Найперше ми погодили, що мова піде власне про депутатську діяльність Василя Федоровича. Втім, тема якось сама по собі зачепила інші питання, так що бесіда вийшла за рамки умовленого. Далебі так і мало бути, адже й життя цього молодого чоловіка, який не вписується у тип традиційного для українських реалій чиновника, досить розмаїте.

− Мабуть, невесело говорити про роботу, якщо хочете обмежитися представницькою функцією.

− Якщо чесно, про мою роботу в місті я розповідатиму через рік, якщо доручить міський голова. Тоді можна буде говорити про перші реальні результати та їхню оцінку. Хоч ми вже маємо певні успіхи – вже більш ніж мільйон гривень ми залучили з інших джерел у розвиток міста, на вирішення проблем міста. Зокрема, на обладнання швидкої допомоги Луцька ми отримали грант на півмільйона гривень від японського посольства, підписали меморандум з фондом «Відродження», включилися у проекти по енергозбереженню тощо.

− Як я розумію, це Ваша заслуга.

− Ні, ні в якому разі – це заслуга працівників управління міжнародних відносин, управління економіки, управління медицини та еффективних громадських організацій міста, які реально вирішують проблеми в тій чи іншій сфері або дослухаються та чітко виконують те, про що їм розказують голова, я чи інші заступники та експерти, яких ми залучаємо, і, як наслідок, досягають відповідних результатів. Але про це нехай розкаже міський голова, добре?

− Гаразд, тоді балакаємо про Ваше депутатство. Чим, отже, Ви постаралися для Ковеля як обранець до обласної ради від громади цього міста?

− Хочу найперше сказати, що кожної суботи я проводжу прийом жителів Ковеля особисто. Мій прямий ковельський телефон 73503, на який може подзвонити будь-який ковельчанин, і не тільки з 36-го округу, де я пройшов по мажоритарці, домовитися про зустріч у суботу в одному з моїх офісів: чи це на «Ковельсільмаші», де у мене є громадська приймальня, чи на вулиці Степана Бандери, 9,  у бізнес-центрі, де я спілкуюсь з підприємцями Ковеля, чи у міській раді, чи в готелі «Наше місто», де ми плануємо створити обласний Центр роботи з інвесторами (там вже створена віртуальна  агенція із залучення інвестицій (див. сайт http://www.investvolyn.com.ua – ВІП).

− Багато людей вже звернулося до Вас?

− На сьогодні я маю понад десяток колективних звернень. У першу чергу їх і опрацьовую – колективні звернення. Також вирішую і приватні питання. Як правило, це проблеми працевлаштування ковельчан. Наприклад, директор Ковельського промислового коледжу написав, що студенти з різних регіонів Волині проживають у студентському гуртожитку, який потребує невідкладного ремонту даху загальною площею понад 700 метрів квадратних, що в коледжі відкрито спеціальність «Обслуговування програмних системних комплексів» і відчувається гостра нестача комп’ютерної техніки. Прохання допомогти 5-ма одиницями комп’ютерів. Також є побажання допомогти з впровадженням енергозберігаючих заходів, зокрема, це  реконструкція котельні, заміна двох котлів та зовнішньої тепломережі. З виправної колонії приїжджали керівники з просьбою знайти роботу для установи – знайшли, з ДЮСШ просять допомогти з борцівськими килимами, м’ячами і так далі. Проблем у ковельчан, як і у всіх, багато… але ж в тому і сенс депутатської діяльності – допомагати вирішувати виборцям їхні повсякденні проблеми.

Відповідно, я як депутат обласної ради що в моїй силі та компетенції – вирішую самостійно, чого не можу вирішити сам – готую звернення до голови обласної адміністрації, голови обласної ради, міського голови, інших керівників з проханням допомогти мені у вирішенні цих проблем ковельчан безпосередньо у місті Ковелі, Луцьку чи області. Мої депутатські запити, згідно з законом, повинні бути опрацьовані чиновниками, які за це отримують зарплату з податків моїх виборців, та цими ж чиновниками мають бути запропоновані варіанти вирішення проблем, які підмімають ковельчани. Зараз над моїми запитами працюють у фінансовому управління ОДА, управлінні промисловості міської ради.

