Павло Ковальський – простий хлопець із щирою посмішкою та сумними очима, очима в яких я побачив відблиски війни, смертей і сліз. Він боєць славнозвісної 51-ї окремої механізованої бригади. Він просто йшов захищати свою Батьківщину, без досвіду і якихось переконань. Він гідно виконав свій військовий обов’язок, а зараз продовжує стояти на сторожі спокою містян у складі громадського формування «Варта порядку».

  • Павло, розкажіть трохи про себе, освіта, чим займались до війни на Сході, як потрапили в Збройні сили України.
  • Історія доволі проста – корінний лучанин, закінчив школу, ВУЗ, далі строкова служба в одному із спецпідрозділів внутрішніх військ України. Після повернення додому чим я тільки не займався, і ремонтом машин, і в банку працював, і на будівництві приватні будинки будували, прокладали електропровід та різні комунікації… Життя завжди вносить свої корективи. А війна розпочалася, я вважаю, ще в період Євромайдану, потім ситуація в Криму. Всі розуміли, що цим не обмежиться, всі крім вищого керівництва держави. Потім війна на Сході, саме війна, а не АТО, як це люблять називати там, «зверху». Я не став довго чекати, звернувся до військкомату, через деякий час отримав повістку, ну а далі стандартно: медична комісія – відправлення – навчання – Схід. Жодного бажання ухилятися від мобілізації не було, бо це обов’язок кожного чоловіка, коли війна на порозі, треба ставати на захист Батьківщини. На той момент взагалі не було розуміння того, що відбувається і як з цим бути далі. Правди ніхто не говорив.
  • Ким довелося стати на війні?
  • При розподілі став гранатометником, хоча досвіду як такого не мав. Та при потребі та бажанні можна навчитися. Курси, стрільби і служба в 51-й окремій механізованій бригаді на цій «посаді» сильно загартували мене психологічно у подальших подіях.
  • Де базувався Ваш підрозділ?
  • Де ми тільки не були, всю 51 бригаду розкидали по різних точках, бо в кожного були різні завдання, мій підрозділ спочатку базувався під Красноармійськом, потім Маріуполь, далі оборона і штурм Савур-Могили… Ми не мали жодного досвіду, тому вчитися доводилося під час бою. Певно тому й несли чималі втрати.
  • Чи доводилось брати полонених, і як себе поводять полонені бойовики?
  • Особисто нашому підрозділу ні. Не доводилось, бо в нас були більш серйозні дистанційні удари по противнику, ну і з їх сторони теж. Щодо того як поводять себе бойовики, та так як всі, мовляв ми шахтарі, ми не стріляли, нікого не вбивали, нас примусили. А по інакшому поводити себе в полоні не можна, і нам в тому числі. Бо на війні дуже багато ненависті, і будь-яке слово може коштувати тобі життя.Хоча, мабуть, нас мали цьому вчити як поводитися, якщо ти потрапив в полон, та не вчили.
  • Павле, як Ви ставитесь до отримання Донбасом особливого статусу і укладення перемир’я?
  • Я був там під час подібного перемир’я, яке тривало близько тижня. Що це за перемир’я? Ми не стріляємо, а вони стріляють, і хлопці наші гинуть. Я негативно ставлюсь до такого роду домовленостей. Ми або воюємо, або нас вбивають, третього не дано. А хлопці там готові йти вперед, готові воювати, та для цього має бути політична воля вищого керівництва. Якщо не вдається домовитись дипломатично, потрібно домовлятись по іншому, і наші військовослужбовці до цього готові.
  • Після того як Ви побували у пеклі війни, якби у Вас була можливість повернути час назад, відмовилися б йти на службу?
  • Погодився б без вагань, це обов’язок кожного чоловіка. Я складав присягу на вірність українському народу, дотримуватимусь її і надалі. Це моя Україна і хто ж стане на її захист як не я.
  • Що мотивує воювати хлопців на Сході України?
  • Кожен з нас має уявлення про те, що якщо їх(ред. противника) не зупинити, то вони самі не зупиняться. І тоді війна постукає в наші домівки. Нам не легко далася наша незалежність, а тому ми повинні її зберегти, і щоб ворожий чобіт не топтав нашу українську землю. Бо ж ми не пішли на чужу територію встановлювати свої закони і порядки, а вони чомусь думають, що можна це робити на нашій землі. Так от, вони глибоко помиляються…
  • Чи пам’ятаєте свій перший бій, як його перенесли?
