Олександр Пиза – голова Луцької міської організації політичної партії «Фронт змін», депутат Луцької міської ради й голова фракції «Фронт змін». Щоправда, в 2009-му, після представлення Арсенієм Яценюком «нових облич», серед яких і опинився пан Пиза, та й у 2010-му незадовго до виборів багато з тих, хто цікавиться місцевою політикою, були впевнені: саме цей чоловік очолить на Волині «Фронт змін». Але трапилося… як трапилося. До керма політичної сили став Святослав Кравчук. Така кадрова рокіровка дала поштовх до розмов: мовляв, у волинському «Фронті змін» є формальний та неформальний лідери. Так це чи ні? Про це та про чимало іншого Олександ Пиза розповів у інтерв’ю ВІПу.

– Квітень 2009-го. Арсеній Яценюк представив людину, котра очолила громадську організацію «Фронт змін», – Вас, Олександре Зіновійовичу. Тоді ж оприлюднили й актив: Антон Сосновський, Сергій Адамчук, Михайло Шелеп. Чому сьогодні ці люди – члени інших команд? Що сталося за два роки?

– Відповім так: із Михайлом Шелепом контактую постійно, часто спілкуємося по телефону або через «Фейсбук». До речі, я – активний фейсбуківець…

– Скажіть, коли Ви зареєструвалися в соціальній мережі: до отримання депутатського мандату чи після?

– Насправді ви будете здивовані датою, котру назву. Я не пам’ятаю конкретного числа, але сталося це в квітні чи в травні 2007 року. Тоді «Фейсбук» був лише англомовний. Мене туди запросила сестричка, котра живе у Великобританії. Правда, в той час ця соціальна мережа не була настільки цікавою, як сьогодні.

– Нині «вечорниці» у «Фейсбуці» – спосіб провести час чи все ж таки елемент піару, адже Ви – особа публічна?

– Ні. Піар тут ні до чого. Спочатку мені хотілося знайти людей, із якими цікаво спілкуватися. Тепер це виходить оказійно. Пропонують товаришувати, а я не поспішаю, коли одразу бачу якусь комерційну мету або коли зовсім не знаю людину. Мережа росте, але кількість активних учасників лишається практично тією ж. Це – спосіб активної комунікації. Можна дискутувати, але без емоцій. Їх особливо не напишеш. Хіба що поставиш кілька знаків оклику. Що ж головне… У суспільстві все ще стереотипно сприймають політиків чи депутатів. Тож і імена сприймаються стереотипно… А насправді це – люди. Хтось кицьку сфотографував, хтось нове авто, як, наприклад, Мирослава Гонгадзе  – питалася поради. Але все це вимальовує людину, показує її зсередини.

– Олександре Зіновійовичу, повернімося до 2009-го. Чому люди, імена котрих я вже озвучила, розбіглися? З «Фронтом змін» зосталися лише Ви.

– Так із Михайлом Шелепом зрозуміло. Його до співпраці запросив Михайло Наход. Разом роблять добру справу, вони компетентні, й у хлопців все виходить. У «Нашій Україні» вони, мабуть, розчарувалися. Як і багато людей. Слід розуміти, що в наших лідерів є офіційна частина життя, а є особиста. От у Радянському Союзі з Леніна робили не лише політичного лідера, а й особистісного. Ліпили образ і доводили, що «цар має бути добрим!». Зображали разом із жовтенятами, писали про його дитинство. А хто знає, що він насправді робив?.. Але ліпили.

В наш час, коли можливість комунікації така велика, людина, котра є слабкою істотою, має свої «бзіки». Таке не може всім подобатися. Наприклад, на роботі може бути ідеальним працівником, першокласним спеціалістом, а вдома – деспот. І таке є. Тож, коли почати розбирати на запчастини лідера, він виходить не таким уже й хорошим. Правильно. Бо він – особистість. А наше суспільство до такого ніяк не може звикнути.

– До чого Ви ведете? Команда не спрацювалася через «бзіки» лідера?

