Павло Ковальський нещодавно повернувся з Дніпропетровського госпіталю, де лікувався після контузії. 24-річному хлопцю, який пройшов усе пекло війни, вдалось вціліти в найзапекліших боях під Чорнухіно. Павло без генеральських чинів – типовий старший солдат, який з розформованої 51-ї бригади потрапив до 15 батальйону 128 ОГПБ. Він тримав оборону Савур-Могили і чатував на блок-посту в Чорнухіно. Він з тих рядових вояк, про яких не знімають кіно, але який доблесно захищав свою країну і знову готовий іти у бій. Простий борець, якого не зламала війна.

Як ти потрапив до війська?

8 квітня в 10 вечора мені додому принесли повістку - на завтра з’явитись до військомату. Одразу зрозумів що мобілізація, треба йти, навіть не думав десь ухилятись, бо розумів що я маю це зробити. В військоматі я одразу пройшов елементарний медичний огляд на придатність до служби. Дали добро. Одразу направили в 51 окрему механізовану бригаду в Володимир-Волинський. На розподіленні отримав посаду гранатометника. Спочатку трішки не правильно пішло розподілення, бо багато хлопців пішло не на ті спеціальності, за якими мали досвід служби в армії. Частина була заповнена і сформована. Не вистачало відповідного профілю, – «ну нічого, навчишся». Навіть попри те, що я лівша, мене призначили гранатометником, в той час, як стандартний приціл для РПГ прилаштований для правші. З 30 людей у взводі я один лівша. Ну нічого - навчився. Спитали тільки чи автомат вмію тримати в руках.

Вже мав військовий досвід?

Після університету я служив у військовій частині 3026 місто Запоріжжя в конвойній службі на перевезенні підсудних та засуджених. Загалом за час строкової служби вистрілив з автомата 15 патронів і з табельної зброї ПМа - 12 патронів. От і весь мій досвід. Думав, що там таки здобувається хороший чоловічий досвід, але то вже не та армія, яка була раніше. На полігонах нас готували тільки по тактиці.

Розповідали про швидкодію реакції, що для прицільного пострілу в тебе є 2-3 секунди, інакше ти загинеш. Але це в більшості попри правильність суті тих слів, сприймали це з гумором, бо ніхто не думав що воно колись може пригодитись.

Нас фактично тільки вчили тримати зброю і доглядати за нею. Ну і певні тактичні навички здобували. От наприклад те, що одна з перших цілей супротивника – вбити командирів, аби розсіяти паніку серед особового складу, потім снайпери, кулеметники і гранатометники. Нас готували до того, що ти – одна з перших цілей, яку будуть вражати.

Як ти потрапив на Схід і в чому, власне, тобі довелося використовувати свої теоретичні навички?

З Володимира попав на «розгрузочну» станцію близько Донецької області. Почав отримувати завдання від командирів на певних блокпостах. Ставились задачі таємно, аби не розсіювати паніку і уникнути витоку інформацію.

Коли вперше потрапив на поле бою? Що відчував?

Одні з перших перестрілок були біля Амвросіїївки та Григорівки поблизу кордону з Росією. Ми стояли на спостережному опорному пункті і працювали на відбиття ворожих атак. От там вперше я й попав… Але коли по тобі працює артилерія, танки, то ти особливо не повоюєш проти них. Тут або вчасно укриєшся і врятуєшся, а якщо будеш сильно сміливим – просто загинеш. Але сміливість проти артилерії не виграє…

Де тобі вперше стало по-справжньому страшно?

Коли за Савур-Могилу билися… Дуже довгий час там стояла 95, 30 і наша бригада. Під час зачистки села туди звезли багато техніки. Ворожа розвідка виявила це і почала нас крити. Після облаштування опорного пункту в Таранах - отримали наказ штурмувати Савур-Могилу. Генеральним командуванням давалась інформація, що ця точка вже захоплена. Ми просто мали приїхати і укріпитись фортифікаційними спорудами. Савур-Могила була стратегічною – оборонна точка на найвищій висоті для спостереження. В часи 40-45-х років це дуже стратегічна точка була, бо тоді не було безпілотників. Перші спроби штурму в середині липня були невдалими. Потім були змушені трішки відійти, аби підкріпити власні сили іншими хлопцями і організувати новий план захоплення. Завдяки злагодженій роботі артилерії, танків і штурмових груп нам вдалось захопити Савур-Могилу. Було дійсно тяжко, але ми мусили йти.

