Прийшов, побачив, переміг. Цей крилатий вислів Гая Юлія Цезаря цілком можна застосувати й до волинського губернатора Бориса Клімчука. Прийшовши вдруге в  крісло голови Волинської ОДА після президенських виборів, Борис Петрович зумів не лише вибудувати міцну вертикаль влади в області, а й зрушити з мертвої точки вирішення соціально-економічних проблем.

Друге пришестя

Першу перемогу Клімчук здобув, коли вдруге став губернатором. Адже не секрет, що за це крісло велася недитяча боротьба. Серед претендентів, які змагалися за пост голови Волинської ОДА, називалися прізвища Миколи Романюка, Володимира Бондаря, екс-губернатора Рівненщини Миколи Сороки, екс-головного податківця України Анатолія Брезвіна, а також регіоналів Олександра Башкаленка, Анатолія Горбатюка, Григорія Смітюха та інших. У кожного було своє лоббі, проте Віктор Федорович обрав саме  Клімчука. Що тут зіграло вирішальну роль: замовлене слівце Леоніда Кучми, лобістські здібності Ігоря Палиці  чи особисті приязні стосунки Бориса Петровича з Януковичем і Азаровим, мабуть, так і залишиться загадкою. Проте факт залишається фактом: помаранчеву Волинь віддано в управління досвідченому управлінцю, новоспеченому дипломату та просто дуже комунікабельномуКлімчуку. Щоправда, напевне перестраховуючись, Київ «попрохав» призначити заступників-регіоналів. Борис Петрович вочевидь був не в захваті від такого баласту, проте змушений був погодитися на умови.

З перших днів роботи новий-старий губернатор намагався взяти реальну владу в свої руки. І це йому вдалося. Розпочавши з консультацій з політичними та економічними елітами краю, Борис Клімчук оновив владну вертикаль в облдержадміністрації. Жодне з призначень голів райдержадміністрацій, керівників управлінь та відомств в області не відбувалося без його погодження. Більше того, він сам лобіював на ці посади старі перевірені кадри, з якими йому було комфортно працювати ще за часів президентства Леоніда Кучми.

Окремо варто зауважити стосунки Клімчука із журналістами. Не розрахувавши, що майже за десятиліття Волинь змінилася та Помаранчева революція залишила свої сліди й на ниві свободи слова, губернатор почав в притаманній йому жорсткій манері вказувати на «правильне» висвітлення тих чи інших подій. Це в свою чергу викликало обурення та несприйняття волинськими медійними колами. Втім, вже зараз видно, що Борис Петрович виніс необхідні уроки з цієї історії та зумів перетворити свою локальну поразку на перемогу, знайшовши підхід до акул пера та клавіатури. Тепер майже жоден публічний виступ Клімчука не залишається без «перлів», які тиражують ЗМІ, несучи разом із ними й точку зору Бориса Петровича.

Політичний канібал

Укріпивши кадровими ротаціями реальну, а не формальну владу, на що страждали його попередники Романюк та Бондар, Клімчук взявся за правильне формування електорального поля. Продовживши традицію «тушкування», Борис Петрович створив в облраді групу «Волинська ініціатива», куди окрім членів провладних фракцій почали входити й окремі депутати з «Батьківщини» та «Нашої України». В основному це були керівники бюджетних установ та організацій, на яких було легко чинити тиск. Таким чином, погравши м’язами, Борис Петрович намагався продемонструвати, хто справжній господар у волинському домі. Якби не місцеві вибори, які мали відбутися незабаром, ще не відомо, чи не змінився б голова облради.

Уміло використовуючи систему стримувань та противаг, Клімчук підігравав як своїм союзникам, так і опонентам. Більшість волинських політичних лідерів (навіть опизиційних) надавали перевагу мовчанню, аніж відкритій конфронтації із Б.П. Більше того, губернатор інколи й підгравав своїм супротивникам, аби ті «підмочували» авторитет його нелюбимих заступників-регіоналів на чолі з Башкаленком, з яким у нього з перших днів велася підкилимна боротьба.