– Ні. Я говорю про те, що, можливо, Михайло Шелеп відчув лідера раніше і розчарувався. І не лише Міша, а й інші. В політичній партії, як у конфесії: має бути той, із ким хочеться помолитися. Сергій Адамчук шукав себе в партіях. На цих виборах готувався йти то від одної, то від іншої.

– А це нормально, коли люди безліч разів змінюють партійного кашкета?

– Не зовсім. Я багато думав про причини цього явища. Мені довелося жити в Європі. Та що там жити! На заробітках був із 91-го по 93-й, коли в нас була розруха. Був чорноробочим, працював нелегально. Лише згодом легалізував документи і своє перебування.

– Якщо насправді подалися на заробітки, то чому в офіційній біографії зазначено, що у Лондоні Ви навчалися?

– Я завжди пишу: працював і навчався. Щовечора ходив до школи, де вивчав англійську мову. А всі сприймають цю інформацію стереотипно. Це те, про що я говорив раніше. Чому наголошую: їздив на заробітки? Бо не хочу, аби думали, що хтось дав мені гроші на навчання, що я себе там фривольно почував. Ні. Вранці працював по-чорному, а ввечері вчився. Все – своїм коштом. Було й дві роботи одночасно, але то – дуже важко фізично, тому й покинув. Так ось, тепер я можу порівнювати, адже два роки прожив у великому місті Лондоні…

– Лишитися не хотіли?

– Міг, але не схотів. Поїхали разом із сестричкою. Вона одразу знала, що зостанеться, я – що повернуся. Тож тепер дивлюся на Україну також і з «іншого вікна». І на людей теж. Думаю, аби зрозуміти всі процеси, слід копати глибше, аніж до 1917 року. Починати треба аж від часів навали монголо-татарського іга. 200 років азіатчини вилазять нам боком і досі. Погляньте на кожного українця – золота людина. Працьовиті, гарно співають, вареники люблять (сміється, – авт.)… А ще – метикуваті. Однак коли їх збирається кілька чоловік, щось робиться. До того ставився інакше, легше сприймав, доки не пішов у політику. Правда, поки працював у банку, то не був активним у політиці. Банкірам не можна йти на барикади.

– Чому залишили банківську справу? Через політичні перспективи?

– Ні. Залишив із інших причин. Але я відчув, що таке – 200 і більше людей на площі. То дійсно – інша атмосфера, і вона впливає на людей. Однак стиль азіатський нам іще притаманний. Лише географічно ми – в Європі. Нам ще потрібно кілька поколінь, щоб все було нормально. Але це – мої особисті роздуми.

– Олександре Зіновійовичу, давайте все ж повернемося до мого першого запитання…

– Так. Антон Сосновський. Він вибрав правильний «паровоз», котрий його потягне швидше. Мусив, оскільки влада через законодавство не пускала на вибори партії, яким менше року. І ми довго не знали: підемо чи ні на вибори.

– Тоді ж у квітні 2009-го ні Арсеній Яценюк, ні Ви так і не озвучили, хто саме надавав громадській організації «Фронт змін» грошову допомогу. Все, що було сказано: приблизно дві сотні чоловік готові фінансувати. Сьогодні можете назвати їхні імена?

– Я розкажу. Тоді був мій перший досвід спілкування з журналістами. Ще не знав, як іноді вони все можуть перекрутити. Мене запитали, скільки є прихильників громадської організації?  На той час було більш ніж дві сотні. Цю тезу сприйняли інакше. Мовляв, стільки осіб готові нас фінансувати. Насправді ж охочих було п’ять чи сім.

– Хто ці люди?

– Олег Дмитрук і сьогодні з нами. Та це не означає, що він давав купи грошей. Ні. Наприклад, коли їхали в дитячий будинок «Сонечко», то він придбав обладнання, аби заклад міг працювати в інтернет-просторі. Допомагав Петро Пилипюк, Сергій Мартиняк, нині покійний Сергій Семенюк, Олександр Плісецький. Сприяли, хто чим міг. А тепер ще й Валерій Міщук, Олег Берекета, Андрій Остапюк, Роман Заєць та інші. Ми були «маленькими, но гордыми птичками». Не треба багато грошей. Головне – ідея, бажання та особиста участь.