Тобі вдалось оминути Іловайський котел?

Ми лишились там. А 3-й батальйон був на зачистці Іловайська. Там було кілька причин чому так трапилось... Одних врятували, а другі підрозділи підставили, серед них опинилася і наша 51 бригада. Хлопці були вже виснажені, що мали, на тому і трималися – ні провізії, ні боєприпасів.

Нам з 15 серпня обіцяли ротацію і з дня на день «годували завтраками». Коли довгий час по тобі працює артилерія і прямі піхотні контакти, це дійсно тяжко і дуже виснажує. Багато наших хлопців загинуло, понині вивозять. Ситуація була дуже складна - артилерія противника працювала дуже влучно. Таким чином більше 50 процентів нашої техніки було знищено. Вже 21 чи 22 серпня нас відвели в тил. Нас не реально було там тримати, бо не було мінімального підвозу – оборонна техніка вилітала з ладу, а замість знищеної нам нічого не довозили. Ситуація дійшла до точки кипіння. Оскільки для оборони тієї позиції, яку ми тримали, ми не мали технічної бази - було прийнято рішення відступити. Це було логічно, адже не було ні своєчасної ротації, ні підтримки військами, ні надходжень зброї. На тих точках не тримався так довго ніхто, як наша 51 бригада і точку найвищу в основному брали завдяки силам 51-ї ОМБ. Після відступу ми таки отримали обіцяну відпустку, але надто дорогою ціною. Загалом після кожного бою за правилами дається 3 доби на відновлення сил, як фізичних так і психологічних.

Після виходу з-під Савур-Могили саме стався Іловайський котел. Я після відводу потрапив у групу швидкого реагування на блокпостах, які контролювали трасу Маріуполь-Донецьк. Вже в останню чергу в Дачному 4 вересня отримав відпустку – стандартно на 10 днів.

Фактично через Іловайський котел 51 ОМБР розформували, куди подався ти?

Вже повернувшись в частину після відпустки виявилось, що бригаду офіційно розформовано. Тож мені дали на вибір – або 24 бригада (Яворівська), або 128-а Мукачівська гірсько-піхотна. Я пішов у 128-у, бо в мене там було більше знайомих з колишньої 51-ї. Щоправда, поки оформляли документи на перевід, я не потрапив у перший ешелон для відправки. Потім довелось чекати поки назбирається група для відправки на Схід. Мінімально треба було хоча б 30 людей набрати. За два тижні добрали 90, проте сформували на відправку з тієї сотні всього 10 людей. Їм просто ставили одразу питання – чи ти їдеш на АТО, чи ти в інженерні війська, чи в стройбат. 90% сказали «я вже знаю що там робиться, я там побував, тому краще я лишусь». Я ж в свою чергу розумів, що там теж треба комусь воювати, тому знову подався в АТО.

Куди цього разу тебе закинуло?

Нас до Артемівська привезли волонтери, які саме доправляли допомогу. Навіть організованого виїзду не було. Хто лежачи на продуктах, хто сидячи. За дві доби дістались до штабу, отримали зброю, броніки і каски, тож вже з самого ранку виїхав на бойове завдання. За два дні ми провели ротацію своїх бійців з 128-ї бригади. Таким чином вже 21 листопада минулого року потрапив на блокпост в Чорнухіно, де простояв до останнього - до 31 січня 2015 року. В одному з боїв нас фактично знищили повністю… фізично. Увесь блок-пост.

На початку зими більш гаряче було в Нікішино, Чорнухіно ж також відносилось до першої лінії фронту, але там було спокійніше?

Були моменти 6,7,8 грудня… артилерія дуже точно попадала по наших позиціях але то таке. Найбільш гаряче стало в кінці січня. Артилерія відпрацьовано попадала по наших точках.

