Йому надто рано довелося подорослішати. Тоді, дворічним, коли раптово померла мама, він ще не знав, які випробування долі на нього чекають. Не знав, що буде період у житті, коли найбільшу підтримку знайде не у рідних, а в бойових побратимів та друзів, - повідомляє ІА Волинські новини.

Його головним дороговказом у дитинстві були книги. Він читав їх запоєм ще з п’ятирічного віку. А коли до рук потрапила «Книга майбутніх командирів», чітко сформував свою ціль – служити у спецвійськах.

…Це його історія. Історія життя Олександра Тиводара.

Ринг став полем душевного спокою 

Олександр народився у Казахстані, де в той час працювали його батьки. Згодом сім’я Тиводарів повернулася на малу батьківщину – в невеличке село Бедевля, що за три кілометри від міста Тячів Закарпатської області.

«У цьому селі – майже всі Тиводари, – розповідає Олександр Олександрович. – Живуть цілі покоління сімей, які діляться за родами. За національністю писалися русини. Мій дядько, історик, досліджував нашу генеалогію, з’ясував, що прізвище Тиводар перекладається як лучних справ майстер».

У Бедевлі минуло раннє дитинство Олександра, тут ходив і в перший клас. Спочатку виховувала його бабуся – татова мама. У 70-х роках тато одружився вдруге й забрав маленького Сашка до Луцька. У цьому шлюбі в батька народилася донька. Та невдовзі тато розлучився. Ще деякий час Олександр жив з його колишньою дружиною, а далі фактично переїхав у школу-інтернат.

На той час хлопець активно займався спортом – спочатку спортивною ходьбою, а згодом боксом. Це гартувало і тіло, і душу, розвивало міць та впевненість. Тут він давав волю емоціям, міг хоч на деякий час забути про свою самотність. Повертаючись в інтернат, хлопець мріяв, що колись матиме власний дім – затишний, теплий, де на нього завжди чекатимуть.

Після 8 класу Олександр навчався в училищі, де здобув фах слюсаря механоскладальних робіт ІІІ розряду. А по тому опанував ще одну технічну спеціальність – електромонтера промислових підприємств.

«Набуті навички та знання дозволяють мені багато чого робити власними руками, – каже Олександр Тиводар. – Деякий час довелося попрацювати на луцьких автомобільному та приладобудівному заводах, у Кривому Розі – на коксохімічному».

Своїм рішенням шокував командирів

Усе в його житті – наче випадкові невипадковості. Хлопець, який щосили старався знайти себе, викликав повагу та захоплення. Дізнавшись про мрію Сашка служити у військах спеціального призначення генерального штабу Радянського Союзу, його старший товариш написав про це міністру оборони. І відповідь не забарилася. У той призов до спецвійськ узяли лише двох юнаків з Луцька. Одним з них був Олександр Тиводар.

«У Радянському Союзі було 12 бригад спецвійськ головного розвідувального управління. Зараз про них уже можна говорити. Одна з них дислокувалася в Ізяславі Хмельницької області. Але з «учебки» мене забрали служити в Демократичну республіку Афганістан, де було дві наші бригади», – розповідає Олександр.

Того дня обирати бійців приїхали два підполковники. Вони мовчки вказали на кількох солдатів, яких так само майже без слів запросили прямувати до літака. Кінцевим пунктом маршруту був Афганістан.

А далі – 19 з половиною місяців пекла війни. Перед очима юних чоловіків гинули побратими, деякі назавжди лишилися скалічені... Але був наказ – і його ні на мить ніхто не ставив під сумнів.

«Нас дуже добре готували і фізично, й ідеологічно. Ми знали чому і для чого ми там», – каже Олександр Тиводар.

У 19 років йому надали звання молодшого сержанта. А вже у 20 – у званні старшого сержанта – Олександр став заступником командира групи з 36 військових. Не раз доводилося виконувати і обов’язки керівника. Саме за мужність і військову доблесть під час виконання військового обов’язку згодом йому надали офіцерське звання молодшого лейтенанта.