– З 2005-го по 2009-й Олександр Пиза був прихильником помаранчевих. Чому залишили ряди «Нашої України»: розчарувалися чи вскочили в інший потяг, аби досягти мети?

– Формально я написав заяву про вихід, коли пішов керівником у «Фронт змін». До того, правда, не був дуже активним на попередніх виборах до місцевих рад, бо мені не подобалося, як формували списки. Не вникав у суть, але…

– Ви не потрапили в списики?

– Чому ж? Потрапив. Причому – кАндидатом і до обласної, і до міської рад. Був членом ради обласної організації політичної партії. Але не був активним ні на барикадах, ні на виборах Президента. Не таким, як інші. Коли ж почалося серйозне протистояння, і люди стали масово забирати гроші з банків, захитався «Приват» і «Аваль», я разом із Миколою Романюком був ініціатором відозви до волинських банків і громадян,  аби ті не забирали коштів. Усе б просто розвалилося. Не подобалися мені й методи ведення виборчої кампанії. Не скажу, що від мене щось хотіли… Але я вважав себе серйозним банкіром із відповідною репутацією. Певно, ідеологічність, ідейність пропала. Я й відійшов. Виявилося – правильно. Було ж нещиро.

– Якщо Вас призначили керівником громадської організації «Фронт змін» на Волині, то було б цілком логічно, аби саме Ви згодом очолили обласний осередок політичної сили. Але керувати випало всього лиш міською організацією. Чому? Не вдалося домовитися?

– Скажу чому. Тоді так склалося, що на Західній Україні організації вже були сформовані, а в Луцьку ні. Нам сказали: робіть щось. На той момент Святослав Кравчук перебував у Києві. Йому Арсеній Петрович наголосив, що декларує нові обличчя. Тому запропонував знайти когось. Вибір впав на мене.

– А не здалося згодом, що Ваше нове обличчя просто використали?

– Ні. Чому ж? Я був номінальним керівником. Із Святославом Євгеновичем працюємо в тандемі. Головне – результат. У мене корона не падає, і в Кравчука теж. Нам цілком комфортно. Сьогодні я – його заступник. Але люди сприймають все це якось формалізовано. Наші опоненти думали, що ми посварилися або обов’язково це ще зробимо. А такого не відбулося. І не могло бути. Зараз точнісінько така сама ситуація складається довкола депутатської групи «Місто майбутнього». Закидають, що увійшли фракцією. Ні. Членство в групі – персональне, і всі троє зголосилися. Це справа особиста.

– З Вашого дозволу про «Місто майбутнього» поговоримо трохи пізніше. Скажіть, сьогодні хто грає першу скрипку у волинському «Фронті змін»? Подейкують, що не вся влада зосереджена в руках Святослава Кравчука, натомість Ви активно тягнете ковдру на себе.

– Я тягну більше роботи і «гетьманством» не хворію.

– Пан Кравчук – перший заступник Луцького міського голови. Відтак, йде обраним мером курсом. Впливає чи ні такий момент на роботу фракції, котру Ви очолюєте? Чи диктує Святослав Євгенович на правах керівника обласного осередку «Фронту змін», як голосувати з того чи іншого питання?

– Ні. Такого не трапляється. Партійна дисципліна повинна бути, але я – дуже демократичний. Відчуваю, що сам можу порушити дисципліну. Не грубо, звісно. От просили мене і Святослав Євгенович, і Микола Ярославович проголосувати за проект рішення щодо бродячих собак, але я не міг цього зробити. Всупереч їхньому проханню, натиснув кнопку «проти». Не хочу, аби тварин розстрілювали. Не можна цього робити. 70 років до того так чинили. Допомогло? Ні. Якщо «Спецкомунтранс» не виконує своїх обов’язків, то віддайте в оренду якусь території громадській організації, котра зголосилася цим займатися. Що ми дійсно робимо фракцією? Обговорюємо спірні питання перед сесією. Дійсно, не може заступник міського голови не йти у фарватері мера. І Кравчук, і Романюк цікавляться моєю думкою, пропонують альтернативу, але ніхто не тисне.