Нас на блокпості було дуже мало - всього 17 людей. Отакий передовий блокпост… 17 людей. Це не Нацгвардія, яка стоїть за 20 кілометрів від позицій можливих обстрілів, а ми на самому «передку». Дуже бракувало людей.  На початку несли бойові чергування на двох точках одразу 7 людей. Це якщо вдавалось, то поспав 3 години на добу.  Пізніше стало трішки легше. Добавили людей, нас стало 23. Таким чином організували службу, щоб можна було відпочити особовому складу

Які сили контролювали Дебальцівський напрямок і наскільки там активно велись бойові дії?

По передовому напрямку оборони  фактично стояли 128-а бригада, 25 ТРО «Київська Русь», ТРО «Кривий Ріг» і  батальйон «Львів»… зустрічався по місту тербатальйон «Волинь» і «Світязь», а в самому Дебальцеве 101-бригада  охорона генштабу.

До 16 лютого Дебальцеве було контрольоване. До пори до часу, поки банально не здали… Якщо вони так не хотіли щоб Дебальцеве було захоплене – треба було укріпляти передню лінію. Вони спочатку скупчили війська в Дебальцеве, але це друга лінія оборони. Перша – Вуглегірськ, Нікішино, Логвиново, Чорнухіно. Тобто, щоб взяти Дебальцево - ворогу треба було знищити першу лінію. І вони справились з тим завданням. А потім одразу Мінські домовленості. І все – тупо здача. По реальній військовій картині на той час Дебальцеве можна було тримати дуже довго й ефективно.

Про яку ефективність йде мова?

Про наявність справної в достатній мірі техніці та певною кількістю людей на певних позиціях, потужній резервній групі, доставкою артилерійських боєприпасів. Вже давним-давно нам мала бути ротація. Ми стояли понаднормовий строк. В міліцейських структурах, чи в Нацгвардії 45 діб відбув максимально – не хвилює – заміна. Їх міняють. Я простояв зі своїми хлопцями на блокпосту десь 70 діб. Деякі позиції ще трималися, ми ж вже не змогли. Нас розбили 31-го. Після того я перейшов на іншу точку, де зайняв оборонну позицію.

Вже потім 3 чи 4 лютого, вже й не пам’ятаю точно, отримав  контузію. Ще 31-ого мене при контузило 2 рази… поблизу розривалися міни і стріляли гради.  Але я ще встиг пригнутися в окоп. Буквально 2-3 метри позаду розривались. Ще в бою чув ті шуми, правда, звик. Свідомість тоді ще не втратив. Встиг пригнутися, щоб осколки не зачепили, і далі продовжив бій. Не можна було відступати, бо артилерія працювала грамотно, наступ ішов грамотно. А ми мали вистояти. Артилерія лупила тиждень – по їхніх задачах треба було знищити нашу техніку.

Чому таки відступили?

Ми відступили, бо вже не було самої позиції – її вщент розгромили градами, мінометами, танками,  у нас не залишилося справної техніки, не було нічого… максимальний боєприпас з чим ішли – комплекти АК. Але коли проти тебе воюють танки, працює артилерія, працюють снайпера з піхотою - тоді сенсу нема чого триматися. Реальність сприймаєш таку, яка вона є, і реальний вихід був – відступити назад. Тому ми відступили на позиції штабу в Чорнухіно і тримали оборону вже там. В той же час інші наші пости вже так само з усіх сторін атакували підрозділи ополчення і російських військових структур. Вони себе явно не видавали, але люди видно, що були як на підбір. Ретельно і грамотно працювали в прямих сутичках, і по обмундируванню видно було, що не бомжі.

Наша артилерія працювала у відповідь, але не була спроможна захистити усі блокпости. Били по тих, де давали будь-які точні координати розташування ворожих військ. Потім з 26 січня настала деяка тиша. В той час, як ми спостерігали ворожу активність артилерії, давали координати куди треба бити… У відповідь - нічого. Командування реагувало, знало ситуацію, але нема чим стріляти. По рації таке не говорять, бо не хочуть витоку інформації через постійне прослуховування.

