У Волинському центрі допомоги АТО ввечері – з десяток людей. Кілька військових у формі. Всі метушаться, бігають від одного столу до іншого, відповідають на безупинні телефонні дзвінки, знову повертаються до роботи. Її тут вистачає.

Вільного простору у приміщенні практично немає. Скрізь – клунки, пакети з одягом, банки з консервацією, ліхтарики, годинники, у рядочок – зимові берці. На стіні – прапор України, дитяча футболка з гербом. Поруч – стяг Волинської області з написом «Дякуємо за підтримку. 2-га рота, Айдар».

 «Не знаю, що далі»

Геннадій Щербак – координатор відділу з пошуку зниклих безвісти і визволення військовополонених. У нього – окремий кабінет. На столі розкидані папери, списки з прізвищами, фотографії. Що п’ять хвилин забігають дівчата з теками: уточнюють, запитують, радяться. Гєна, як його з любов’ю називають, терпляче всім відповідає, усміхається і продовжує щось креслити, виправляти, дзвонити.

Йому сорок і він з Луганська. Разом із родиною переїхав до Луцька у травні. Гєна – багатодітний батько:  має чотирьох доньок. На Сході займався бізнесом – продавав будівельні матеріали. Чоловік сміється і з сумом додає, що підприємство «націоналізували». Тобто офіс розграбували й винесли все, що накопичував роками. Місто довелося лишати з тим, що вдалося вивезти у руках: документи і дитячий одяг.

Виїхали спершу в Київ, згодом – у Луцьк. Не знає, що буде далі – може, доведеться кочувати з сім’єю в інше місто – тут нічого не тримає. Поїхав із Луганська, бо був активним учасником місцевого Майдану – на нього і ще трьохсот активістів відкрили полювання. Лишатися було небезпечно.

 «Я не знаю, що значить «наш Донбас» 

«Я не бачу Донбасу. Може, все було би і нормально. Але чомусь люди щодня доводять один одному, хто краще. На Сході я був бандерівцем. Мені розказували, що тут [на Заході] якісь «не такі» люди. Тепер я приїхав сюди – продовжується те саме. Тільки вже з іншого боку.

Я прожив там усе життя. Тепер живу тут. Я можу порівнювати. А люди, які там не були, не можуть так безапеляційно говорити. І навпаки. В цьому і біда – кожен щось доводить. Поки ми стоїмо один до одного спиною, нічого не вийде. І не тому, що десь погані люди, а десь хороші. Люди скрізь однакові. Єдине, що концентрація хороших і поганих різна. Тут я зустрів більше духовних і душевних людей. Але це не значить, що ми маємо закриватися один від одного. Ми маємо ділитися».

«Там» – це на Сході, «тут» - на Заході. Гєна говорить тихо, зважено, усміхається. Він має чарівну yсмішку. Коли говоримо про Донбас, смутнішає, опускає очі, робить довгі паузи. 

«Багатьом байдуже, якого кольору прапор»

«Мене все життя батьки вчили, що тут інші люди. Ми жили на кордоні з Росією. Там багато наших родичів. Ми жили «звідти» – отримували багато контрабанди. Тут так само живуть – тільки з Польщі. Люди розвивалися у певному середовищі. Тому такі, які є. Так вчили. Комусь було вигідно, аби люди знали те, що їм давали. Багатьом на Сході байдуже, якого кольору в них прапор. Їх так вчили ще за Радянського Союзу. Вони не лізуть нікуди. Їхнє завдання – нагодувати дітей, заробити грошей на виживання. І все.  Вони більше нічого не хочуть. Вони ніде не були.

Дзвонить телефон. Просить вибачення, відповідає, занотовує щось на А-4, домовляється про зустріч. Згадує, про що йшла мова.

Сміється:

«Це тут кожна баба Параска побувала в Європі. А там – ні. Їм нема з чим порівнювати. Вони так жили, значить, це нормально і інакше бути не може. Так живуть всі. Я теж раніше говорив, що там тупі недалекі люди. Але це неправильно говорити. Це неправильно».

«Це неправильно...» – повторює кілька разів. 

«Ось це працює»

 Повертатися не хоче. Багато говорить про тих, хто все ж лишився там – і під обстрілами, і без грошей. Про тих, хто не виїхав, хоч і мав можливість. Про тих, хто не знайшов себе деінде:

«Багато хто з моїх знайомих повернулися на Донбас. Вони були і в Ужгороді, і в Києві, і у Львові. Потинялися півроку і поїхали туди, де народилися і мають дім. А є й такі, хто ніколи не виїжджав. Наприклад, мої знайомі від самого початку ходили по хатах і годували бабусь. Тих, хто не може рухатися, кого залишили без жодних засобів для виживання. Вивозили. І досі допомагають.

У моїх знайомих, які лишилися там, був серйозний бізнес – продаж і установка дорогих басейнів. Було купа можливостей виїхати за кордон. Але вони вирішили залишитися, служити людям. Ось це працює.

Скажімо, ми зібрали продукти  і відправили їх у Луганськ. Коли люди там сидять і знають, звідки це прийшло, хто прислав продукти, одяг, вони братимуть і поважатимуть тих, хто про них турбується. Це нормально – якщо нема що їсти, людині байдуже, від кого брати допомогу. Лише б нагодувати дітей.

Любов’ю і нормальними стосунками ми зможемо це перемогти. Ніщо інше не діє.

Зібрали 14 коробок бананів. Я подзвонив дівчатам, ті кажуть: «У нас там 100 людей, треба дати всім». І  розділили на сто чоловік. Ось це працює». 