На публіку цей конфлікт ледве не вирвався під час затвердження списку до Волинської обласної ради від Партії регіонів, де конференція в присутності журналістів не проголосувала за перший номер Клімчука, як це було заплановано у Києві. Проте вже наступного дня після жорсткої виховної роботи з усіма причетними до цієї оказії, була озвучена байка про буцімто другий етап конференції, на якій все ж Бориса Петровича було обрано першим номером регіоналів. Якби та ж «Батьківщина» на чолі з Грицюком, який був захоплений проведенням своєї кампанії за крісло луцького мера, адекватно відреагувала на цю подію, то можна було б говорити якщо й не про зняття з реєстрації Партії регіонів, то принаймні про дуже сумнівну легітимність їхніх депутатів. Проте, як бачимо, в Анатолія Петровича були свої домовленості із Борисом Петровичем, і входити в публічну конфронтацію із губернатором було не в його планах. В результаті такої поведінки, Грицюк програв тричі: не став ані луцьким мером, ані головою облради, ані його заступником.

Борис Петрович тримав під повним контролем проведення місцевих виборів на Волині – від обласної ради до районного центру. Ще на стадії формування виборчих комісій Клімчук зумів забезпечити більшість у кожній. Подекуди це відбувалося з подачі провладних партій, проте  цар Борис примудрявся провести своїх і від опозиційних сил та від технічних партій та кандидатів. Це ж стосувалося й формування списків політичних сил та висунення окремих кандидатів в мажоритарних округах. Так, наприклад, начебто опозиційний УРП «Собор» в своєму списку мав не одного кандидата, зорієнтованого на Клімчука. Або використання «широко відомої»  партії «Солідарність жінок України», яка мала представництво у виборчих комісіях в рази більшу, ніж, наприклад, ВО «Свобода».

Не прогадав чинний губернатор і зі ставками на голів міст обласного підпорядкування. Неконфліктного Миколу Романюка, який мав високий рейтинг, Борис Петрович прилаштував кандидатом від влади на луцького мера, попередньо підвісивши за декілька гачків (в тому числі й з історією про розкрадання зерна з держрезерву). А заодно, нехай і рейтинг Миколи Ярославовича скоригується реальними справами. Адже для чого ростити собі конкурентів у майбутньому?

В Нововолинську та Володимирі ставка була зроблена на чинних міських голів – Сапожнікова та Саганюка, які мали високі шанси знову бути переобраними, і з якими Клімчук вже працював, будучи вперше головою волинської ОДА. А ось щодо Ковеля, то Б.П. не став відкрито підтримувати когось з кандидатів. І як виявилося згодом – мав рацію. Адже мізерний розрив не зовсім чужого Клімчуку Олега Кіндера над тодішнім ковельським головою Сергієм Кошаруком, з яким губернатор все ж зміг знайти спільну мову, показав мудрість та далекоглядність досвідченого апаратчика.

Надможливості свого впливу Клімчук продемонстрував в переддень виборів, коли змусив знятися в мажоритарному окрузі у Луцьку головного конкурента - кандидата від «Батьківщини» священника Луцького Свято-Троїцького кафедрального собору Володимира Подольця. Очевидно, губернатор зміг передбачити такий розвиток подій, коли в Луцьку голосували радше за партійним принципом, а не за конкретну особистість, відтак вирішив перестрахуватись . До речі, Володимир Подолець досі так і не зміг зрозуміло пояснити своє рішення.

Проте, вибори стали лише інструментом для закріплення потрібного політичної конфігурації в області. Здобувши необхідну кількість мандатів влада зуміла взяти під контроль досі ще неконтрольовані обласну раду та ряд районних рад. Головами у них ставали або литвинівці, або регіонали. Звісно, не без закулісної підтримки «тушок» із опозиційних фракцій. Отож, все під контролем.

Замість епілогу

Безперечно, високий рейтинг Партії регіонів в області за результатами виборів (майже 19%) на колись такій «помаранчевій» Волині – особиста заслуга Бориса Клімчука. Адже саме він так уміло зумів організувати виборчий процес в області. Саме завдяки харизмі та особистому рейтингу першого номеру списку Партії регіонів в області ця політична сили додала кілька відсотків до загального результату. Саме він зумів стикнути лобами своїх опонентів, які знищили один одного а заразом й свої виборчі відсотки.

Отож, Борис Петрович більш ніж успішно пройшов виборчий тест на профпридатність та може не хвилюватися за своє майбутнє до наступних парламентських виборів, де йому, вочевидь, знову знадобиться його майстерність. Загалом же на Волині поки ніхто не може конкурувати за своїми впливами із Борисом Клімчуком.  Будь-хто, хто має якийсь серйозний інтерес на Волині (чи-то економічний, чи політичний), мусить домовлятися із чинним губернатором. І не заздріть тому, хто цього не зробить.

Віталій Заболотний