Андрій Разумовський народився у 1984 році, у 2008-му закінчив Волинський інститут імені В’ячеслава Латинського Міжрегіональної академії управління персоналом, спеціальність — менеджмент організацій (економіка та управління бізнесом). Сьогодні здобуває другу вищу освіту в Луцькому національному технічному університеті, спеціальність — промислове і цивільне будівництво. Генеральний директор приватного підприємства «Західноукраїнська торгова компанія». У Луцьку міську раду обраний за списком міської організації політичної партії «Сильна Україна», член однойменної фракції, член постійної комісії з питань генерального планування, будівництва, архітектури та благоустрою. Віднедавна входить до депутатської групи «Місто майбутнього».

— Пане Андрію, для широкого загалу мало відомо, чим займається підприємство, яке ви очолюєте. Кілька слів про це.

— Підприємство займається оптовим продажем цементу в Західній Україні: Львівській, Рівненській, Волинській, Закарпатській областях.

— Що ж спонукало керівника приватного підприємства балотуватися на виборах до міської ради: бажання пролобіювати чи захистити свій бізнес?

— Ні одне, ні друге. Просто я дуже часто стикався із, м’яко кажучи, неправильним ставленням чиновників до представників бізнесу. Щоб підписати якийсь документ, іноді доводиться ходити місяць. Виникло бажання щось змінити, у чомусь домогтися поліпшення, нехай навіть у вузькому місці, але хай буде трохи краще.

— То до депутата вже зовсім інше ставлення?

— Я не говорю особисто про себе. Хочеться змінювати це для всіх. Щоб люди приходили до влади й отримували високоякісні управлінські послуги. Адже чиновники за це гроші отримують. Вони ж мають працювати сумлінно.
А чи багато колег-підприємців звертаються до вас, щоб пролобіювати якесь питання чи просто допомогти вирішити?
Ні, про лобіювання не йдеться. Люди хочуть просто згідно зі своїми правами отримати те, що їм треба, у певний термін, а не через рік-два.

— Депутатська діяльність не забирає у вас багато часу, не відриває від основної роботи?
— Відриває. Багато часу займає.

— То чи не шкодуєте, що цим займаєтеся?
— Не шкодую. Мені цікаво, багато нових знайомств, нових думок. Тільки от проблема: за моїм спостереженням, 90 відсотків населення не уявляє собі про існування депутатів. Всі рішення міської ради сприймаються як рішення міського голови. Тобто якщо пам’ятник Бандері вирішили будувати біля РАЦСу, то люди думають, що це міський голова так вирішив. Так само щодо перейменування вулиць — більшість лучан думає, що це міський голова їх хоче перейменувати, а не депутати.

— А ще багато хто вважає, що йдуть у депутати, бо нібито там висока зарплата.
— Так. А зарплати у депутата міської ради взагалі ніякої немає, це громадська робота.

— Міський голова був висунутий на виборах вашою політичною силою. Чи означає це, що ви мусите голосувати і голосуєте в унісон із ним?
— Я на все маю свою думку, все розглядаю, але в багатьох речах, майже у всіх, я з Миколою Ярославовичем (Романюком — авт.) погоджуюся. Міський голова працює на користь всієї громади, а не якоїсь політичної сили чи групи людей. На відміну від депутатів, він щоденно працює на громаду, знає і вирішує нагальні господарські проблеми міста. І його треба підтримувати, допомагати, іноді навіть підказувати. Бо одна людина чи навіть весь виконком не може все побачити. Депутати щоденно контактують із пересічними лучанами: хтось щось помітить не так, загострить увагу на якійсь, здавалось би, малозначущій, а насправді дуже важливій проблемі, підкаже, яким шляхом її можна вирішити.

- А чи були такі моменти, що Микола Романюк консультувався з вами чи ви підходили до нього, аби висловити свою точку зору на певну проблему.
— Ми із багатьох питань обмінювалися думками, доходили якоїсь спільної думки. Нещодавно ми з Антоном Сосновським створили депутатську групу «Місто майбутнього». До неї увійшли люди, які хочуть допомогти міському голові вирішувати міські проблеми, зокрема, знаходити шляхи і методи наповнення міської скарбниці. Адже будуть гроші — легше буде вирішувати усі питання: і комунальні, і соціальні, і культурні. Політика, на мою думку, не повинна мати такого великого впливу в місті. Із двохсот питань, які виносяться на сесію міської ради, 90 відсотків — господарські. Але буває п’ять питань, на які витрачаються 90 відсотків часу: де поставити пам’ятник, як перейменувати вулиці, звернутися до Президента, уряду, Верховної Ради із якимсь листом. Це важливі речі, але, можливо, на них треба менше часу відводити або наприкінці сесії обговорювати. Усі життєво необхідні речі розглянути, а потім можна хоч два дні дебати влаштовувати. Або інший варіант: є комісії, зберіться, вирішіть, винесіть на сесію вже підготовлене рішення, щоб тільки його проголосувати. Для чого ж влаштовувати п’ятигодинні перемовини з одного питання, яке до того ж прямо не стосується життєдіяльності міста? А є господарські питання, які нагальне треба вирішувати. Наприклад, є необхідність терміново зміни до бюджету внести, або ж затвердити документи, яких ждуть люди. Зараз дуже важко із земельними документами, із будівельними. Майже неможливо розібратися. Щоб щось оформити, отримати державний акт, треба витратити півроку-рік. А ми на сесії ці питання ще й з другого разу розглядаємо чи з третього. Тягнемо час, і людям, виходить, створюємо певні проблеми.