«Я не завжди погоджувався з вищим керівництвом, і за це мені частенько перепадало. Виконати бойове завдання, зберігши життя бійця, – головне. За весь період мого командування підрозділом у нас не було втрат. Поранені були, але після лікування вони поверталися на службу. На війні була традиція: ніколи не голитися та не фотографуватися перед боєм. Ми помітили, що в іншому випадку групи завжди поверталися із втратами», – згадує ті місяці Тиводар.

…Це був його 13-й вихід у бій. Група поверталася із засідки й потрапила у пастку моджахедів. Бій тривав з 11-ї до 19-ї години. На підмогу скерували гвинтокрили та стратегічну авіацію. Але четверо загинуло, дванадцятьох важко поранили. Служити повернулося лише троє.

У цьому бою куля поцілила Олександру Тиводару в ногу й розірвала м’язи. Його товариш залишився без нирки – йому прострелили спину.

Олександра оперував український хірург. Трохи оговтавшись, та все ще накульгуючи, Тиводар повернувся у стрій. Майже весь час перебували у пустелі та горах, де в затінку – +60 удень.

«На ліжку потім ніяк не міг заснути, адже було зам’яко», – каже Тиводар.

Після служби він ще деякий час виконував завдання як резервіст. А одного дня вирішив припинити військову кар’єру.

«Моє командування не повірило, коли про це повідомив, – згадує Олександр Олександрович. – Тим більше, що на той час пройшов вже усі співбесіди на інструктора в Нікарагуа. Мав направлення у вищу школу КДБ. Часто шкодую про цей крок і думаю, що варто було поспішати повільно: спочатку перепочити, а потім вирішувати».

Про ті дні йому тепер нагадують лише численні бойові нагороди і тавро «інвалідність»…

«Афганістан значно підірвав здоров’я. Днями, коли вже виписувався з лікарні, туди потрапив мій бойовий товариш у передінфарктному стані. А під час служби ніхто не зважав на перевтоми та навантаження. Тільки через роки відчули наслідки», – додає Олександр Олександрович.

Дім збудувала… дружина 

Та доля готувала Тиводару інший подарунок. Найцінніший.

Олександр вирішив вступати на історичний факультет тоді ще Луцького педагогічного інституту.

«Я завжди був гуманітарієм. Точні науки давалися важче. У дитинстві багато читав, а найбільше подобалася історія. У школі підручник з цього предмету розгортав лише раз – на початку навчального року. У мене була відмінна пам'ять», – розповідає Олександр Олександрович.

«Ми виконували творче завдання при вступі на істфак. Я ніколи не був відмінником, тому переживав, що допустив орфографічні помилки. Перевірити свій твір попросив двох дівчат, які сиділи поблизу», – згадує Тиводар.

Тоді ще він не знав, що одна з них, Таня, вже через два роки стане його дружиною.

Тетяна ж звернула увагу на Сашка ще на загальній зустрічі абітурієнтів.

«Саша зайшов до зали у військовій формі. Він був таким статним, що не помітити його було годі. Це було кохання з першого погляду», – каже дружина.

У тому, що Сашко має стати старостою групи, не сумнівався ніхто. Він був для них прикладом людини, яка знає ціну життя, вміє мудро та виважено залагодити будь-які питання.

Таня та Сашко опинилися в одній групі. Відтоді вже 30 років разом. У 2008 році, після 19 років щасливого шлюбу, повінчалися у луцькій церкві Святої Марії Магдалини, до будівництва якої долучилися. На видному місці у домі – сімейна святиня: Володимирська ікона Божої Матері. На замовлення родини цей образ та вінчальні ікони-обереги написав волинський іконописець Михайло Конський. Поряд із головним образом – зображення святих, іменами яких названі члени сім’ї Тиводарів.

Після третього курсу Олександр перевівся на індивідуальний план навчання. «Стипендії не вистачало. Тому вдень підпрацьовував тренером, а вночі – на виробництві», – каже Тиводар.

За півроку до закінчення інституту в сім’ї народився син, а ще через шість років – донька.