Також ми працюємо з Божидарником (ректором Луцького національного технічного університету – ВІП), бо, наприклад, Ковельський промисловий коледж є структурним підрозділом ЛНТУ, аби вони доробили кошторис на ремонт даху, щоб можна було виділити гроші з обласного чи державного бюджету і так далі. На комп’ютерну техніку, м’ячі й інший спортивний інвентар збираю та складаю гроші самостійно, допомагаю громадським організаціям підготувати проекти до різних фондів та лобіюю, що можу – дофінансовую,  щоб активні люди отримали стопроцентне фінансування своїх задумів, вирішення проблем і в Ковелі, і в Луцьку, і в області. О така моя робота як депутата обласної ради. Як кажуть, «даю виборцям вудочку та показую рибні місця», адже я не вирішу всіх проблем за них. У кожного із нас «свій хрест», який ми маємо нести.

Звісно, неможливо виконати звернення сьогодні на сьогодні, тому що, в одному випадку, потрібна проектно-кошторисна документація, погодження з усіма службами, в іншому – час на підготовку тощо. Думаю, на наступний рік в обласному бюджеті ми будемо мати виділену суму на реконструкцію даху, на впровадження енергозберігаючих заходів у цьому коледжі. Що стосується комп’ютерів, то я їм пообіцяв, що сам поставлю мультимедійний клас.

− Ще можете назвати інші теми звернень? Тільки, прошу, не так детально оповідайте.

− Для мене кожне звернення – це серйозна, відповідальна і клопітка робота. Тому я так, можливо, скрупульозно, як Вам здається, стараюсь розповісти по кожному зверненню. Знаєте, я в тому чудовому, але ще молодому віці, коли мене вже не цікавить «кількість», а виключно «якість» у будь-яких питаннях. От, наприклад, є звернення директора дитячо-юнацької спортивної школи у Ковелі Олексюка. Цей заклад є одним з найстаріших в області, заснований в червні 1951 року, у ньому діє 18 спортивних груп, займається приблизно 220 учнів. За 5 останніх років школа підготувала учасницю Олімпійських ігор в Пекіні Юлію Остапчук, чемпіонів України і призерів чемпіонату Європи. Просять придбати борцівський килим, футбольні і волейбольні м’ячі, а також взяти посильну фінансову участь  у забезпеченні матеріально-технічної бази. Останнє колективне звернення стосувалося, цитую, «сприяння у вирішенні ремонту, реконструкції приміщень культурно-оздоровчого комплексу Ковельського міського центру «Спорт для всіх». Тут понад 50 підписів. Я його тільки отримав і буду з ним працювати, щоб через рік, два сказати виборцям: те і те я допоміг вам вирішити, над тим і тим працюю, а того і того не можу зробити...Вибирайте іншого, можливо, буде ефективнішим, прийде, роздасть усім гроші і всі стануть зразу щасливими, багатими і здоровими...

−  Тобто знову питання грошей.

− Справа не в грошах і не в їхній кількості, а в бажанні щось робити для людей і для себе, для свого розвитку тобто. Де можу сам – допомагаю з особистої зарплати або ж прошу з тих грошей, що заробляють підприємства, де я є співвласником.

− А якими підприємствами Ви володієте?

− У мене досить багато акцій різних підприємств. Знаєте, я працював на фондовому ринку з 1996 року, ще до першої кризи. І в мене зараз є невеликі пакети акції понад 20 підприємств по всій Україні, зокрема і так званих «голубих фішок». Коли сталася криза у 1997 році і в 1998-му хвиля дійшла до нас на Україну, то багато акцій «підвисло». І з нами розраховувалися акціями в рахунок зарплати. Ми й порозбирали. Розділився також пакет акцій, який був у нашій інвестиційної компанії, таким чином у мене у 1998 році з’явився перелік акцій більш як 50-ти акціонерних товариств.

− То Ви – капіталіст?!

− Хм, напевно, у вашому розумінні… У мене невеличкі пакетики акцій, як і в більшості українців після нашої приватизації «по-українськи». І виходячи з тієї аналітики, якою я займався на фондовому ринку, купував акції тих чи інших підприємств, але небагато. По якихось відбулася капіталізація, якісь я продав. Ну от для мене був тяжкий рік 2010, тому що фактично мої загальні доходи від таких операцій були менші, ніж 100 тисяч гривень. Але, дійсно, в декількох великих підприємствах, маючи невеличкі пакети акцій, я працював по найму від імені власників контрольного пакету як атикризовий менеджер.

− І Ви відчули смак як картяр, що любить грати в покер.

− Навпаки. Я думав про те як акціонер, як посилити свій вплив. Подивився, як мені ті дрібненькі пакетики (пам’ятаю, там були «Суминафтопродукт», «Кіровограднафтопродукт», «Полтаваенерго») пообмінювати. Й у всіх була така проблема. На той час подібних інвестиційних компаній налічувалось в Україні приблизно 400. Оскільки я всіх гравців на ринку знав, то телефонував кожному, хто мав такі ж акції, як у мене, і запропонував обмінятися, щоб укрупнити свої пакети.