Коли почались артилерійські обстріли, більшість часу жили в льосі і навіть не могли вийти в туалет. Коли 31 січня отримав першу контузію і попав в медсанчастину - дали лише анальгін від голови. Три дні я на ньому ще тримався і ніс свою службу. Голова розривалася, але я себе ще контролював. Потім вже 3 чи 4 лютого, вже й не пам’ятаю в який саме день, на бойовому чергуванні нас почали обстрілювати певно з РПГ, чи міномета.

Як це трапилось?

Вони атакували фактично найвищу оглядову позицію. «Сєпари» нас так хотіли дістати, що аж під заборами лізли, аби поближче. Коли лізуть, то їх майже непомітно. Тому все сталось дуже швидко, адже ворога не було помітно. Прилетів, як ми називаємо «подарунок»… одразу трьох людей поранило - осколками по голові пройшло. Череп не пробило, але добре посікло моїх хлопців. Десь метрів півтора від розриву опинилися. Одразу взяли під руки командира і інших хлопців й почали діставатись до своїх. Після того, як контузило вдруге, пам’ятаю все невиразно, але не зомлів і ще навіть розумів фактично як мені треба спрацювати в такій ситуації. Ліве вухо заглушило повністю – нічого не чув на нього. В голові вже була така каша… але зібрався, ворог не жде й не чекає. Розумів, що треба вижити і витягнути своїх хлопців.

Чому ви опинились без підмоги, не відреагувало командування?

Зранку був потужний удар по всій лінії. Просто реально не вистачало людей в бригаді. В нас спочатку було 17 людей, потім підкинули і стало вже 23 людини на блокпості. Там більші сили витрачались на Нікішино, бо там більше лупили. Але їм треба було зосереджувати й інші позиції. В нас реально не було людей, піхотних фактично не було в наявності. Якби ще з інших підрозділів прийшли на підмогу – був би інший варіант по Дебальцевому. А в той час усі саме готувалися до Мінської зустрічі. Тільки Мінські домовленості пройшли – Дебальцеве тупо здали. Тепер задається питання – тоді для чого взагалі треба було його тримати, якщо вони так його легко здали?

На це вони лиш говорили «ми все знаємо, ми контролюємо, ми все зробимо». Отака була реакція командування АТО. З Генштабом теж незрозуміло на кого він працює…  як при Януковичу, так і при Порошенку склад той самий і всі ті самі люди там працюють. Та як показують наслідки військових дій – не зовсім ефективно вони там працюють. Ну, це принаймні, по Дебальцівському питанню. Ті ж самі ополченці не раз заявляли що «у вас іде непоганий витік інформації з генштабу».

А як щодо самих ополченців і місцевого населення…

З ополченцями нам не вдалось поспілкуватись… з ними пряма розмова на рівні автомату. Або він тебе, або ти його. Вони нам любили присилати «сюрпризи»…

Зокрема, добре пам’ятаю 24 серпня, коли нас супротивник закидував артилерійськими подарунками… Коли перший раз побачив що таке «смерч» і відчув на собі його дію. Призвичаїлися досить швидко – неефективний в повітрі якщо його зарання помітиш, адже при розриві він ділиться в повітрі і чути специфічний звук. Якщо вже побачив, що ділиться – в тебе є якихось 10 секунд забігти в укриття. Раніше вже знав, що таке БМ-21град… а зі «смерчем» познайомився 24 серпня.

Що ж до місцевого населення, то в більшості воно проросійського спрямування. Місцеве населення ніякої допомоги не надавало, та ще більше вимотувало нерви. Ми при потребі допомагали – ділили з ними і свічками, і всім, що мали в запасі. Когось поранило випадково – намагались надати елементарну медичну допомогу, або коли серце в когось схопило, то до нас на пост прибігали люди і ми їм давали хоча б той корвалол. Нас ліками теж особливо не забезпечували. Те, що волонтери привозили, те й мали.

Невже Міноборони не забезпечувало навіть таким елементарним, як ліки?

Я на полігоні був захворів застудою, то лікаря шукав 3 чи 4 доби, щоб міг хтось послухати легені. Заходиш в медсанчастину – елементарно дадуть таблетку від кашлю.