«Сина спочатку хотіли назвати Сашею. Але ми вже маємо Олександра Олександровича у сім’ї. Ім’я старшій дитині обирали цілий місяць, аж до хрестин. Врешті чоловік оформляв свідоцтво про народження і записав Андрієм. До речі, син як дві краплі води схожий на Сашу. А вже як назвати доцю, довго не розмірковували. У моєї бабусі була сестра Олександра. Мені дуже подобалося це ім’я. Сашу назвали на її честь», – розповідає Тетяна.

Тиводари виховували дітей самостійними, давали їм свободу вибору. Тому, коли Андрій повідомив про намір вступити в інститут східних мов Київського лінгвістичного університету і навчатися на перекладача з японської та англійської, не перечили. Хоча, зізнається Тетяна, такий вибір їх дуже здивував.

«Спершу ми взялися переконувати сина, що японська – надто складна. Пропонували обрати іспанську. Однак він наполіг на своєму. Зацікавленість японською культурою в нього була ще з дитинства. Нині Андрій вивчає ще й китайську і живе у Китаї. Бачимо сина тепер рідко – усього один-два рази на рік», – розповідає Тетяна.

Олександра ж навчається у Варшавському медичному університеті.

«Саша хотіла бути юристом, але за рік до закінчення школи сказала, що вступатиме до медичного, – каже Олександр Тиводар. – У нас в родині бабуся мала середню медичну освіту, але лікарів не було. Навчання у Польщі складне, адже англійською мовою. Та донька в нас дуже наполеглива й цілеспрямована».

14 років тому збулася ще одна мрія Олександра і Тетяни – вони переїхали у власний будинок. А проектувала та будувала його дружина. До речі, вона змінила професію історика на будівельника. Й успішно працює в цій галузі.

«Архітектори не вірили і перепитували, чи має Таня відповідну освіту. Я завжди поважав професіоналів. Дружина до них належить», – каже Олександр.

«Він – господар, я – господиня. Рішення ухвалюємо разом. Ніколи ніхто не намагався домінувати», – каже дружина про сімейну гармонію Тиводарів.

Є ще одна особливість у цього подружжя.

«Якось на полюванні був такий кумедний випадок. Я довго не міг знайти патрони до рушниці і при друзях зателефонував Тані з претензіями, куди вона їх сховала. А сам забув, що попросив покласти їх у кишені куртки. Мої товариші дуже здивувалися, дізнавшись, що речі на полювання мені збирає дружина», – розповідає Тиводар.

Олександр – мисливець з 1994 року. У його арсеналі – сім одиниць зареєстрованої зброї. Чистить її, розбирає та збирає майже завжди лише дружина.

Незважаючи на те, що Тетяна добре знається на зброї, сама ніколи не хотіла бути мисливцем. А тому навіть на трофеї вдома у них негласне табу.

«Останні роки мисливство для мене – це можливість почастуватися смачним чаєм на травах, кулішем, посидіти у гарній компанії, порозповідати анекдоти, відволіктися від буднів», – додає Тиводар.

У дружини ж своє хобі.

«Я людина творча. Мама навчила мене шити, в'язати, вишивати, готувати. У житті мені це допомагає», – каже Тетяна.

У її невеличкій майстерні – акуратно складені коробки, в них – клаптики тканини. У руках Тетяни вони перетворюються на справжні шедеври – ковдри та покривала.

«Технікою печворк почала спочатку шити для себе, потім для друзів. А нещодавно спеціалізований магазин, де купую тканину, запропонував мені співпрацю. Люблю у своїх роботах використовувати авторські колекції тканин. Пошиття одного виробу займає від двох тижнів».

А ще Тетяна вишиває бісером та власноруч виготовляє милі іграшки з фетру.

З Ігорем Палицею спілкувалися у бізнесових справах

Але це аж ніяк не всі таланти дружини Олександра Тиводара. Тетяна завжди була його товаришем та однодумцем у бізнесі.