У результаті у мене опинився у руках блокуючий пакет (25 +1 акція) «Ківерціспецлісмаш» і вже з ним я поїхав на це підприємство. Спостерігав тиждень-два, що на ньому твориться. Побачив, що люди приходять на роботу приблизно об 11-й годині, кози пасуться на території. Три роки там була заборгованість із виплати зарплати. Оце, думаю, «попав». Але – нічого робити, раз уже це твоє, то мусив щось думати, пропонувати іншим власникам акцій своє бачення розвитку цього підприємства та що потрібно зробити, аби підприємство вивести з фінансової кризи.

− І вдалося тоді витягти його на пристойний рівень?

− Так, я тоді навіть отримав державні нагороди, в 2000 році волиняни визнали мене переможцем в номінації «Бізнесмен року», бо через 2 роки це підприємство стало одним із бюджетоутворюючих платників Ківерець і сумарних податків проплачувало більш ніж мільйон гривень у бюджети всіх рівнів. У 2000 році колектив, який я очолював, був лідером серед середніх підприємств регіону, отримав подяки й грамоти від влади, від Кабінету Міністрів. Борис Клімчук, до речі, був тоді головою адміністрації і також допомагав нам, Василь Дмитрук – головою облради, Анатолій Грицюк – головою  Ківерцівської ради. Скільки грамот і подяк я від них маю!. Так, часи були набагато тяжчі, ніж зараз: грошей практично не було, бартер, відключення електроенергії тощо, але працювали всі дружно. Як тільки мене запросили на державну службу, відразу запропонував колективу «Ківерціспецлісмаш» викупити в мене пакет акцій.

− І не було шкода? Все-таки це ж «живі гроші».

− Розумієте, мене так виховали, що мені нічого не шкода, бо скільки нам у житті треба. Гроші – це всього-на-всього інструмент (як граблі, як скрипка, як калькулятор чи ноутбук), з допомогою якого можна робити життя кращим, але це можна робити і без грошей, просто усміхнувшись один одному. Я прийшов до рівня, коли підняв підприємство, все крутилося, 220 чоловік у колективі – ми працювали на багатьох ринках Росії, Білорусії, Європи  і вже працювати з цим підприємством мені було далі не цікаво, почав о 10.00 приходити на роботу і так далі, почав деградувати, одним словом. Я запропонував коллективу –команді, яку я «сколотив» в основному зі студентів Луцького технічного університету та однодумців-лісмашівців – просто викупити у мене пакет акцій, причому не відразу, а потихенько, впродовж кількох років. Я знав можливості цього підприємства.

− Із тих підприємств, що залишилися у Вашій власності, яке найприбутковіше?

− Не можу точно сказати, тому що, на жаль, склалася така ситуація на фондовому ринку України (і це, очевидно, пропуски в законодавстві), що я, як і більшість громадян-власників акцій, нічого не отримую на ті акції, незалежно від того, прибутково чи ні працює підприємство. Тобто ВАТи  не платять сьогодні дивіденди дрібним акціонерам. І я продав ці малі пакетики.

Ще перед кризою я встиг попродавати акції підприємств, які працюють прибутково. Ну от останнє продав, здається, «Луганськтепловоз». У мене був невеликий пакет акцій, я його тримав довго, аналізував, як розвивається підприємство. І вже коли воно було на піку, запропонував керівництву викупити мій пакет. Це був передкризовий 2008 рік. І досить мені непогано вийшло за гривні його продати та вкласти ці кошти в нові перспективні, на мою думку, проекти.

− Хочу уточнити. Коли Ви тільки почали працювати на ринку, в Україні було приблизно 400 інвестиційних компаній. Сьогодні скільки їх залишилося?

− Останні місяці я вже не цікавлюся тим. Після кризи їх стало дуже мало, відомих набереться десь 10-20, не більше. Сплеск був після 2005 року. На Волині, наприклад, пам’ятаю, як прийшов в обласну адміністрацію, розповідав депутатам,  захищаючи програму, що через 3 роки ми залучимо 100 мільйонів доларів (а тоді було десь, може, 25-30 мільйонів), вони не повірили. Казали – чекай, ми за 15 років залучили 30 мільйонів доларів. Але вже на кінець 2008 року в область було залучено 330 мільйонів доларів. Тобто, коли пішли гроші у 2006, 2007, 2008 роках, тоді й інфраструктура фондового ринку і економіка розвивалася. Тому що іноземні інвестори знають, як працювати з цивілізованими фінансовими інструментами, до яких належать й акції. Скільки залишилося? Знаю, що на Волині – 2-3 компанії. Це «Атланта», можливо, ще хтось із структур Василя Столяра, «Континіума» чи «Привату».