Та що там ліки… не було елементарних рацій.  Навіть не знаю, що збройні сили і Міноборони десь купили рації і передали на наші блокпости. Раціями взагалі не забезпечували. Були на полігонах великі рюкзаки, так звані «системи зв’язку», і то вони виявились на практиці – кожна третя тільки робоча. І що проста рація важить приміром 300 грам, а що така 20 кілограм. На один блок-пост для забезпечення елементарного зв’язку треба 6-7 рацій з запасними батареями.

І що влада своїх вояків навіть не спромоглася забезпечити раціями?

Все повністю купувалося за людські гроші, або допомога. Здавалось, елементарщина. А потім ще й ті рації, придбані за кошти людей, ставили на баланс військової частини, або були випадки, що хитрюги прибирали їх до рук.

Так само генератори… там де сидиш по 3-4 місяці без світла – генератори дуже необхідні. Усі нам генератори попадали від волонтерів. І дорогі, і по 15 і по 20 тисяч. Зустрічали на початках, звісно, і армійські генератори 1976 року випуску, але вони малоефективні в порівнянні з цими. Його пів дня заводиш, а потім ще три тижні лагодиш, бо якась запчастина вилетить, а замінити нема чим, бо вже їх не випускають. А заряджати треба було. Це в першу чергу батареї до рацій ну і мобільні телефони, щоб зв’язатись з рідними дома і передати, що ти живий-здоровий.

А по сучасному технічному оснащенню… усі так розповідають, як на передову передають новітні безпілотники?

В нас ще під Савур-Могилою працювала велика кількість безпілотних апаратів, але не наших, а противника. Ми на той час і поняття не мали, що таке безпілотний апарат, і в руках близько не тримали.

Майже те саме і з приладами нічного бачення та тепловізорами. На бойових позиціях їх фактично не було. Навіть не було елементарних біноклів. Був лише один нічний прилад бачення, але й то не військового призначення – добрий дядько підкинув. Але від того приладу нічного бачення не було ніякої користі. Такі прилади до 10 тисяч гривень – неефективні взагалі. З 10 метрів в темну пору доби нічого не бачиш і лише будеш «палитися» інфрачервоним променем. Для нічного спостереження повинен бути тепловізор. Він повинен бути на балансі частини і відповідати за нього має якийсь один з командирів блокпоста. Адже ця річ не дешева і купується здебільшого не за державні кошти, а за людські. По нашій бригаді взагалі не знаю жодного випадку, щоб держава там чи «оборонпром» видали хоча б один тепловізор. Все за людські гроші або міжнародну допомогу хтось привіз.

А по технічному оснащенню наскільки йшло забезпечення?

В нас якщо брати зі 100 відсотки усієї техніки - робочого може бути 50%. Фактично один засіб їде, але не стріляє, другий стріляє, але не їде. Ремонтної ефективної бази, щоб оперативно щось поміняти на місці – немає. Не могли працювати на повну. На тій техніці з якою приїхали, на такій і воювали. В нас вибору не було. Що в частині забрали, на тому й доїхали. Їхала вона своїм ходом. На 100 кілометрах з 20 машин - 4 могло вилетіти з ладу.

До моменту військових дій наша техніка обслуговувалась в мінімальній кількості – просто для навчання персоналу, аби люди мали поняття як на ній їздити. Багато техніки стояло на консервації.

І це в той час, як влада на чолі з президентом Петром Порошенком так активно закуповують озброєння та тестують його для військових АТО?

Та до нас воно не доходило… Здебільшого усе показово закуповували для Нацгвардії. Я загалі не розумію для чого та Нацгвардія. Незрозуміло що вони там роблять в тилу… навіщо їх оснащати новітньою зброєю і технікою, коли та зброя так потрібна на передніх флангах. Проте їх взагалі ніхто з наших військових не бачив в «гарячих» точках. На «передку» ми не бачили такої техніки, яку закуповували для Нацгвардії. Для чого, питається, для того щоб вона не могла знищитись в бою? Вочевидь, більше бережуть техніку, аніж нас…

А по особистому екіпіруванню, наскільки Міноборони вдягало «передову»?

Я на наші українські «броніки», які отримував там, особливо не нарікаю. Вже їдучи у складі 128-ї бригади нам всім давали по «броніку». Попередньо мені особистий бронежилет купили рідні та колеги по роботі. Так було з самого початку. Хочеш заради власної безпеки – купуй сам. Армія про тебе особливо не подумає. Ну або волонтери там помагали ще. Тож бронежилет і каску кевларову купували за свої кошти.

