"Час, як вершина, що кличе бути сучасним та до­свідченим, учити себе та інших рухатися вперед". 

Як учитель прагне йти поруч з учнями, намагається їх чути і бути почутим, як із звичайного зробити винятково важливе й цікаве. Разом із ними співпрацює, поважає думку кожного. Урок для Олександра Дубини – директора комунального закладу "Луцький навчально-виховний комплекс № 9 Луцької міської ради" – це не лише процес засвоєння учнями знань та набуття навичок, а передусім – спілкування, у якому кожний має право як на помилку, так і на успіх. 

– Олександре Дмитровичу, як довго працюєте в школі і чому вирішили стати вчителем, адже це одна з найважчих професій?

– В школі я працюю з 1 вересня 1997 року. Розпочинав свою діяльність на посаді педагога-організатора на декретному місці, паралельно маючи години української мови та літератури. Пропрацював 9 років у 24 школі, 9 місяців я був заступником директора в 10 школі, 6 років директором в 13 школі і ось уже 4-й рік я директор 9-ї  школи. Роботу вчителя знаю із самих низів.

Взагалі-то я розпочинав свою діяльність не як вчитель, свого часу закінчив Харківський технікум медичного обладнання за фахом "Виробництво, ремонт та експлуатація радіоелектронної медичної техніки". Згодом я зрозумів, що це не для мене, тому продовжив навчання в Харківському державному педагогічному університеті. Іншою причиною стало те, що я дуже хотів вивчити українську мову, одним словом, продовжив вчительську династію, бо мій тато теж працював вчителем і був директором школи. Яскравим прикладом для наслідування стала й моя вчителька української мови, власне чому я пішов на українську мову, бо в глибині душі, кожен учень рівняється на вчителя, який його найбільше вразив.

– Чим для Вас запам’ятались шкільні роки?

– Шкільні роки – це безтурботні роки, доволі щасливі роки.  Дивитися на сучасну молодь зараз доволі цікаво, бо, скажімо, вони не зустрічалися з тими проблемами, з якими стикалися ми, хоча б тому, що в нас, скажімо, був один підручник з географії на сім чоловік, а мобільних телефонів не було. То ж, доводилось, щоб підготуватися до уроків приходити один до одного в гості, читали той підручник, готувалися, хоча й до школи кілометрів два-три було пішки йти по снігу. Колись взагалі було цікаво – справжні зими, ковзани, хокей, влітку в футбол грали, а не сиділи за планшетами, як зараз діти сидять. Проте, в кожного покоління свої розваги, тому тут не слід дивуватись. Хоча як зараз мій молодший син ходить з кубиком-рубиком, так само і я в його віці скручував цей кубик-рубик.

– Олександре Дмитровичу, для кожного найкращі роки – це студентські. Як проходило Ваше студентське життя?

– Власне, в університеті після технікуму було вчитися важко, зокрема, в Харкові, тому що в нас були дуже висококваліфіковані викладачі, скажімо, всі лектори були докторами наук, бо Харків – це наукова столиця України. Я із захопленням пригадую заняття із загального мовознавства, де ми працювали за рукописами Івана Срезневського, це було надзвичайно цікаво, а подекуди й страшно  взяти ту велику книжку в руки. Коли я перевівся на Волинь, то тут було по-своєму цікаво, в тому плані, що власне ніхто не говорив російською, бо в Харкові більшість студентів українською говорили тільки на парах, а в повсякденному житті спілкувалися російською. Студентське життя – це найкращі роки, але тоді ми ще не розуміли, що це той час, який треба використовувати на повну.

– Ви вже згадали, що вивчали українську мову, нині трудитесь на вчительській ниві?

– Попри те, що я директор, все ж навчаю дітей української мови та літератури. Один раз на три роки маю випуск одинадцятих класів, вони досить непогано складають зовнішнє незалежне оцінювання,  тому, вважаю, що готую їх непогано. Я залюбки ходжу на уроки, дуже люблю викладати свій предмет та спілкуватися з дітьми. Власне, заради цього я й вступав до університету, тому що, чи станеш ти директором невідомо, а от про те, яким ти будеш вчителем, замислюється кожен абітурієнт.

– У Вашому підпорядкуванні чимало підлеглих. Як вдається знаходити спільну мову та чи важко керувати вчительським колективом?