− Коли прогнозуєте нове підняття фондового ринку?

− Багато від чого це залежить. Україна нині в рейтингу надійного бізнес-середовища займає не перші місця. І тому про відновлення цього ринку поки що не доводиться говорити. Зараз відбулася деяка стабілізація, я це відчуваю по тому, як Луцьк розвивається. Але так, щоби серйозно пішов інвестор у комерційні приватні проекти, думаю, це ще треба рік-два, не менше. Є й чимало об’єктивних факторів. Це ж криза, ви розумієте, в усьому світі. Падають більш потужні економіки. Справа у тім, що вільний інвестиційний ресурс є і в Європі, і в Азії, і в Америці. Сьогодні мусимо запропонувати (і Україна, на мою думку, тут у гарному становищі) реальні проекти, а не віртуальні. А продукти харчування, переробки – це і є реальні проекти. Сьогодні у світі, коли кожні 3 хвилини людина помирає від голоду, очевидно, Україні з її потенціалом є що запропонувати інвесторам, щоб вирішути проблему голоду в світі чи відновлювальних джерел енергії в Європі, наприклад.

− У загальній сумі скільки доходу Ви отримали від усіх підприємств разом?

− Небагато і немало –  всяке бувало, десь заробляв, десь втрачав, але останні 12-ть років всі свої особисті доходи чесно декларував у податковій і платив податки чесно. Можу Вам показати всі свої декларації, незалежно від того, був я на держслужбі чи ні, депутатом чи ні. Я це робив свідомо, бо розумію: щоб бути незалежними, нам, українцям, потрібно мати свій, а непозичений фінансовий ресурс, наші пенсіонери, вчителі, медики, наукові працівники також мають отримувати достойну платню. А звідки її взяти, якщо ми їх не заробимо для них? Вони ж нас ростили, навчали, вкладали свою душу в нас… Як це виміряти в грошах, а особливо тих, що їм зараз платять у вигляді пенсії?...  І для мене особисто за останні 10 років саме 2010 рік був найбільш невдалим у фінансовому плані, звісно, і податків сплатив менше. Я особисто заробив за рік всього понад 40 000 гривень.  Соромно навіть було декларацію заповнювати в податковій вчора.

− Всі того сподівалися, що Ви прийдете у міську раду і почнете ангажувати людей в інвестиційний напрямок.

− І цим я займаюсь також. Але хочу, щоб ви зрозуміли – це процес не одного дня. Не прийшов Байцим, чи Клімчук в область, чи Романюк в місто і вже всі прибігли інвестори, ні. От уявіть собі, хто ми такі у Варшаві? У Києві-то плутають Луцьку область і Волинську, розумієте? А як тоді сприймає нас стара Європа? Схід та інший світ? Хочу сказати, що зараз ми працюємо над створенням інвестиційних пропозицій міста Луцька, треба працювати над інвестиційним потенціалом та займатися промоцією міста, області, розвитком інфраструктури та туризму. Наприклад, що може комунальний чи приватний сектор Луцька запропонувати Вам як людині, яка має кошти, куди вкласти їх, щоб потім повернути з прибутком.

− Це мене зацікавило. Детальніше, будь-ласка.

− Ну от, маємо нині таку «вчену книжку», в якій аналізуємо всі інвестиційні проекти в комунальному секторі. І ми написали звернення до всіх підприємців, щоб вони дали ще свої пропозиції, які ми можемо включити до цього довідника-каталога інвестпропозицій Луцька. Ми їх відшліфуємо, погодимо з мером, з депутатами і будемо представляти від міста.

− Коли то буде?

− Ну, ще 3-4 тижні, і ви побачите цей каталог в остаточному варіанті. І будь-який лучанин, киянин, європеєць, росіянин, німець чи поляк  зможе ознайомитися з ним на сайті в електронному вигляді на тій мові, яка для нього зрозуміла. Але ми зробимо цей каталог також як книгу в гарній палітурці, яку приємно взяти до рук. Це дорого буде коштувати, але ці затрати просто необхідні, якщо ми хочемо про себе серйозно заявити в світі бізнесу як українського, так і закордонного.

− Якесь тематичне навчання плануєте? Адже, наскільки знаю, Ви ще й педагог, кандидат економічних наук.

− Ну так, у мене мама вчитель, багато хто з родичів мають вчені стутені та звання, є кандидати, доктор наук, два академіки… я також викладав у київських вишах та наших луцьких університетах.

