Ось уже сім років як жителька міста Рожище Вікторія Станішевська судиться із місцевим батюшкою Василем Шняком. Яблуком розбрату між жінкою та Рожищенським деканом протоієреєм Василем Шняком став приватний будинок літнього подружжя Павла Крижановського та Євгенії Миронюк. Ці люди уклали Вікторією Станішевською договір довічного утримання. Й усе йшло ніби добре: жінка доглядала за старенькими, а ті склали на її ім’я заповіт, згідно з яким будинок подружжя переходить у власність Вікторії Станішевської після смерті подружжя. Першою у вічність відійшла жінка, а через три роки не стало чоловіка. Та старенький перед смертю встиг заповіт переписати на ім’я священика Василя Шняка.

«Я доглядала цих двох старих людей, - розповідає Вікторія Станішевська. – Ви навіть не знаєте, що таке доглядати старих людей, та ще й мала двоє маленьких дітей. Було дуже важко.

Євгенія Андріївна була три роки лежачою. Я її з ложечки годувала, підмивала. По тому старенька померла. Лишився дід. Після її смерті Павла Йосиповича доглядала теж майже три роки. Вони обидвоє склали заповіт на моє ім’я, що після їхньої смерті я маю успадкувати їхнє житло – приватний будинок у місті Рожище на вулиці Виговського. Десь,  напередодні смерті діда, невідомо звідки з’явився цей батюшка, він править в нашій Рожищенській церкві Київського патріархату. Вони ніби товаришували.  Аж ось зимою, перед новорічними святами, батюшка забрав діда і завіз в інфекційну лікарню. Сказав буцімто, що у нього короста й діда потрібно лікувати. Василь Шняк став мене звинувачувати, що, мовляв, хвороба виникла через недогляд. Це інфекційна хвороба, нею не може хворіти одна людина, якби в дійсності у чоловіка вона була, то захворіли б і я і мої діти, адже ми жили разом, користувалися одним посудом, їли одну їжу.

Словом поклав його у ту лікарню.  Павла Йосиповича виписали з лікарні 6 січня, саме на коляду. Батюшка його не забрав. Мені не дозволяли туди приходити, не допускали мене до цього діда. Крижановський через чотири дні так і помер у тій лікарні. Батюшка його похоронив, а потім з’ясувалося, що заповіт, який на мене написало подружжя не дійсний. А є інший, де більша частина будинку належить уже отцю. Чому так сталося не могла у діда спитатися, бо він помер. Вже втомилася судитися. Сім років пройшло, а отець все не може заспокоїтися. Вони з адвокатом постійно подають все нові й нові позови. Хочуть позбавити мене права власності й на ту маленьку частку, що маю».

Із Василем Шняком та його юристом, адвокатом Волинської обласної колегії адвокатів Віталієм Поліщуком нам вдалось зустрітися під Рожищенським районним судом, коли саме розглядався спір між паном Шняком та Станішевською.

Спочатку Василь Шняк навідріз відмовився спілкуватися із журналістом і довірив цю місію своєму адвокату.

«Ця ситуація дуже проста, мій довіритель має набуте право власності на 5/6 частин будинку, - констатує юрист Віталій Поліщук. – Вікторія Станішевська має права на 1/6 частину. Вона там не проживає, немає вікон, пошкоджені двері. Якийсь притон зробили і там неможливо жити. В нас були кілька судових засідань Суд їй сказав, що виділити їй частку в натурі без згоди Василя Петровича неможливо. Потім з’ясувалося, що виділити частки будь-які неможливо, бо це буде порушенням державних будівельних, санітарних та інших норм. Частина будинку пустує, у іншій – живе мій довіритель зі своєю родиною».

Щоправда, за словами сусідів покійного Крижановського, насправді батюшка не живе у будинку на Виговського, там мешкає його син. Василь Шняк має будинок на іншій вулиці міста Рожище. 

Як розповів юрист Василя Шняка Віталій Поліщук, рішення Павла Крижановського залишити свою частку будинку батюшці є цілком логічним, адже пані Станішевська фактично не здійснювала за ним догляду.

«Наскільки вона могла гарно доглядати, якщо пан отець підбирав п’яного чоловіка під парканом, немитого із вошами, - заявив Віталій Анатолійович. - То про який догляд ми можемо вести мову! Що до мого підопічного, то не можна сказати що він вів спільний догляд із тою жінкою за Крижановським. Але батюшка просто його шкодував і допомагав. На меті не було набуття будь-якої власності, це все робилося безкорисливо. Адже не було жодного договору довічного утримання, який би зобов’язав його утримувати цю людину. Це була добра воля чоловіка залишити заповіт на Василя Петровича Шняка».

Щоправда сусіди говорять інше – Станішевська дійсно доглядала за старенькими, жила з ними однією родиною. Добре намучилася із лежачою Євгенією Андріївною.

Дійсно, якби жінка так нехтувала своїми обов’язками, ніхто б заповіту не неї не складав би. Попередні домовленості були б просто скасовані, а на її місце прийшла дійсно сумлінна людина, адже пропозиції доглянути самотніх людей за право успадкування житла переважають попит. Однак цього зроблено не було, значить Станішевська подружжя влаштовувала.

Тут вже до розмови долучився й священик.

«Він з жінкою договір розірвав (Павло Крижановський, - авт.), а склав зі мною, – уточнив отець. - Його дружина померла. Вони спочатку заповіт склали вдвох на Вікторію Станішевську. Вона за чоловіком ніякого догляду не здійснювала, от він і розірвав договір. Й склав заповіт на мене. Вікторії залишилася жінчина частина. Я став його опікуном. Коли ми судилися за дім суд присудив їй 1/6  частину будинку, а мені – 5/6.

У її половині будинку немає вікна. Коли йде осінь, людина не може жити без вікна. Дверей теж немає і жити вона теж не може без дверей.  Проблема в тому, що виділити її частку просто неможливо. Ми пропонували викупити її частку. Провели експертизу вартості, маємо відповідний висновок. Однак вона не хоче продавати. Тому й судимося. Будинок руйнується, а це одні фундамент й дах. Ми ставимо умови: або вселяйся і живи, доведи все до ладу, або продай свою частку, якщо сама не хочеш нічого там робити. 

Вікторя Станішевська ж не хоче продавати дім за ту ціну, що їй пропонує Шняк .

«Про те, що будинок руйнується – нісенітниця, - запевняє пані Станішевська. - Просто батюшці вже мало того, що він має, і він хоче все. Я зробила там нормальні двері. В мене є документи на приватизацію моєї частки, в мене є план на добудову. Маю технічну документацію на землю. Словом є всі документи, щоб я там могла собі добудуватися. Ті гроші, що вони мені пропонують, а це двадцять тисяч гривень, сума просто мізерна. За них я не куплю собі навіть якусь розвалюху у селі. Буду судитися до останнього, адже і моїм дітям треба десь жити».

Варто зазначити, що будинок на вулиці Виговського у Рожищі, в значно гіршому стані, продають за тридцять тисяч зелених, або за 240 тисяч гривень. Тож стає очевидним, що хатина покійного дідуся і бабці стала дійсно «ласим шматком».