Рішення про введення радянських військ до Афганістану ухвалили 12 грудня 1979 року на засіданні Політбюро ЦК КПРС. Першими висадилися 24 грудня 1979 року на аеродромі Баграм, поблизу Кабула, частини 105-ї гвардійської повітрянодесантної дивізії. Одночасно в Афганістан через Кушку й інші прикордонні пункти увійшли 357-а і 66-а моторизовані стрілецькі дивізії. У середині  1980-х в Афганістан ввели додатково 16-у і 54-у мотострілецькі дивізії. Моджахеди чинили завзятий опір. Їм допомагали гори, які займають велику частину Афганістану. Наземні операції проходили з неймовірними труднощами. Серед тих, хто потрапив у пекло афганської війни, був  і лучанин Юрій БойчукЙого біографію можна поділити на два періоди: до і після Афганістану. До — навчання в 15-й школі. Встиг попрацювати на луцькому автозаводі. Другий етап був «вікопомніший» — це служба в обмеженому контингенті радянських військ в Афганістані.

Юрію, чому вирішили служити в Афганістані?

  • В той час ніхто нічого не вирішував. Тоді 99 відсотків чоловіків служили в армії. Коли призвали до війська, то де ми будемо служити ніхто не повідомляв. Вечірнім поїздом відправилися в Львів, а далі літаком в Ашхабат. Там ми майже півроку проходили навчання, де нас готували до ведення бойових дій в Афганістані. Після закінчення навчання ми отримали військове звання сержантів, ну а далі безпосередня служба на території Афганістану. З пересильного пункту в Кабулі я потрапив у десантну бригаду, де й зустрів свій дембель.
  • Чи страшно було потрапити у пекло війни?
  • Звичайно було страшно. Хоч і ми пройшли спецпідготовку, але війна є війна. Мабуть пройшло десь два місяці, поки ми звикнули до всього. Виконували найрізноманітніші завдання: організовували безпеку наших колон, брали участь у безпосередньо бойових виходах, доводилось сидіти і в засідках. Бувало по різному. Ми завжди тримали рку на пульсі, це справа кожного десантника. Часто десантувалися з вертольотів у найгарячіші точки, там де була потрібна наша підтримка.
  • Як місцеве населення ставилося до радянських воїнів?
  • По різному. Були такі райони, що до нас ставилися нормально, ми й допомагали їм продуктами. Інші ж навпаки – відносились до нас неприязно, бо ж рахували нас «невірними», а вбити невірного – це подвиг.
  • Тобто можна отримати кулю і від мирного жителя?
  • Якщо ти прийшов і розмахуєш перед ними зброєю, то можеш отримати кулю і від мирного жителя. Бо зброя там у них була у всіх. Але якщо ти прийшов мирно налаштований попросити допомоги, то вони тобі її нададуть. Ти там гость, а по їх релігії вбивати гостя не можна. Це я говорю про ті групи населення, які лояльно до нас відносились. З тими що воювали, то ми й не ходили туди. А воювали вони до кінця, оскільки смерті не боялися, бо ж загинути в бою з «невірним» це сходинка в рай.
  • Чи були випадки коли наші воїни преходили на ворожу сторону?
  • Я не знаю таких випадків. Були випадки, що потрапляючи в полон, хлопці вибираючи між життям і смертю приймали їхню віру.
  • Спілкуючись з воїнами-інтернаціоналістами я дізнався, що майже всі, хто брав участь у бойових діях мали при собі бойовий патрон. Якщо була можливість вибору – полон або смерть – вибирали останній варіант?
  • Скоріше це був не патрон, а граната. Патрон ще треба дістати, зарядити… а граната раз… і все. Більше того, хлопці, які йшли на таке, намагались забрати з собою і маджахедів. Якщо говорити, що вибирали: полон або смерть, то зачасту останнє.
  • Тортури в полоні були настільки важкими?
  • Дуже жахливі, про це й розповідати не хочеться. Зрозумійте, портапивши в полон, ти всеодно помреш, тільки в муках, тому хлопці обирали одномоментну смерть.
  • Чи багато бойових товаришів втратили?
  • З мого навчального підрозділу зі мною служило дванадцять чоловік, а додому повернулося тільки вісім. Багато було й таких, що не загинули в бою, а підривалися на мінах. Цього добра було дуже багато, могли пересуватися по позиціях тільки один за одним.
  • Чи можна звикнути до смерті на війні?
  • До смерті ніколи не можна звикнути. Якщо ти людиною живеш, їсиш з одного казана або ж він рятував тебе від смерті, а сьогодні його вже немає, це завжди боляче. З іншого боку, ти не так гостро це сприймаєш, бо це трапляється чи не щодень. Ми всі розуміли, куди ми приїхали, і були готові до цього, дякували Богу за кожен прожитий день.
  • Як забезпечували радянських воїнів?
  • Набагато краще ніж це роблять зараз. Проблем ні з продуктами харчування, ні з озброєнням в нас не було. Сухпайок в нас був завжди, якщо бойовий вихід на сім днів, сухпайку брали на вісім. Ну звичайно якщо ти високо в горах і звязку немає, то різне могло бути, але голодні ми не були ніколи. Те саме і з озброєнням 900 патронів, дві гранати оборонні і дві наступальні, ну і «феєрверк», щоб сигналізувати «вертушці» якщо є поранені – повний комплект.
  • Що найбільше закарбувалось в пам’яті ро ту страшну війну?
  • Бойові виходи пам‘ятаю всі до одного. Це неможливо забути. Пам‘ятаю знамениту операцію «Магістраль» 88-го року. Ми тільки заїхали в долину, з обох боків взяли висоти, ще навіть не розгорнулися, і тут обстріл реактивними снарядами. Починає горіти наш танк з екіпажем. Ми підбігаємо, не думаючи про те, що й самі можемо загинути. Тоді про це ніхто не думав. Хлопці всі поранені, посічені, та нам вдалося їх витягнути, а танк за лічені секунди злетів у повітря.
  • Довго звикали до мирного життя після повернення з Афганістану?
  • Скажу так, я повернувся в рай, де можна спокійно ходити по землі і не думати, що тобі відірве ногу. Якщо Ви маєте на увазі чи було психологічно важко, то ні. Я швидко увійшов «в колію», почав працювати, але афганську війну забути не можу і досі.
  • Чому вирішили стати членом громадського формування «Варта порядку»?
  • Тут багато наших воїнів-афганців, яких об‘єднує одна ціль – зробити наше місто кращим і комфортним для життя. Ми живемо одними проблемами, мислимо одними категоріями, в нас схожі погляди на життя. Та Ви подивіться – «Варта порядку» – це чи не єдине громадське формування, яке не прикривається популіськими лозунгами, а просто робить свою роботу.
  • Дякую за приємну розмову
  • І Вам дякую