− Пишете докторську дисертацію?

− Закінчую. Я після аспірантури викладав на посаді доцента у ВНУ, працював у науково-дослідному інституті у Києві, є головою державних екзаменаційних комісій у ЛНГУ. Докторська робота була вже готова до кризи. Але не захищався, бо це – як у власній справі, в бізнесі: коли продукт ще не готовий, неякісний, його не можна показувати, тим більше – Раді докторів наук.

− Тобто після кризи Ви внесли зміни й правки у свою роботу.

− Так. Де в чому я, теоретично, помилявся. Будь-яка наукова робота – це, в першу чергу, бачення якоїсь проблеми, її дослідження і потім пропозиція та варіанти її вирішення з конкректим практичним результатом. Називається моя робота «Ефективність державного регулювання економіки регіону». На сьогодні тільки ринкові інструменти, методи, технології чи тільки адміністративні, що, як ми вважали, можуть врятувати економіку, не дають того ефекту, якого б хотілося суспільству. Тому тут треба поєднувати оці вже відомі інструменти та придумувати і пробувати інші. Наприклад, публічне та приватне партнерство тощо. Скільки існує господарка, було два бачення у фахівців на те, як треба розвивати та регулювати ефективну господарську діяльність та економічні відносини. Одні казали: не треба втручатися, і все буде процвітати. Інші заперечували: ні, є проблеми в економіці, які треба регулювати, якими треба жорстко управляти, наприклад, це стосується так званих природних монополій, водопостачання, транспорту, енергетики, інших ресурсів тощо.

− Досвід роботи на адміністративній посаді дозволив побачити світ економіки з іншого боку. Звідси й правки у докторську дисертацію?

− Аякже. Одна справа, коли я закінчив університет із червоним дипломом, навчався в аспірантурі, побачив наукову проблему теоретично і виробив альтернативні варіанти її  вирішення. Але це була теорія. Коли я прийшов на ринок, у колектив працювати, то практика зкорректувала моє бачення тих чи інших процесів в економіці та суспільстві. Знаєте, як написав один відомий економіст, «не завжди сонце сходить тому, що прокукурікав півень». Хоч дехто стверджує і може доказати на практиці, що після того, як прокукурікав півень – сходить сонце. А на практиці виявляється, що процес сходу сонця залежить зовсім від інших факторів, там працюють зовсім інші закон і механізм, хоч спостереження та теорія багато допомагають у пізнанні реального світу. Моя кандидатська робота називалася «Підприємницька модель антикризового управління підприємством». Дуже часто зустрічаю, як торгують нею в Інтернеті, до речі, однак жодної копійки я як її автор ще не отримав від цих торговців, несправедливо… не всі закони у нас працюють.

Коли прийшов у 2003 році в Академію державного управління в магістратуру, а потім закінчив у 2007 році докторантуру, мені платили за те, що я вивчав проблему, пропонував рішення і це була моя професійна робота в науково-дослідному інституті. А коли потрапив на посаду заступника голови облдержадміністрації, то прийшло зовсім інше розуміння. Я тоді побачив, що я був неправий в теоретичному уявленні багатьох речей, наприклад, міжбюджетних трансфертів, налагодження фінансової системи регіон – центр, відносин державної влади з органами місцевого самоврядування, чиновників із депутатами та депутатів з виборцями і т.д. Але я на це все дивлюся не з точки зору політика, а економіста. Мене цікавить ефективність як економічна категорія. В держуправлінні під цим розумію: досягнення цілей із мінімальними затратами ресурсів та часу.

− Робота у міській раді щось додала нового?

− Звісно. Хочу вам сказати, що я от 3 роки фактично працював (хоч у два заходи) в адміністрації, і цього практичного досвіду було достатньо, щоб завершити і представити докторську роботу, бо мене ж на посаду заступника у 2005 році запросили з докторантури НАДУ. Фактично вона вже була представлена в Академії держуправління та на сайті Академії в інтернеті, може, цієї весни знайду час і буду її захищати, а може, й ні. Я думаю, що всьому свій час.

− Чи можете сказати, що робота у міськраді є практичним втіленням докторської дисертації?

− Знаєте, отут працювати легше і тяжче, знаючи теоретично всі входи і виходи, які можливі в лабіринтах влади. Це як у шахах – ви бачите, куди і як можете зробити хід. Той, хто глибоко розбирається у шахах, знає всі можливі варіанти, до яких може призвести той чи інший ваш хід ще з самого початку гри. Залежно від того, яким був перший хід, він, як компьютер, розраховує, як закінчиться партія. Так само і на посаді. Залежно від того, хто що робить у Києві, чи в області, чи в місті, я вже бачу, до чого це може привести в економіці міста, в його майбутньому розвитку. Моя задача: аби зробити так, що в моїх силах, звісно, щоб максимальний економічний ефект від цього отримав Луцьк, його бюджет та господарка.

