На світлинах, які розповідають про бойові будні Михайла у зоні АТО, він майже всюди або статечно поважний, готовий до виконання наказу або бадьорий, веселий, в колі побратимів, які неушкоджені повертаються із завдання. Та під час зустрічі у нього дещо стомлений вигляд, якась затаєна гіркота в погляді, хоч розмовляє спокійно, стискуючи пораненою рукою сигарету. Ніби не хоче, аби кидалася у вічі травма, яку неоголошена війна залишила на все життя, - пише Вечірнє місто.

Народився Михайло Жирун 1987 року в селі Петрівка Геничеського району Херсонської області. Оскільки мама родом з Волині, 1997 року родина переїхала на її батьківщину. Тут, у Микуличах, Михайло навчався у школі, потім – в Оваднівському ліцеї, де здобув професію механізатора. Працював у охоронній фірмі «Альфа-група», разом з дружиною Зоряною виховує двох дітей.

На військову службу Михайла призвали 11 квітня 2014 року. В його біографію чорними тонами вписані Волноваха, Рубіжне, Лисичанськ, Сватове. 29 серпня під населеним пунктом Старобешеве на Донеччині отримав складне поранення у праву руку. Мізинний палець залишився лише на тонкій смужці шкіри. І ще в руку вп’ялися 74 осколки. Того ж дня Михайло потрапив у полон. Цивільні лікарі, які знаходилися на окупованій території, зробили воїну операцію. Палець довелося ампутувати.

Про перебування в полоні Михайло розповідає стримано. Ставлення до наших полонених було різне. Особливою неприязню сепаратистів користувалися мінометники та артилеристи. Їх на цілий день кудись виводили, а поверталися українські полонені виснажені, нічого розповідати не хотіли.

12 вересня Михайло Жирун потрапив у число тих, кого за домовленістю з СБУ терористи відпустили.

Після цього Михайло проходив тривалий курс лікування у Харкові, Львові, Луцьку, нині знову збирається до Львова.

Умови життя учасника АТО бажають бути кращими, Молода сім’я героя потребує власного житла, та, на жаль, як повідомили у Хобултівській сільській раді, у селі Микуличі, незважаючи на наказ Президента України, відсутня земля для наділу під забудову учасникам АТО. Але світ не без добрих людей. Родині Михайла Жируна допомагали односельці, сільська рада, та особливо сім’я героя дякує орендареві Валерію Діброві, який неодноразово надавав фінансову підтримку, а також виділяв техніку для обробітку присадибної ділянки..

На питання про те, чи готовий Михайло попри поранення знову повернутися у бойовий стрій, молодий чоловік відповів:

-Якщо потрібно знову йти на схід, значить піду, а моє поранення для командування нічого не значить. Така травма, як у мене, у цивільних справах відчувається, а на війні – ні. Хотілося б, звичайно, щоб у нашій армії багато чого змінилося у кращий бік. Наше військо вже достатньо озброєне. Єдине, чого йому бракує, це мудрого професійного командування.