– Усім відомо, що депутати активно домовляються щодо голосування.

– Безперечно.

– Ви берете в цьому участь?

– Ще жодного разу не доводилося.

– Даруйте, але не вірю, що до Вас не підходили колеги з відповідним проханням.

– Підходили. Як правило, це відбувається на сесії. То – перестраховка. Один раз сказав: «Так», адже знав, що зроблю інакше.

– А для чого Ви так вчинили?

– Я не люблю ту людину.

– Прізвище назвете?

– Бірюков. Але ж ви цього не напишете…

– Чому ж? Обов’язково напишу. Поговорімо про іншу персону. Скажіть, чому співачка Тетяна Ціхоцька випала з обойми «Фронту змін»? Свого часу багато говорили про те, що саме вона мала всі шанси очолити міську організацію.

– Дійсно, можливості такі мала, адже була керівником Луцької міської громадської організації «Фронт змін». У нас виник особистий конфлікт через особливості її характеру. Я компромісна людина, а вона – ні. То – єдина причина. Тетяна дуже талановита співачка, гарний організатор, їй подобався Яценюк. Але не треба забувати і про наявність Дмитра Ураєва, котрий був механізмом, а Тетяна – оболонкою.

– Сьогодні спілкуєтеся з Тетяною Ціхоцькою чи горщики остаточно побито?

– Спеціально не спілкуємося, але й не цураємося.

– Хочу повернути нашу розмову трохи в інше русло – більше побалакати про депутатську діяльність. Ви працюєте в бюджетній комісії. Бютівці, наприклад, свідомо віддали посаду голови «бюджетки» свободівцям в обмін на голосування щодо одного питання. Що запропонували у «Фронті змін», аби потрапити до цього дорадчого органу? Ваше вміння знаходити компроміси згодилося?

– Бютівці вчинили мудро, адже кожен депутат має право бути присутнім на засіданні будь-якої комісії. Мало того, може виступати, доводити щось, але не голосувати. Однак рішення комісії є лише пропозицією на сесії. Якщо ж депутат має вагу, репутацію, він може встати й навести свої аргументи. Хоча, сподіваюся, не будемо доводити то такого, аби голосували всупереч рішенню комісії. Це – ненормально. Нещодавно згадав хорошу британську фразу: бізнес має бути безпечний і голосний. Якщо якусь справу хочуть провернути таємно, вона буде… пахнути, тобто це – не дуже добра справа, і вона потім стане відомою.

– Ваше членство саме в бюджетній комісії пахне?

– Ні. Ми нічого не віддали. Ми нікому не змарнували крові. Та й на кількість людей у нашій фракції слід зважати. Ну, не міг я пропонувати у бюджетну комісію Миколу Дендіберіна чи Віталія Кварцяного…

– Був би хороший піар-хід.

– Уявляю (сміється, – авт.). Вони – спортсмени й у відповідному напрямку працюють. Олег Дмитрук – бізнесмен, тому запропонували його в майнову комісію. Він всі ці нюанси розуміє. Оскільки у мене економічний фах, то й пішов у бюджетну. Єдине, що скажу, невеликий спір виник за посаду секретаря. Чому? Бо тоді всі прагнули перемоги. Тепер ми – інші. Думаю, Юрій Корольчук був би кращим керівником комісії.

– Чому Віталій Кварцяний попрощався з «Фронтом змін»?

– У нього виник особистий конфлікт із Святославом Кравчуком. Аби насолити, взяв і вийшов.

– Анатолій Бірюков також образився на «Батьківщину», однак голова фракції Юрій Корольчук не відкидає того, що Анатолій Євгенович може знову змінити думку. Чи очікуєте ви повернення Віталія Кварцяного?

– Кварцяний сказав так: «Во фракцию не вернусь, пока есть Кравчук». Але ми не ставимо так задачу. Він приєднався до депутатської групи «Місто майбутнього».