− У зв’язку з цим, чи бачите доцільність у навчанні своїх підлеглих?

− Обов’язково. Робота управління економіки мене майже задовольняє. Але є ще нюанси. Управління міжнародної діяльності та туризму не дуже, поки що... От і я зараз працюю на Луцькому підприємстві електротранспорту. Вас і мене як лучанина задовольняє, як нас возять? Але деколи не подобається, як поводить себе водій з пасажирами. І я кажу директору ЛПЕ: треба зібрати водіїв по 10-20 осіб і запросити тренера-психолога, щоб він з ними попрацював, пояснив, чому і як треба ставитися до людей. Повага одне до одного починається з дрібниць. Ми самі створюємо середовище, у якому живемо, тому вчитися потрібно і водіям, і моїм колегам, і мені.

− А бачите результат, як вчитель, від цього навчання?

– Про результат уже будуть судити лучани. Я роблю свою роботу як її роблю. Як на мене, став краще працювати відділ транспорту, поліпшується робота ЛПЕ, фінанси цього підприємства, управління міжнародних відносин уже отримало реальні результати.

− Ну, а що пропонуєте як антикризовий менеджер на Луцькому підприємстві електротранспорту?

 − А про це підприємство ми поговоримо через 2-3 тижні. Зараз я бачу, що на ньому організована робота неефективно, бачу проблеми у стосунках з державою стосовно субвенцій на пільгові перевезення, бачу проблеми у водіях, які ставляться не зовсім уважно до свого замовника-лучанина. Вони мусять зрозуміти, що чим краще і безпечніше вони перевозять лучан, тим вища у них зарплата. Все це треба пов’язати, щоб люди чітко це відчували на власній зарплатні. Проблем дуже багато.

− На Вашу думку, чи потребують навчання колеги із кола заступників міського голови?

− Я особисто багато чому, насправді, навчаюсь у моїх колег та заступників.

− Навколо яких питань найважче знайти порозуміння?

− Очевидно, це питання благоустрою, тому що не завжди від нас залежить його вирішення. Пройдіться  вулицею Лесі Українки, подивіться, що там робиться. Не я і не Романюк ламав того ліхтаря, чи здирав лавку, чи викидав сміття, чи малював стіни. Дискусії бувають з усіх питань. Там, де моя компетенція, яка прописана у відповідному розпорядженні, то я старюсь нав’язати своє бачення. Але там, де не моя компетенція, я прислуховуюсь до того заступника, до чиєї компетенції відноситься це, хто за це відповідає по розподілу обов’язків, бо він зобов’язаний свою проблематику знати краще мене.

− А Ви завжди відстоюєте своє бачення?

− Ну, якщо я в ньому переконаний, то мене тяжко змусити робити по-іншому. Це просто неможливо. Мене треба спершу переконати.

− На останньому форумі «Локальні інвестиції та національна конкурентоспроможність» було помічено Вашого попередника на теперішній посаді Петра Гоцалюка. Ви спілкуєтесь, консультуєтесь? Чомусь йому місця не знайшлося у міській раді.

− Я не є роботодавцем у Луцькій міській раді і не знаю, чому він не залишився тут працювати. Роботодавцем є міський голова, який запросив мене на цю роботу, а до цього я працював головою наглядової ради «Ковельсільмашу». Тут багато є кваліфікованих людей. Але так стається у житті, що приходить  один лідер, запрошує одну команду і реалізовує своє бачення розвитку міста. Не справляється чи справляється погано – і лучани дають можливість проявити себе іншому лідеру, в якого інакше бачення й інша команда. Чи ми радимось? Петро Гоцалюк вчиться в Академії держуправління, то деколи дзвонить і консультується у мене з питань навчання, за роботою до мене не звертався. Якщо звернеться – буду шукати, як це зроблю для кожного лучанина, який хоче працювати.

