домом просторо й слизько. Лід притрусило снігом. Із сусіднього двору щосили намагається вирватися собака. Чим ближче до будинку Іванки, тим легше дихається. Горизонт відкривається і тьмянішає з кожним кроком – сонце сідає.

Біля дому майстрині – старий горіх. Він бачив життя не одного покоління. Його стовбур у діаметрі не менше метра. Найсолідніший житель двору. Гілки тягнуться вгору. Одна з них, ніби рука, показує у вікно на горищі. Саме там – майстерня Іванки. На підвіконні стоять ляльки. Їх видно з вулиці. Стоять рядочком і визирають із розмальованого морозом вікна.

,

Іванка робить чай, пригощає банановим кексом. На кухню розважливо заходить руда кішка. Обережно ступає кілька кроків, ліниво оглядає гостю і йде.

Іванка вчиться в Академії мистецтв. Кілька років тому надрукувала книжку з віршами й оповіданнями. Зараз пише картини, майструє ляльок.

Останні не залежуються у неї довго – дарує або віддає замовникам. Створила власну «Майстерню теплого настрою» в одній із соцмереж. Там публікує фотографії ляльок. Називає їх «мої дітки».

,

Люди дізнаються про майстерню, як правило, через знайомих. Найчастіше просять зробити ляльок, схожих на конкретних людей. Особливим людям дарують особливі подарунки.

Іванка щоразу хвилюється про зустріч «діток» з новими господарями. Із цікавістю спостерігає, в якому домі і з якими людьми ті оселилися. Говорить небагато. Нічого зайвого, порожнього і беззмістовного. Робить довгі паузи, змовкає.

Майстерні на горищі трохи більше року. До неї ведуть стрімкі дерев’яні сходи. Нагорі холодно, навіть морозно. Іванка і її «дітки» гріються обігрівачем і коциками. Стіл, підлога, полички заставлені матеріалами. Тканини, папір, фарби, клей, олівці, нитки ховаються в плетених корзинках, паперових пакетах, коробках. Вони скрізь – на столі, під стільцями, біля дверей. На стіні – фотографії важливих людей. Більшість із них мають своїх ляльок. Поруч – два малюнки. Іванка дарує друзям їхні лялькові копії, а вони віддячують її олійними портретами.

,

На підвіконні – готові ляльки. Тримаються разом. Лише одна, руда і в зеленому шарфі, вмостилася поодаль, на шафі. Вона схожа на Пеппі Довгапанчоху: кумедна, весела. Здається, от-от зістрибне з верхньої полички, вибіжить надвір і залізе на старий горіх.

,

Всі ляльки – усміхнені. Схожі на майстриню – такі ж затишні й гармонійні. Хоча усміхається Іванка не так часто, як її «дітки». Вона принципово робить усіх радісними. Хоча це викликає шквал критичних коментарів від досвідчених майстрів та університетських викладачів. Ті радять вийти за рамки однотипності й спробувати щось нове. Іванка пробує. Але лялькові усмішки від експериментів нікуди не зникають.

,

Чутно легке постукування у вікно – з вулиці заглядає кішка. Чекає, поки їй відчинять вікно. Обережно обходить ляльок, не зачіпає їх, зістрибує з підвіконня і всідається на подушках. Вони тут – всюди. Іванка проводить тут майже весь час. У свою кімнату спускається лише на ніч.

,

Художниця впевнена, що ляльки мають неодмінно нести добру емоцію. Особливо зараз, коли так важко абстрагуватися від війни. І коли добро треба вишукувати з-поміж вибухів і страшних повідомлень з фронту, кожна усміхнена вісточка – безцінна. Зробити ляльку радісною – легко. А вона передасть усмішку далі – людям.

Іграшки Іванки натхненні, безпосередні і живі.

,

Намагається не прив’язуватися до ляльок, бо тоді важко їх комусь віддати. Тому і не дає їм імен:

"Це як про кошенят – якщо назвав, воно залишається у тебе. І тоді з ними неможливо розлучитися. Зовсім як з людьми".

Вдається абстрагуватися не від усіх – лишилося чотири ляльки, які нікому не змогла віддати. Вони рідні і дорогі. У них вкладено багато особистих переживань. І нагадують про важливе.

,

Шити вдається лише у спокої. Коли всередині тривожно, нічого не виходить. Ляльки все відчувають. Вимагають любові й постійної уваги від своєї «мами». І, як чемні діти, відповідають взаємністю та наповнюють новими смислами.

А ще ляльки вчать: бачити важливе, відкриватися собі й світові. Іванка це регулярно перевіряє на собі.

Сміється і додає: "І усміхатися доводиться частіше. Інакше з ними не виходить – ображаються".

Альона Вишницька

*Програма міжредакційного обміну Фонду розвитку ЗМІ