– Я пишаюся своїми колегами, у нас колектив дуже досвідчений і високопрофесійний, практично кожен вчитель – це людина зі своїм ім’ям, творчим почерком, певними здобутками та перемогами. За останні три роки, наш колектив двічі визнавався найкращим освітнім закладом Волинської області серед міст обласного підпорядкування, в нас дуже професійні вчителі, які знають свою роботу та люблять дітей, і, власне, діти нам платять взаємністю, тому що вони залюбки беруть участь в конкурсах, олімпіадах, турнірах, успішно захищають наукові роботи та займають своє місце у суспільстві.

– Олександре Дмитровичу, нині в Україні проходить ряд реформ, серед них і освітня, яке Ваше ставлення до нововведень?

– Реформи, звичайно, робити потрібно, але, будь яка реформа повинна бути підготовлена і апробована, здійснюватися фахівцями. В той час ми бачимо, що в нашій освітній реформі деякі пункти, я не буду зараз акцентувати на них увагу, абсолютно не продумані і не підкріплені матеріально. Навіщо декларувати певні пункти, коли ми для прикладу знаємо, що такої зарплати вчителям платити ніхто не буде, бо наш бюджет цього не витримає. Також, я глибоко сумніваюся, що якщо ми пересунемо парти чи поставимо замість двомісних парт одномісні, то діти в нас краще вчитися стануть. Це не міняє ситуацію, змінити щось може тільки професіоналізм вчителів і готовність батьків до цих реформ. Для успіху таких нововведень потрібно щоб влада, педагогічна громадськість, батьки та учні, всі хотіли цієї реформи. А Ви запитайте батьків, як вони дивляться на те, що їх дитина буде вчитися в першому класі не за місцем проживання, а десь в іншому районі? Що буде далі, покаже час…

– Якби у Вас була така можливість, щоб змінили в освіті в першу чергу?

– Мені б хотілося, щоб у порівнянні з нашими бізнесменами і політиками, вчителі мали більшу заробітну плату. Я вважаю, що вчитель працює не менше ніж народний депутат, тому, не зрозуміло, чому в народного депутата заробітна плата в десять разів більша, ніж у вчителя. На меті будь-якої освітньої реформи, повинна стояти якість освіти, а показником цього є якраз учні, які стають студентами престижних вузів, а найголовніше, щоб потім ці студенти могли знайти роботу в Україні, а не їхати за кордон. Мені прикро спостерігати, коли наші випускники, здобуваючи серйозні бали на ЗНО, стають непотрібні для нашої вищої школи і їдуть на навчання до Польщі, Німеччини. Варто працювати над тим, щоб забезпечувати роботою випускників вузів і створити такі умови, щоб наші діти не бажали їхати вчитися і працювати за кордон, а залишалися тут.

– Як полюбляє відпочивати директор Луцького навчально-виховного комплексу № 9?

– Я займаюся літературою, творчістю, пишу вірші та романи. Правда, знову ж таки, прикро, що через економічну ситуацію в державі, не кожен зможе собі дозволити купити книжку українського автора. Це вже не той літературний процес, коли книгодрукування підтримувалося на державному рівні. Я вважаю, що його треба звільнити від оподаткування. Звичайно, в мене є ще кілька захоплень, але, нехай це залишиться моїм невеличким секретом, тому що, кожна людина повинна мати такий світ, куди вона втікає від роботи, де може залишитися сам на сам та займатися своєю улюбленою справою. Ще я дуже люблю подорожувати зі своїми дітьми, мені з ними комфортно і цікаво, бо вже вони мене вже дечому вчать.

– Олександре Дмитровичу, якщо вже ми почали говорити за дітей, то скажіть чи продовжують діти вчительську династію?

– Мої діти – це моя гордість, який би вони не зробили вибір у житті. Середній син точно не продовжить, бо вже є студентом інституту менеджменту, тому вчителем не буде. До речі, цього року мій Назар став найкращим студентом Волинської області, що мені, як батькові, неабияк приємно. Старший син за освітою хімік, закінчив наш Східноєвропейський національний університет, тому чи стане він вчителем, це ще питання. Ну, а як там з меншим, то ще треба дочекатися, бо ще йому вчитися сім років.

– Щоб Ви хотіли побажати читачам видання "Під прицілом"?

– Напередодні свят та вже й після Різдва, я насамперед всім зичу міцного здоров’я, бажаю всім злагоди та миру, щоб у Вас в оселях завжди було тепло та затишно, щоб завжди було на столі і завжди були друзі за столом, з якими би можна було б поговорити, поділитися враженнями, розказати про свої успіхи.

Розмовляв Петро Сосницький

Читайте головні новини Волині та України також на нашій сторінці у Facebook