«У нас в Луцькубув ливарний завод, де виготовляли алюмінієві сплави. Їх постачали для виробництва двигунів у Volkswagen, Mersedes, Honda, Kawasaki. Наш завод мав європейський сертифікат якості. Щотри місяці англійська компанія «Верітас» проводила у нас аудит», – розповідає Тиводар.

У 2000-х в Україні було лише п’ять таких заводів.

«Однак люди, які тоді були при владі, робили усе можливе, аби монополізувати цей бізнес. Дуже довго з цим боролися, але сили були нерівні. Головний конкурент –Артемівський металургійний комбінат, власником якого був Клюєв», – додає Олександр Олександрович.

Нещодавно у волинських ЗМІ з’явилася інформація щодо металургійного бізнесу Тиводара. «Але ми ніколи не займалися металобрухтом, тим більше – «чорним», як пишуть у цій «статті», а лише кольоровим металом. Наш завод давав два відсотки приросту промислового виробництва на Волині. Окрім того, ми працювали суто з юридичними особами. З приводу оприлюдненого матеріалу подамо позов до суду».

Олександр не був одноособіним власником ливарного заводу. Через постійний тиск влади разом з партнерами вирішили його продати.

Тоді ж намагалися розвивати макаронне виробництво. Фабрику «Боніта» з товаришами купили на етапі стагнації у банку «Аваль». Налагодили випуск ексклюзивних макаронів: гречаних, кукурудзяних, рисових тощо. Виготовляли і борошно.

«Через рік «Боніту» теж продали. Оскільки придбали її у кризовому стані, потрібно було чималі кошти вкладати у рекламу», – каже Олександр Олександрович.

А далі справою Тиводара стає підприємство «ІНТЕРТРЕЙД», де він також був одним з власників.

«Ми займалися залізобетонними виробами. От, до слова, луцький гіпермаркет «Там-Там», житловий комплекс «Колізей» та багато інших відносно нових будинків у Луцьку зведено з використанням наших матеріалів. Усі великі забудовники вдавалися до наших послуг», – каже Олександр Тиводар.

Під час активної фази бізнесу фірми, співвласником яких був Олександр Тиводар, користувалися транспортними послугами компанії Ігоря Палиці. З нинішнім головою Волинської обласної ради, членом президії партії УКРОП Тиводар був знайомий ще зі студентських років, адже обоє навчалися на історичному факультеті Луцького педагогічного інституту.

«З Ігорем Палицею багато років у нас були суто ділові стосунки. Зараз уже їх можна назвати більше товариськими. Але Ігор Петрович дуже зайнятий, тож спілкуємося ми рідко», – розповідає Тиводар.

Тому й не дивно, що у 2015 році Тиводар балотується у депутати Луцької міської ради від УКРОПу. Тоді в Луцьку укропівці фактично перемогли в 41 з 42 виборчих округів.

Далі буде 

У 2000 році Олександр Тиводар став членом громадського формування «Варта порядку». Сьогодні він – його керівник.

«Останні півроку мені не раз казали люди з боку політичних опонентів: «Ти у «Варті». Вийди з неї. За вами стежать. Вас пишуть. До вас засилають «козачків»…

(далі буде)

Довідково.Олександр Тиводар – керівник громадського формування «Варта порядку», підполковник запасу, заступник голови Волинської обласної організації Української Спілки ветеранів Афганістану, член виконавчого комітету Луцької міської ради, голова постійної поліцейської комісії Волині.

8 серпня його гучно затримали посеред просп. Перемоги в Луцьку співробітники СБУ на підставі ухвали Ужгородського міськрайонного суду за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 359 КК України (незаконне використання спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації). В ухвалі вказано, буцімто за попередньою змовою Олександр Тиводар та група осіб, використовуючи незаконні технічні засоби, стежили за людьми для збору на них компромату.

Тиводар цю справу називає політичним замовленням.

Наразі суд обрав йому запобіжний захід у вигляді особистого зобов’язання. Під час судових засідань підтримку Олександру Олександровичу висловили сотні людей, які прийшли під стіни суду та СБУ.

Соломія ДОБРОЛЮБОВА