Якщо хоче знати, з ким я консультуюсь, то скажу: з тими бізнесменами, які після кризи залишилися з грошима та зберегли трудові колективи. У мене було багато дискусій з людьми, які дуже впевнено почували себе до кризи. Я переконував їх, куди, на мою думку, треба вкласти гроші. Були випадки, коли я тягнув чоловіка у сільське господарство, а він більше нікуди не хотів, як тільки у будівельну галузь, яка на той час переживала бум: «Що ти мені розказуєш? Скільки ти з цього проекту в місяць будеш заробляти?». Я кажу: «Ну, тисяч 10-20». «Василь Федорович, – відказували будівельники, – ми тратимо на вечерю більше, ніж ти нам пропонуєш заробляти у сільському господарстві за місяць». Це було до кризи. Тепер вони так не говорять. Хочу вам сказати, що потім деякі з цих людей дзвонили: «Ну чого ти нас не змусив туди піти?». Тому що вони втратили не тільки прибутки, а й деколи усе власне майно і ще банкам залишились повинними їхні діти та онуки.

Тобто бізнесмени, заробивши протягом життя величезний капітал, просто за один рік втратили його тільки тому, що не задумувались над питаннями диверсифікації бізнесу. Так, сільське господарство малоприбуткове, зате стабільне – їсти ж хочеться завжди. Транспорт – тяжкий кусок хліба, але треба комусь возити лучан і т.д. Будівництво тоді було надзвичайно прибутковим, але ж сьогодні будівельники несуть колосальні збитки. І тепер мені, як заступнику мера з питань економіки, не цікаві бізнесмени, які вдруге підряд у кризу (а Україна пережила дві кризи за моєї памяті) не встояли у бізнесовому середовищі. Моя задача на цій посаді як фахівця – збільшити бюджет міста Луцька. Багато є управлінь, що відповідають за те, як потратити гроші. Я свідомо ставлю собі задачу – як наш бюджет збільшити, але не за рахунок запозичень…

Мене вчили: як економити – мама, як заробляти – батько, як молитися – бабуся змалечку. А з 15 років – у навчальних закладах, де я отримував освіту. Зараз я розумію, що треба заробити кошти для бюджету міста Луцька. Де їх взяти? Можемо заробити через бюджет, можуть заробити наші комунальні підприємства, може заробити приватний сектор економіки, сплативши нам податки, можемо звернутися до фондів, отримати гранти. Тобто, оскільки я маю збільшити дохідну частину бюджету, то мені дуже цікаві люди, які після кризи зберегли свої бізнеси, зберегли робочі місця, платять робітникам зарплату і збільшують кількість своїх працівників. Таким чином вони не тільки самі багатіють, але ще й платять податки до бюджету. І я вам хочу сказати – є таких багато в Луцьку, які в період кризи збільшили свій штат на 20-30% і піднімають заробітну плату. Вони, до речі, дуже скромні у повсякденному житті.

− Вертаючись до теми Вашої роботи в обласній раді, не можу не спитати за оту двозначність, що виникла у зв’язку із заявами голови ОДА Бориса Клімчука й депутата Волиньради та очільника тимошенківців на Волині Анатолія Грицюка, з включенням і виключенням Вас із БЮТу. Де Ви є: у фракції «Батьківщини» чи в групі «Рідна Волинь»?

− Якщо це Вам цікаво, то поясню. Я в «Батьківщині» з 1999 року, квиток отримав у 2000-му, причому одним із перших людей на Волині з усіма підписами лідерів, в тому числі Юлії Володимирівни Тимошенко та Олександра Турчинова. У 2006 році, коли вибрали керівником обласної організації Олійника, я був у нього заступником. Анатолій Грицюк, очевидно, думає, що просто «Батьківщина» жила тільки тоді, як він прийшов в обласну організацію. Але було життя у «Батьківщини» і до Грицюка. І воно було не менш цікавим, ніж зараз. Як на мене, до цього часу не можу зрозуміти реальних обґрунтованих причин, чому поставили питання на бюро про моє виключення з партії люди, які всього кілька років у ній і нічого ще не зробили ні для «Батьківщини», ні для Волині, ні для лучан, ні для себе за великим рахунком.

− А може, це заздрість винна?

− Ні, ні, ні. Я думаю, що це спроба зняти відповідальність за провалені вибори і перекинути її чомусь на мене. А «влада» і «власність» – це впершу чергу – величезна відповідальність!

− Тобто знайшли крайнього саме Вас. Логічно було образитися і піти в обласній раді у фарватері Клімчука.

