Екіпаж українського танка в нерівному бою зумів вивести з ладу дві бойові машини противника, а на третій повернувся в розташування частини.

Як пишуть «Факти», командир екіпажу молодший сержант Микола Тишик пішов воювати недавно, з третьою хвилею мобілізації. І вже у відпустці! Після того, що сталося командування нагородило героїв двадцятиденним перебуванням вдома.

 - Батьки дуже зраділи, хоча не розуміли, чому я повернувся, - розповідає 24-річний житель села Седлище Старовижівського району Волинської області Микола Тишик. - Тільки коли по селу пішли чутки, довелося розповісти про битву.

«Мені здалося, нападники знали про оснащення нашого блокпоста»

- Своє перше бойове хрещення я отримав біля підніжжя Савур-Могили, що в Донецькій області, - згадує Микола Тишик. - Однак там ми противника не бачили, на величезній відстані нас буквально розстрілювали з мінометів і «Градів». А от справжній бій, так би мовити, лоб в лоб, стався наприкінці серпня. Ми охороняли блокпост в декількох кілометрах від Донецька. До слова, тільки що змінили на ньому наших побратимів. Для охорони тут був один старий танк Т-64 і кілька десятків автоматників. Місце вважалося більш-менш спокійне, тільки зрідка було чути звук від падаючих вдалечині снарядів. 

Той день я надовго запам'ятаю. Приблизно близько сьомої години ранку пролунав наростаючий гул. На вулиці стояв туман, тому чутність була пристойна. Я вийшов з бліндажа і ніяк не міг зрозуміти, що відбувається. Раптом бачу: йде колона ворожих танків, нарахував чотири. За ними слідувала вантажівка з боєприпасами. Не роздумуючи крикнув своїм хлопцям: «По місцях! До бою! »

- Не злякалися? - Цікавлюся у бійця. - Адже перевага була значним.

- Якщо чесно, то все відбувалося настільки швидко, що просто не встиг злякатися, - зізнається Микола. - Тремтіння в руках і шок з'явилися значно пізніше, коли все закінчилося. А в той момент, ледь екіпаж зайняв свої місця, скомандував наводчику взяти ціль. Потрібно сказати, що у нас чудова команда, ми розуміємо один одного з півслова. Навідник-оператор Андрій Мудрик з Луцька та водій-механік Олександр Пугач з Локачинського району - хоробрі хлопці, з ними можна гори звернути.

До ворожих танків залишалося метрів п'ятсот. Спочатку вони йшли по дорозі один за іншим, потім з'їхали в поле і вишикувалися по горизонталі. Ще секунда, і один з них спалахнув, як свічка. Наш старенький Т-64 з першого пострілу (!) Підбив новітній Т-72! Колона в подиві зупинилася. Видно було, що противник ошелешений. Мені здалося, вони знали про чисельність і оснащенні нашого блокпоста і були впевнені, що ми не наважимося їм протистояти. Однак помилилися. Наступним залпом наш Т-64 підбив вантажівка з боєприпасами. Снаряди вибухали один за іншим, розлітаючись навколо феєрверками. 

Задкуючи назад, танки відкрили вогонь у відповідь, наш Т-64 загорівся. Ми вистрибнули назовні і взялися його гасити. Противник це помітив і став поливати нас кулеметним вогнем. Під градом куль екіпаж робив усе можливе, щоб зберегти свою бойову машину. На щастя, обійшлося. Ми й самі вціліли, і танк нам вдалося врятувати. Правда, в машині був пошкоджений триплекс (дзеркальний перископ. - Авт.), Є й інші невеликі неполадки. 

Тим часом відступаючі Т-72, не знаючи місцевості, потрапили в болото. Один з них потонув повністю, а другий загруз тільки наполовину. Екіпажі встигли покинути свої машини. Третій танк палав серед поля, а четвертому вдалося піти неушкодженим. 

- По рації ми передали, що втрат немає, потім відправилися подивитися на це чудо техніки, так сказати, поблизу, - продовжує Микола Тишік. - Підійшли спочатку до танка, який все ще палахкотів. Я крикнув: «Є хто живий?» Усередині рвалися від вогню патрони. У машині, крім згорілого механіка, нікого більше не виявилося. Потім оглянули застряглу в болоті техніку. Один танк нам вдалося витягнути з трясовини за допомогою троса. На це пішло приблизно півгодини. Усередині виявили документи, форму і шеврони військовослужбовця Російської Федерації, а також ... комуністичний прапор. 

Пізніше я пригнав танк в розташування нашої частини. Коли ми йшли колоною, на всякий випадок поставив Т-72 останнім, щоб, не дай Бог, не прийняли за ворога. Після прибуття бійці його оглядали, багато фотографувалися, хтось просив покататися ... 