На першому блокпості, коли я тільки потрапив в АТО, нас було десь 65 людей. В нас було на цілий блокпост 6 чи 7 бронежилетів – це те, що було на той момент на балансі армії. Ну, відповідно, хто заступав на чергування просто мінялися. Бо в найбільшій небезпеці були чергові. Але на всіх одночасно, хто стояв на чергуванні, їх і то не вистачало. Потім вже потрохи почали підкидати, то по Новій пошті передадуть з дому, то волонтери привезуть. Це не дешеве задоволення, не малі витрати, і, відповідно, не всі батьки мали змогу купити.

А з провізією не було таких проблем?

Провізія на блокпостах підвозилася з армійського запасу. Там мінімально, ніяких там делікатесів немає, всі розуміємо, але з голоду не помирали. Якщо навіть і було таке, що кілька днів не довозилося, то потім почали привозити нам «сухпайки» американського виробництва, ще пізніше почали забезпечувати українським «сухпайками» в зелених пакетах. Найсмачніше те, що там було – баночка паштету на один бутерброд, стік кави і стік меду. А далі тушонка – дуже низької якості і каша якась незрозуміла.

На початку, в принципі, нас забезпечували елементарним – крупами, тушонками, кільками. На початку «сухпайків» майже не видавали, не було майже. Нам на 2 дні вперше видали «сухпайок» – банка кільки, банка тушонки, банка сардини і два шматочки хліба. Вже потім, як отримали першу зарплату, могли вибігти на зупинці купити щось перекусити ,бо на такому сухпайку особливо не виживеш, це ж не дієта – там воюють мужики, яким дай шматок м’яса, борщу. Вже на базах нас годували по розпорядку: сніданок, обід, вечеря.

Як взагалі розцінюєш ситуацію зі здачею «фронтових» позицій і які на твою думку є подальші шляхи вирішення конфлікту на Сході?

Ми не здаємось, ми обороняємо свою територію, хоч і з людськими і з технічними втратами.  Ми ж не лізли на чужу територію захоплювати когось.

Подальші шляхи вирішення…. Та їх багато насправді. Все залежить від того, які рішення буде приймати наше керівництво. Дуже багато залежить від того ж самого Порошенка і очільника Міноборони. Від цих двох людей залежить зараз доля України. Ми ж у свою чергу не збираємося здавати в подальшому наші території. Проте наразі при владі головна військова людина - президент. А в нас президент – людина бізнесу, і аж ніяк не військовий експерт.

Найбільше не поважаю Порошенка за те, що він пожав руку ворогу на перших мінських домовленостях. Під цим більшість військових, думаю, підпишеться… видний як політик, але як військова людина - він дуже багато приймав рішень поспіхом… Таке враження, що влада досі не зрозуміла істини: ніколи не вигідно воювати - на самому початковому етапі потрібно домовитись врегульовувати  свої фінансові та політичні амбіції і однозначно не втратою  наших земель.

Думаєш домовляться?

З таким розвитком подій, що вже рік в Україні ведуться бойові дії – навряд чи. Але він обіцяв – я прийду і АТО закінчиться за 2 дні. Я по сьогодні бачу як тягнуться ті 2 дні. Сподіваюсь лише, що це не затягнеться на роки і наші жертви були не даремними… Для нас це тяжкі втрати – це наші хлопці і мирне населення, для них я вже так бачу – просто статистика. Сподіваюсь лише, що ми вистоїмо і не дамо розтягнути по шматках нашу Вкраїну. Адже це не громадянська війна – це війна чемоданів…

***

Вже днями Павло Ковальський повертається до війська… На запитання, що хотів би сказати на прощання - відповів, що лише слова подяки. Подяки волонтерам, які підтримували армійців на Сході, медикам, які лікують бійців а особливо хірургам, які під свистом куль відважно йдуть на поле бою рятувати життя… Скромно, по-чоловічи, без зайвих слів.

Ось такий він, старший солдат Павло Ковальський.