− Ні. Фракція «Батьківщини» одноголосно прийняла мене у свої лави, в тому числі й Анатолій Петрович. До речі, після того, як я сказав, що працюватиму у групі Клімчука. Я ж не ховався, я прийшов на фракцію й оголосив про це, що Борис Петрович Клімчук, голова Волинської обласної адміністрації, пропонує мені разом зі своєю групою депутатів вирішувати соціально-економічні проблеми області. Я їх вирішував і до цього, створюючи робочі місця, сплачуючи податки особисто і з підприємств, які очолював, більшу половину мого свідомого життя. Це було і раніше з Клімчуком, до речі. Справа не в двозначності. Всі ми різні і це чудово, і «у кожного своя дорога і свій шлях… широкий».  Але от скажіть, якщо воювати з Клімчуком і групою «Нова Волинь», виграють від цього волиняни, лучани, ковельчани? Вирішу я проблеми в Ковелі, з якими до мене звертаються десятки людей? Чи мені забороняє закон або статут «Батьківщини» це робити, бути у будь-якій групі, в клубі чи асоціації вчених, наприклад? А раптом я створю сам групу, наприклад, «Чиста Волинь» чи «Привітна Земля» – це буде протизаконно чи аморально, як ви думаєте, якщо мене і за це виключатимуть з партії?

− Чом би й ні? Ви ж он член клубу екологічного туризму і так, отож,  це теж сфера Ваших інтересів.

− Справа у тім, що треба мати час, щире бажання і моцне здоровя на все. Але я не можу бути проти того, що Клімчук, як і його заступники, піднімає заробітки простим волинянам, тяне державні інвестиції на Волинь, вирішує надзвичайно складні проблеми у Києві та й у Варшаві, до речі. Думаю, все воно вляжеться і ми від політичної тріскотні перейдемо до конкретних справ кожного, хто називає себе політиком. І тоді за конкретними справами будемо кожного оцінювати і будуть оцінювати волиняни. Тютчев в таких випадках говорив: «Блаженні, хто одвідав світ в його хвилини долетворні», бо мають шанс всі політики, мають шанс попрацювати для людей, для рідної землі.

− На Вас не тиснуть у групі «Нова Волинь»?

− Навпаки. Не знаю, взагалі, з чого хтось взяв, що Клімчук тисне. Наприклад, він мені дзвонить: «Василю, от буде ставитися питання по Бандері і Шухевичу. Ти ж розумієш… Яка твоя точка зору?». Я кажу: «Борисе Петровичу, у мене книга «Роман Шухевич, головний командир УПА» є настільною. Як, ви думаєте, я буду голосувати?» Він каже: «Зрозумів. Дякую. Будь крепкий. Обнімаю». Про який тиск можна говорити? Як можна не поважати такого лідера?!

− Ще по ходу виникло в мене таке питання. Теперішні весняні вітри нагадують поведінку наших політиків. І ті, і другі швидко змінюють напрямок.

− Ви говорите про…?

– про Богдана Павловича, наприклад?  Ну і про Віталія Кварцяного.

− Що стосується Богдана Шиби, я його у 2006 році рекомендував до «Батьківщини». У мене десь є навіть копія його заяви, на якій я прошу бюро і ручаюся за нього, коли він прийде у «Батьківщину». Потім, коли йшло голосування за мера, я на бюро боровся за нього, щоб він був єдиним кандидатом від БЮТ. Наступного дня особисто все озвучив ЗМІ як заступник голови обласної партійної організації, щоб підтримати Шибу як кандидата від «Батьківщини». Мало того, коли його на бюро виключали (вже тоді Грицюк був головою обласної організації), я був єдиним, хто не голосував за  його виключення, я і йому і всім пропонував, щоб Шиба просто призупинив своє членство в партії, перебуваючи на посаді мера, але Кирильчук тоді настояв на своєму.

− От Вам і помстилися, виключивши самого пізніше.

− Та ні, я так не думаю, у нас в «Батьківщині» дуже щирі і доброзичливі люди, як у всіх європейських партіях та країнах.  Я тоді сказав: ну прийшла людина, перемогла на виборах мера, ми його підтримали. Давайте дамо йому можливість написати заяву, аби призупинити свою діяльність у політичній силі. Бо очевидно, що він тепер мер для всіх, не тільки для «Батьківщини». Богдан Павлович також тоді вперся, пішов, грюкнув дверима. Йому треба було написати заяву не про вихід з партії, а про призупинення членства. І я просив його про це. Але, бачте, і він був впертий, і Грицюк впертий, і Кирильчук – твердий. І що, який результат? Сьогодні Богдан Павлович хоче повернутися у «Батьківщину». І я так думаю, що міська організація має звернутися з цього приводу до обласної, а та – до політбюро. Він досвідчений політик. Якби тоді він написав заяву про призупинення, то нині б звернувся вважати ту заяву недійсною і залишився б у силі та в політиці.

− Якщо Вас спитають, будете голосувати за його повернення?

− По-перше, мене ж самого теє…ніби хтось виключав…недавно, а по-друге: хто мене буде запитувати і, тим більше, слухати (сміється – ВІП).

− Так Ви тепер є чи не є офіційним