Потрібно сказати, що російські танки Т-72 по багатьох параметрахперевершують наші Т-64. На Т-72 встановлені новітня система управління вогнем, потужний двигун, багатоканальний приціл, датчик вітру, новітні засоби зв'язку, вдосконалена ходова частина. Тому не дивно, що Микола Тишік запропонував витягти трофей з болота і доставити його в розташування українських військ. Побратими були настільки вражені передбачливістю бійця, що тут же прозвали його «хазяйська дитина!».

- Що тепер чекає ваш трофей? - Цікавлюся у бійця.

- Його однозначно будуть використовувати в бою, - відповідає Микола. - Начальник штабу спочатку запропонував цей танк нашому екіпажу. Однак для того, щоб досить добре їм опанувати, потрібен час, а його у нас якраз немає. Так що будемо продовжувати воювати на рідному Т-64, для нас він більш надійним. Сподіваємося, що, поки закінчиться відпустка, його відремонтують. 

«З офіцерами, хорошими командирами дуже туго, серед них багато зрадників» 

Побратими дуже вдячні хороброму екіпажу і пишаються його мужністю. Кажуть, що, якби танкісти злякалися, відступили, противник знищив би блокпост, а може, і сусідній теж.

 - Коли побачили колону танків, то подумали, що всім нам хана, - зізнаються бійці. 

- Адже протитанкових засобів у наших автоматників не було. Поки колона наближалася, ми по рації просили допомоги від артилерії або авіації, давали координати цілі. У відповідь нам говорили ... почекати. Але скільки? Уже через кілька хвилин від усіх нас не залишилося б мокрого місця! 

Раптом буквально вилетів екіпаж Колі Тишика. Один древній танк вийшов воювати проти чотирьох новітніх машин противника! Поки ми зміркували, що відбувається, Коля зумів підбити Т-72. Той загорівся моментально, екіпаж став вистрибувати з нього в різні боки. Від радості захотілося обняти наших хоробрих і, головне, влучних хлопців, разом з їх танком. Ледве стримали себе, щоб не стрибнути до них на броню. З такими відчайдушними хлопцями нічого не страшно! 

Мама Миколи Тишика Зінаїда Степанівна розповіла, що спеціальність танкіста син отримав під час строкової служби. Демобілізувавшись, хлопець працював торговим агентом в Ковелі, а коли почалася неоголошена війна, йому довелося згадати військове ремесло. 

- Нам подзвонив сільський голова та повідомив, що син у списку на мобілізацію, - згадує жінка. - Миколка не став чекати, поки принесуть повістку додому, і на наступний день сам поїхав до військомату. Сина зарахували в танкову бригаду. Коли йому дзвонила, він завжди говорив, що все спокійно, нічого особливого не сталося. Просив не хвилюватися. Ми з чоловіком до останнього не знали про той нерівний бій. Односельці при зустрічі дякували нам за сина, чоловікові руку тисли, а ми з ним тільки плечима знизували. Питали у людей, що сталося, а нам замість відповіді говорили, мовляв, свого героя скоро додому чекайте.

Коли Коля приїхав, ми його ледве вмовили розповісти про те, що трапилося. Син переконував, що нічого незвичайного не зробив, просто, як і багато інших, захищав свою батьківщину.

Сам же командир героїчного екіпажу вважає, що поряд з бійцями не менш важливий внесок у загальну перемогу над ворогом роблять волонтери і саме їх треба шанувати. 

- Крім зброї, боєприпасів і пального, все інше доставляють волонтери, - пояснює Микола Тишик. - Привозять найнеобхідніше - теплі речі, шкарпетки, їжу, воду. Їхня допомога і підтримка вкрай важливі. Ці люди не менші герої, ніж ті, хто воює зі зброєю в руках проти спільного ворога. Я не називаю імена всіх волонтерів, тому що їх, на щастя, багато, і в цьому наше спасіння. А от з офіцерами, хорошими командирами, навпаки, дуже туго, серед них багато зрадників. Раніше навіть не припускав, що таке може бути. Часто бійців спеціально відправляються на завдання на кілька годин раніше, ніж наказали зі штабу. Зазвичай такий непослух  рятує від ворожої засідки.


Я розумію тих, хто після відпустки не прагне повернутися на поле бою. Наші побратими, озброєні лише автоматами, не бажають бути гарматним м'ясом. Дуже вірю в те, що все зміниться нарешті в кращу сторону. Мій екіпаж у будь-якому випадку повернеться в зону АТО.



- Що ви думаєте щодо триваючого перемир'я? - Запитую у Миколи.

 


- Воно однозначно необхідно! - Вигукує боєць. - Якщо раніше ми воювали з мало навченими терористами, то зараз - з добре озброєними російськими військовослужбовцями. Якщо так і далі піде, то наші справи кепські. Я думаю, що ми не зможемо дати гідну відсіч російській армії, яка відмінно оснащена. На голому патріотизмі далеко не втечеш. Може бути, що все врегулюється мирним шляхом, в іншому випадку нам потрібна підтримка.