  • Перший бій завжди дається важко, особливо якщо ти цього ніколи не бачив. Страх був, є і буде. Це нормально. Та вважаю, що пройшов його гідно. Всі бояться, а якщо Вам хтось скаже, що не боїться, то не вірте цьому. Найгірше це невідомість, коли ти не знаєш, що тебе очікує попереду.
  • Війна – це завжди людські втрати. Чи важко втрачати бойових товаришів?
  • Дуже важко. Ще вчора ти з ним сидів, говорив, пив і їв з однієї миски, а сьогодні ти бачиш його тіло вщент посічене осколками, а в ккишені телефон дзвенить… Мама… На жаль, це війна і тут ми готові до всього.
  • Як до українських військових ставиться місцеве населення?
  • Зустрічав різне ставлення. Одні дуже раді бачити, бралися допомагати – водою, їжею, гарно розмовляють на українській мові. Інші ж, з точністю до навпаки, мовляв, забирайтеся геть з нашої території. Та ми ж не ліземо на чужу територію, ми захищаємо свою рідну землю.
  • Цікава думка простого військового, що може кардинально змінити ситуацію на Сході України?
  • Найперше має бути політична воля. Треба чітко визначитись, або ми воюємо і наступаємо, або чекаємо, або переводимо все це в заморожений конфлікт. А то щось не зрозуміло, вони стріляють, а нам не можна, в них є техніка і броня на передніх позиціях, а ми свою відвели. Ну і основне – ми повинні достукатись до місцевого населення, у будь-який спосіб, бо ж захопити територію можна, а навести там лад не так просто. Досить гратися в політичні ігри, бо через чиїсь політичні амбіції гинуть хлопці.
  • Що найважче було під час служби, сидіти і очікувати в окопі чи на завдання виїжджати?
  • Найважче на бойовому завданні, бо це завжди невідомість. Ти попросту не знаєш звідки чекати удару. На позиції простіше, йде обстріл, який ти перечекав в окопі чи захисних спорудах, а тоді відсіч… А на бойовому завданні ти як на долоні і ніколи не знаєш звідки може прилетіти…
  • Павле, чи адаптувались вже в мирному житті? Чим зараз займаєтесь?
  • На перших порах доводилось доволі важко. В країні війна, смерті, поранені… а в нас тут музика, дискотеки, алкоголь. Важко було звикнути до цього, та нічого не вдієш, це сувора реальність. Займаюся, також, активною громадською роботою, волонтерством. Допомагаю в ГО «Спілка воїнів АТО Волині» та ГІ «Меценати для солдата». Поки, наразі, я вдома стараюся допомагати сім’ям полеглих захисників Волині, а також морально підтримувати та допомагати швидше нашим демобілізованим захисникам звикати до «мирного» життя.
  • Після війни на Сході Ви вступили в ряди ГФ «Варта порядку». Чим зумовлений такий вибір?
  • Тут багато бойових побратимів, однодумців, людей свідомих того, що державу ми повинні будувати самі, наводити порядок на місцях. Чим успішно й займаємось. Щоб ви розуміли, тут люди всі освічені, спортивно орієнтовані, інтелектуально підковані, яких об’єднує одна ідея – забезпечення належного порядку в місті. І хочу всіх запевнити, що якщо в когось досі дурні думки в голові, то хай краще їх викинуть, бо матимуть справу з «Вартою порядку».
  • Як ставитесь до молодих хлопці, які відмовляються від військової служби, або попросту втікають?
  • Взагалі ставлюся негативно, бо ж обов’язок кожного чоловіка захищати свою країну. Та засуджувати їх не можу, бо керують ними різні мотиви, в когось сімя, діти, а в когось просто банальний страх. То якщо він боїться тут, то що буде з ним у пеклі війни? Це вже не воїн і засилати його насильно на передову не потрібно, бо користі з нього буде мало.
  • Якби зараз потрібно було б повернутися на фронт, пішли б?
  • Без вагань. Якщо знову потрібно стати на захист своєї Батьківщини, своєї родини, готовий знову взяти до рук зброю.
  • Дякуємо Вам за приємну розмову
  • І Вам дякую