— Чи змінилося ваше уявлення про роботу в міській раді після того, як попрацювали у ній вісім місяців?
— Змінилося кардинально. Я до того займався суто господарськими питаннями, звик приймати рішення, бачити результати. І мої друзі-бізнесмени, які теж цілими днями зайняті роботою (щось будують, займаються виробництвом), розуміють, що треба робити конкретні позитивні зрушення. Коли ж приходиш на сесію, і з десятої до 17-ї години ще не вирішили, хто правий, хто червоніший, хто зеленіший, то це, звичайно, трохи розчаровує.

— Ви — член постійної комісії міськради з питань генерального планування, будівництва, архітектури та благоустрою. Чи вдається їй щось вирішувати?
Поки що ні. Через те, що нещодавно вступив у дію Будівельний кодекс, а там дуже-дуже багато змін. Ще ми чекаємо постанови Кабінету Міністрів, у якій має роз’яснюватися, як отримати дозвіл, чи буде тимчасова торгівля і таке інше. Усі ці документи ще до нас не дійшли, через це комісія майже не працює. Уже три-чотири місяці питань майже немає. Тільки розглядаємо ті питання, документи на які були раніше підготовлені і щодо яких уже прийнято частину рішень.

— Чи ознайомлювалися ви із новим документом? Як вважаєте, тепер буде працюватися краще чи гірше?
— Я маю певний стосунок до будівельної галузі, тому можу сказати: буде не просто краще, а в рази краще. Просто коли вже до кінця буде вироблено механізм виконання Будівельного кодексу, тоді вже буде порядок. Новий документ більш спрямований на інвестора. Хоча кажуть, що це не зовсім правильно, не зовсім враховується думка інших, але в інвестора будівництва у місті дуже високі ризики. Він купує земельну ділянку, починає щось на ній проектувати, будувати, і з’являється дуже багато підводних течій. Щоб виробити увесь пакет документів на будівництво, потрібно до восьми-дев’яти місяців. В інших країнах, наприклад, у Грузії, це робиться за два тижні. Саме цього й прагне лідер нашої партії, віце-прем’єр-міністр Сергій Тігіпко, який вивчав досвід Грузії із проведення економічних реформ. Проте глибоко у запропоноване ним ще ніхто не вникав. І це неприємно, коли люди критикують, не знаючи суті предмета. Так от, у нас вісім-дев’ять місяців. Це все час, гроші: документи, проекти, погодження пожежників, санстанції...

— А потім ще й люди протестують проти будівництва у своєму дворі...
— Так. Ви все зробили, у всіх інстанціях погодили, а в кінці вийшли люди і не дали.

— То, може, починати з людей? Їм пояснити, чому ти береш цю ділянку, що на ній будуватимеш?
— Бачите, яка ситуація. В загальній масі людей це може взагалі не цікавити. Але на 20 тисяч людей чоловік 20 можуть бути активними. От їм щось не сподобається, і вони починають протестувати. Тобто це не загальна думка громади. А, може, комусь новобудова вікна закриє, або ж хтось, скажімо, він на тому місці гараж хоче собі збудувати. Таким чином, інвестор другим разом задумається: починати — не починати будівництво.

— То, може, краща радянська система, коли наказовим способом будували і ніхто думки в людей не питав?
— Не треба наказовим способом. Для того і влада є. Тобто якщо депутати за це проголосували, якщо міський голова усе це бачив, якщо головний архітектор підписав... Це ж цілу низку інстанцій треба пройти. То, будь ласка, відповідайте за свої рішення. Людина ж вкладає в будівництво гроші, час. Наприклад, у мене біля будинку збудований офіс. Я не знаю, чий він. Але біля нього встановлені контейнери для сміття. Їх мали переставити — не переставляють. Хто буде сидіти в тому офісі, біля смітника? От його й не заселяють. Мали перенести контейнери, та люди запротестували — їм буде далеко від дому ходити. Тому в таких питаннях треба знаходити порозуміння ще до того, як щось робити.

