Повернення Бориса Клімчука на посаду голови Волинської ОДА, після перемоги на президентських виборах Віктора Януковича та «тушканізації» Верховної Ради, спочатку сприйнялося більшістю волинського політикуму як «менше зло». Однак в політиці «добро і зло» не мають категорій. І доволі часто вони міняються місцями, видаючи бажане за дійсне. В дійсності, у Януковича альтернативи давньому другу Клімчуку не було. Всі інші кандидатури розглядалися не ним лише для кількості.

 

Людина Кучми. Людина Януковича

 

Варто лише нагадати, що Борис Клімчук був «губернатором»-рекордсменом епохи Кучми, який під час «першого пришестя» він, безперечно, був одним з найбільш впливових лідерів Волинської області, користувався авторитетом у місцевих господарників і районних керівників. Крім того, Борис Клімчук, незважаючи на те, що Волинська область – це слабкий і дотаційний регіон, мав добрі зв'язки і деякий вплив на всі центральні органи влади (Верховна Рада, Уряд, Президент). протримався в цьому кріслі з 1995 по 2002 рік.

 

Головними чинниками цього були: особиста і безумовна відданість президенту; особисті організаційні та управлінські можливості; успішні дії обласного керівництва (до 2002 року) з мобілізації електорату; успішні дії регіональної влади в сфері соціально-економічного розвитку області, які дозволили зберегти соціальну стабільність в регіоні; мала вага регіону в загальній економіці України і відсутність політичної боротьби на центральному рівні за економічні ресурси регіону.

 

Варто додати, що Борис Клімчук та Віктор Янукович, як члени однієї команди Леоніда Кучми, не лише були близько знайомі і підтримували особисті дружні стосунки, але й притримувались головного принципу номенклатурної влади – вміння розставляти своїх близьких і вірних людей на основні посади. Цей принцип до абсурду зміг довести Віктор Ющенко, оскільки завжди був «фігурою на шахівниці» і ніколи – «гравцем за дошкою».

 

Перед Януковичем, вже на посаді Президента, стоять ті ж питання, що і перед Кучмою: мобілізація електорату перед виборами; успіх та стабільність у соціально-економічному розвитку регіону; особисто відданий керівник області, який має організаційні та управлінські можливості для виконання поставлених завдань. Особливе питання – кардинально і швидко переломити ситуацію з опозиційними настроями волинян на користь нинішньої влади.

 

Крім Бориса Клімчука «карт-бланш» у вирішенні цих питань не міг отримати більше ніхто: ні Олександр Башкаленко, ні Анатолій Горбатюк. ні, тим більше, – Микола Романюк, Володимир Бондар, Віталій Заремба, Олександр Свирида чи будь-хто інший. Не того масштабу довіри! Та й для Бориса Клімчука це був останній шанс реабілітуватися за поразку на виборах 2002 року і повернути лояльність влади. Тому й не дивно, що останній вже тричі за сто днів «губернаторства» особисто спілкувався з Президентом, в той час, коли за роки «помаранчевого адміністрування» такої впливовості ні Бондар, ні Романюк не мали.

 

«Друге пришестя»: один у полі – воїн

 

Вірнопідданий новому президенту, веселий та гострий на язик Борис Клімчук почав збиткуватися зі свого попередника Миколи Романюка з самого початку. За дружньою і нібито вдячною «інавгураційною» промовою стояв перший реальний і не випадковий політичний удар: ставив «губернатором» Клімчука і знімав з цієї посади Романюка давній, особистий друг останнього по комсомолу і «Приватбанку» – Сергій Тігіпко. З цього лункого політичного «ляпаса» для емоційного і вже не «першого в краї» Миколи Романюка почалося «друге пришестя» Клімчука у Волинську область. Щоб всі розуміли: «хто є ху», як казав Михайло Горбачов, на Волині.

 

З перших днів політичний вплив Миколи Романюка почав різко падати. «Вчитель-учневі» постійно і привселюдно «виправляє помилки»: летять з посад всі «протеже» банкіра; гучно викрито «зернову справу КХП №2» на 35 мільйонів гривень; піднято на поверхню 16 мільйонів боргів Волиньрибгоспу; на контролі справи про «зариті в землю» 150 мільйонів гривень траси «Ягодин-Ковель» і 200 мільйонів гривень – сміттєпереробного заводу в Брище. І це лише початок. Не рятує банкіра і вихід з партії Ющенка.

 

Перша «стоднівка» вдарила не лише по вже колишньому «нашоукраїнцю». Голова обласної ради (Анатолій Грицюк), мери Луцька та Ковеля (Богдан Шиба і Сергій Кошарук), керівництво обласних митниць, податкової, міліції, прокуратури, СБУ, інших силових та контролюючих органів, райдержадміністрацій і сільрад отримали або отримують «чорні мітки» і нові призначення від Бориса Клімчука.