«Я купував термометри, тарілки і ложки. Як і всі»

Розповідає про масштаби минулого і важливіші домашні дрібниці. Про те, що назавжди лишилося там, куди повертатися не збирається:

«Я  теж не з Місяця звалився. Я все життя, як і Ваші батьки, купував термометри, прищепки, тарілки, ложки. Збирали щось все життя. Жили, як і всі нормальні люди. Зараз у мене є четверо дітей, дружина, сорок років за плечима. І все. Як мені далі жити?»

Змовкає. Кілька хвилин мовчить. За його спиною – карта Волинської області на всю стіну. «І сорок років», - віджартовується.

«У мене був бізнес – все лишилося там. А тут лишилися борги. Лишився банк, податкова, яка тисне і вимагає віддати. І я тепер не знаю, де мої вороги – тут чи там. І багато хто так зібралися і поїхали. Вони тут нічого не знайшли. От нам за два місяці «дитячі» так і не віддали. Нам розповідали, що відправили їх у Луганськ. А як ми їх там заберемо»? 

«Хворіти – дорого»

З усмішкою згадує безтурботне минуле: «Ми з друзями зідзвонювалися, обідали разом в кафе, ресторанах. Цікаве було життя. А тут – ось так (по-доброму обводить поглядом кабінет). Але ми і цьому раді. Є все, що необхідне для людини: дах над головою, їжа. А раніше ніколи не задумувалися, яке все це важливе: нагодувати дітей, одягтися, відвести дітей до школи, забрати їх, лягти спати в тепле ліжко, прокинутися в ньому. Цінно».

Сидить у куртці – у приміщенні холодно.

«Хворіти не можна. Взагалі не можна. Дуже дорого. Там ми могли собі дозволити, тут вже ні».

Говорить про себе і власну родину, але проектує на інших – тих, кому гірше. Не впадає у відчай і робить те, що має робити.

«У мене є руки, ноги, голова – я можу заробити грошей. Але не всі ж такі. Тут і місцеві не можуть заробляти нормальні кошти. Але це ж різне: заробляти у своєму місті три тисячі гривень і в чужому, де у тебе немає нічого і  маєш починати все від самого початку. Це ж різні речі. А таких, що весь час на людях і чимось займаються, - одиниці. Нам допомагають, бо ми серед людей. Але не всі такі. Я знаю матір з трьома дітьми, яка сидить вдома. Якшо про них знають – їм допоможуть: принесуть щось поїсти, одягтися. А як так жити – без перспективи, без надії?»           

Справляємося 

Волонтерством Гєна займається відтоді, як приїхав – ще з травня. Третього дня сконтактувався з волонтерами, запропонував свою допомогу. Спершу координував вивіз людей зі Слов’янська і Краматорська. Шукав гроші по підприємствах, друзях. Знаходили гроші на бензин – вивозили людей.

Зараз – координує пошук зниклих безвісти та визволення полонених. Разом із київським та дніпропетровським програмістами Гєна створив унікальну для України базу: полонені, зниклі. Спершу базою користувалася лише Волинь, зараз – вся Україна:

«Це моя програмна робота. Створюю списки. Цю інформацію передаємо людям, які безпосередньо займаються звільненням. Ми даємо правильну інформацію. Раніше я стикався з різними базами і помітив серйозні помилки. Часом вони коштували життя. Це списки, з якими приходять до сепаратистів. Там – прізвища наших військових».

На столі, з сотні хаотично розкиданих папірців, за секунду витягає потрібний. Там – список з десятка прізвищ. Внизу сторінки ручкою виводить імена.

«Ось – в  одному прізвищі неправильно записали літеру першу. Сепаратисти прочитали, кажуть: «Нема такого, віддаємо іншого». Хтось телефоном недочув,  хтось невірно занотував, а хлопець досі в полоні. Хоча міг бути звільнений ще два місяці тому. І таких насправді дуже багато. Просто ніхто раніше таким не займався. Моє завдання – знайти правильну інформацію, оформити її без жодної помилки. Шукаємо батьків, беремо дані з соцмереж. Дівчата-студентки допомагають. Справляємося».

 Бандерівські мітинги 

Гєна ілюструє розповідь фотографіями. Відшукує їх на своїй сторінці у FaceBook. Багато світлин із луганського Майдану. Разом із дружиною організували молитовний намет: вдень виконували громадянський обов’язок, а ввечері збиралися на молитву за Україну.

Під фотографіями – подяки його родині за те, що вони роблять. Борються всі: навіть маленькі донечки: розмальовують паркани в жовто-блакитні кольори, ходять на акції. Дев’ятого березня всією родиною ходили на святкування 200-річчя від дня народження Шевченка. У Луганську. Дівчатка – в українських віночках, зі стрічками на одязі. Їх потім разом із волоссям висмикували «бабушки і дєдушки», які прийшли колоною виступити проти «бандерівського мітингу». Міліція знімала це на телефони.

Одна із дочок, третьокласниця Поліна, зараз ходить у луцьку гімназію. Краще за всіх написала диктант з української мови.          

«Боляче даються» 

У Гєни немає вищої освіти. Вступив у Морехідне училище, але не довчився – комісували. Більше нікуди не вступав:

«Звісно, є знання важливіші за університетські, але вони дорого коштують і боляче даються. Краще їх вивчати по книжках та інших людях. Краще так, ніж самому. Я хочу, щоб мої діти цього не проходили. Хоча у кожного свій шлях. Своя дорога».

Сумно усміхається, гортає фотографії дітей на ноутбуці, закриває Facebook і відкриває Excell – там база військовополонених. 

Альона Вишницька

*Програма міжредакційного обміну Фонду розвитку ЗМІ