— У своєму передвиборчому інтерв’ю ви розповідали про проблему, яка існує у школах і дитсадках стосовно харчування малозабезпечених дітей. Їхні батьки, які не приділяють належної уваги своїм чадам, лінуються взяти довідку в департаменті соцполітики. Видати таку довідку вчителям чи вихователям соціальні працівники не мають права. В результаті страждають діти — формально вони не мають права отримувати безплатні сніданки. Чи вже вдалося щось вирішити?
— Думок дуже і багато, але дуже важко чогось досягти. Ось нещодавно депутати створили тимчасову комісію із вивчення діяльності дитсадків. До її складу увійшов представник «Міста майбутнього» Антон Сосновський. Ми вивчаємо можливість, як вирішити цю проблему. Однак все впирається у недосконале законодавство, змінити яке не в нашій компетенції. Взагалі є ідея розробити місцеву програму підтримки малозабезпечених.

— А чи не здається вам, що функції місцевого самоврядування дедалі більше звужуються?
— Навпаки, ми стоїмо на порозі реформи, яка надасть більші права місцевому самоврядуванню. Ось нещодавно Президент підписав зміни до Податкового кодексу, згідно з якими з 1 червня наступного року вводиться податок на нерухомість. Він надходитиме до місцевих бюджетів, тож місцеве самоврядування матиме чималі кошти на вирішення багатьох нагальних проблем.

— Чи втілюються у життя пропозиції членів групи «Місто майбутнього»?
— Ми пропонували оподатковувати рекламу на транспорті. Поки що це питання не вирішується. Поки на наші запити надійдуть відповіді, минає чимало часу. Ми знову порушуємо це питання на сесії, і знову чекаємо відповіді. А час спливає.

— А чи не обговорювали ви це питання на особистих зустрічах із міським головою?
— Поки що ні. Та, мабуть, доведеться.

— А які ще маєте ініціативи?
— Я, наприклад, вважаю за необхідне збільшити кількість паркувальних місць для комунального підприємства «АвтоПаркСервіс». Наприклад, на проспекті Волі, біля Центрального ринку. Водії паркуються хаотично, заважають руху транспорту. Принаймні машини будуть рівно ставити, не зупинятимуться без потреби у тих місцях, де існує загроза виникнення заторів. До того ж нам треба наповнювати бюджет, а це — один із шляхів.

— Як ви оцінюєте ті зміни, які відбуваються останнім часом у місті?
— Зізнаюся щиро: мені дуже подобається, як сьогодні співпрацює обласна і міська влада. Такого не було дуже давно. Як наслідок, у місто пішли кошти. І ви бачите, як активно робляться дороги. Причому капітально: встановлюються бордюри, кладеться новий асфальт, прокладаються нові мережі. До 20-ї річниці незалежності реконструюється Театральний майдан. Домовилися із Укрзалізницею про реконструкцію вокзалу. Матимемо сучасний, гарно облаштований, один із кращих у Західній Україні вокзал.

— Але, мабуть, ще більш важливо, що ремонтуються не тільки центральні дороги, а й такі, які роками не бачили свіжого асфальту, через вибоїни стали непроїзними.
— Щодо ремонту доріг, то депутати на кожні сесії запити подавали про їхній ремонт. Та після затвердження переліку вулиць, на яких або вже тривають роботи, або розпочнуться найближчим часом, виходить, що депутатам у цьому напрямі майже нема про що клопотатися, бо майже всі проблемні колись вулиці потрапили до цього переліку.

— Наближається велике для кожного українця свято — 20-річчя незалежності нашої держави. А що для вас, ще доволі молодої людини, означає незалежність України?
— Країна, як людина, їй тільки двадцять років, вона ще дуже молода. Тож ми ростемо, розвиваємося, і я думаю, що буде з нас толк. Слава Богу, ми почали цей шлях. Уже трохи виросли, і ми маємо його продовжувати. Маю на увазі вже своє покоління. Коли я буду сивим, то, думаю, вже буде набагато краща ситуація, ніж зараз. Люди мають зрозуміти, що все від них залежить. Від того, чи пішли вони на вибори, кого обрали. Ті люди, які зараз обрані, — це певний зріз всього суспільства. Я взагалі підтримую мажоритарні вибори. Щоб обирали перевірених людей, тих, які вже себе проявили, а не котів у мішку, як це часто буває із партійними списками.

— Але ж ви самі пройшли у міську раду за партійним списком.
— Бачите, на мене було покладено дуже багато обов’язків, і я не мав часу балотуватися по мажоритарному округу. Ні, звичайно, мають бути партії, але людей повинні знати, оцінювати і обирати по їхніх вчинках. Тому найкраща, на мою думку, система для місцевих виборів — та, що діє нині, пропорційно-мажоритарна. От коли була суто пропорційна система, люди навіть не знали, до кого звертатися. А тепер вони мають свого депутата, з яким постійно контактують.

— А до вас часто звертаються виборці?
— На жаль, ні. Я чергував у громадській приймальні згідно із затвердженим для різних партійних фракцій графіком. Але люди, коли йдуть у міську раду, здебільшого звертаються до міського голови і його заступників. Хоча я відкритий для спілкування. Мій офісний телефон — 28-04-04. Я в будь-який день у робочий час, із 9-ї до 18-ї, готовий прийняти будь-яку людину. Тож звертайтеся. Повірте, для мене це важливо.