 

Зокрема, на рівень області підняті невирішені проблеми Богдана Шиби (конфлікт ДКП «Луцьктепло» –  «Східноєвропейська теплоелектрогенеруюча компанія»; конфлікт навколо стадіону «Авангард»; втрачені кошти мерії в «прогорівшому» «Західінкомбанку»; конфлікт навколо реконструкції Київського  майдану тощо). Меру Луцька «губернатор» майже не залишає шансів втриматись на посаді. Тим більше, що з волинського до луцького «олімпійського, виборчого забігу» вже кинуто Анатолія Грицюка, Миколу Романюка, Антона Кривицького (колишнього мера).

 

В обласній раді теж йде «тотальна війна»: створена Борисом Клімчуком реальна альтернатива монополії БЮТ – «Волинська ініціатива», вже нараховує 23 «багнети» з 80 депутатів. Чекають на «біло-сердечних» «тушок». В районних, міських, сільських, селищних радах вже зараз йде повним ходом «переформатування більшостей» за планом Клімчука. Не кажучи про масовий, але ретельний підбір потенційних «переможців-солдат» «осіннього призову».

 

Поки нові начальники обласних управлінь та відомств займають свої посади, вже очікують на свої відставки: Іван Прошковський (начальник УМВСУ у Волинській області); Ігор Ващенюк (начальник обласного управлінння охорони здоров’я); Михайло Попович (начальник обласного управлінння освіти), Віктор Гупало (начальник Волинського територіального відділення АМКУ) тощо.

 

Серед новопризначень – заступник прокурора області Володимир Троц, який у 2006 році, за прокурорства в Луцькому районі, прославився справою «55 відповідачів-покійників», пайовиків сільськогосподарського приватного підприємства «Рать», яким керував Віктор Шумський. Останній – депутат облради, який нині вже вступив до «Волинської ініціативи». Це й не дивно, бо ім’я і посада прокурора «дуже нагадують» відповідні регалії зятя Бориса Клімчука.

 

Сто днів «до наказу»

 

Свої перші «сто днів» Борис Клімчук оцінив на «трієчку з плюсом». Наскільки вдалими стануть наступні «сто днів до наказу (виборів)» покаже час і досвід керівника краю. Адже досить успішно Клімчук справлявся з проведенням на території області парламентських виборів 1998 року і президентських виборів 1999 року, продемонструвавши політичну лояльність президенту не на словах, а на ділі. У 1998 році 4% бар'єр подолало шість суб'єктів виборчого процесу, половина з яких (АПУ, ПЗУ, НДП) були явно пропрезидентської спрямованості. Вибори Президента в області пройшли ще більш вдало – у першому турі за Кучму. Цього ж очікує і Віктор Янукович. проголосували 51,49% виборців, а в другому - 75,44%.

 

Не варто сумніватися, що Борис Клімчук врахував помилки, які призвели до провалу на парламентських виборах 2002 року, його відставки та дворічної опали. Тоді обласні та районні владці не змогли, а деякі – не захотіли мобілізувати всі свої ресурси для перемоги блоку «За єдину Україну» і його кандидатів у мажоритарних округах. Деякі голови РДАвиявляли всю свою прихильність до опозиційних сил, а мерами деяких міст були обрані відверті опозиціонери курсу Президента Кучми (однак не курсу Бориса Клімчука). Тоді методи виборчої роботи «губернатора» були не вельми жорсткими.

 

Цього зараз не скажеш. Тим більше, коли новий закон про місцеві вибори полегшує виконання поставленого завдання. Деякі нинішні партійні опозиціонери та регіональні лідери вже шукають інші партії, аби хоча б спробувати балотуватися кандидатами в депутати чи на посади міських голів. Серед них – Микола Романюк, Володимир Бондар, Богдан Шиба, Сергій Кошарук, Антон Кривицький та інші. І тут для них чотири варіанти: Партія регіонів чи Трудова партія України (формально перейменована на «Сильну Україну») під «патронатом» Бориса Клімчука; ВО «Свобода» чи УРП «Собор»; маргінальні партії; відмовитись від виборів.

 

ВО «Батьківщина», як і «Наша Україна», стрімко втрачають рейтинги, в першу чергу, через безславність програшу та подальшу зупинку активності своїх лідерів: як місцевих, так і загальнопартійних. Тому тут питання з «тушками» стоятиме не так – тут хоч би «ідейним» потрапити до прохідної частини списку. А зайвих коштів майже немає – «криза в головах», як повторює Борис Клімчук. В останнього є більш нагальні питання, чим перейматися проблемами інших.

 

В першу чергу – це мажоритарні округи. Місцеві авторитети в освіті, медицині, бізнесі мають не лише погодитись балотуватись від Партії регіонів, «Сильної України» чи "Народної партії», але й зробити все для власної і спільної перемоги. Бо в іншому випадку (не «регіональні», не «сильні» чи не «народні» погляди), і в перших, і в других «чомусь» починають виникати проблеми від різних контролюючих органів. І всім зразу і дохідливо стає зрозумілим – хто є хто на Волині. 

 

В другу чергу – це давня мрія Бориса Клімчука: об’єднати на місцях представницьку та виконавчу владу в одних руках. Тим більше, що ні в Литві, ні в Азербайджані, де на дипломатичній роботі він був, «пережитки радянської влади» давно зникли. І мало що чи хто, крім самого Бориса Клімчука, може завадити здійсненню його планів.

 

Сергій Кобзар