– Створення цієї групи – суто політичний хід, бо можна якось балансувати між партіями?

– Насправді то – дуже серйозне питання. Депутатська група дала елемент свободи. І вже є тиск, супротив. Люди не розуміють, що входимо туди персонально, аби зменшити роль партійного домінування в голосуваннях. Групу створили, аби мати вплив на бюджет, його формування, але без політичної складової. От, до слова, є чотири депутати, котрих колеги не дуже люблять…

– Кого саме не надто шанують обранці громади?

– Є ядро, а є четвірка, котра потроху починає відходити. Але то – моя особиста думка. Особливо цим відзначився Анатолій Бірюков. Також – Олена Голєва. На жаль, ще й Євген Ткачук. Виступи проти Андрія Осіпова не додали йому авторитету. І четвертий – Андрій Козюра. Коли вони ініціюють якесь питання, то шанси, що за нього не проголосують, збільшуються.

– Припустімо, що хтось із цих чотирьох депутатів висловить бажання вступити у «Місто майбутнього». Його приймуть?

– Не можу вирішувати особисто. Певно, Бірюкова не прийняли б.

– 20 квітня 2011 року депутати Луцької міської ради голосували за проект рішення щодо заборони червоних прапорів. Тоді склалася цікава ситуація: буквально наступного дня фракція «Фронт змін» відмовилася від свого голосування. Мовляв, не всі власноруч тиснули кнопки, адже присутній був лише Микола Дендіберін. Тоді ж повідомили: якщо дійсно за колег проголосував пан Дендіберін, то його виключать. Розібралися, хто насправді натиснув кнопки? Чи довелося проводити виховну роботу з Миколою Євгеновичем?

– І в нас ще була велика розбірка в Києві з цього приводу. Я особисто мав дискусію із Арсенієм Петровичем, де доводив, що не потрібно карати Дендіберіна. Він не заперечує, що за себе дійсно проголосував. Як і Андрій Разумовський теж заплутався – дуже нечітко було сформульоване питання. Але жорсткої розмови у нас не було. Просто поспілкувалися, та пальці в двері йому не пхали, їсти землю не заставляли, може, то і він натиснув. Ми мусили написати заперечення, бо такі дії не відповідають позиціям партії. Хоча слід правильно розуміти ситуацію. Все це спеціально влаштували. Минулого року ніхто нічого не забороняв і все з червоними прапорами було нормально. Щодо голосування, то один за одного ми кнопки не натискаємо.

– А якщо покласти руку на серце?

– Спокуса є. Але ми домовилися і картки не передаємо.

– Однак депутат може вийти на хвилину в коридор, а картку залишити в пульті…

– Принаймні поки такого не було. Хоча я намагаюся завжди носити картку при собі.

– Микола Дендіберін зініціював проведення футбольних матчів між депутатами. Взимку луцькі обранці громади активно ганяли м’яча. Ви до цієї компанії долучилися?

– Ні. Щодня з 13.00 до 13.45 я стараюся піти в басейн. Пропливаю 300 – 400 метрів. Тож мінімум фізичного навантаження є. Намагаюся їздити на велосипеді. Окрім того, маю будову, а там теж різного роду навантаження вистачає.

– Що будуєте?

– Будинок. При чому – четвертий рік. Усе було б добре, якби не взяв кредит у валюті.

– Як таке могло статися: банкір зі стажем і не врахував нюансів?

– Отак. Повірив у економіку.

– Олександре Зіновійовичу, все ж скажіть, чому залишили банківську сферу?

– Я пішов із банку через клієнта. Він не впорався з кредитом. А тут якраз прийшов у банк новий інвестор із Польщі, і необхідно було знайти «крайнього». Як керівник не зміг скинути все на підлеглих. Капітан повинен відповідати за команду.

– Сьогодні у вас є бізнес?

– Є невеличкий. То, радше, – хобі.

– Кафе «Ніагара» належить панові Пизі?

– Так.

– Хто ним займається: Ви чи хтось із родичів?

– Я. Раніше був найманий директор. Тепер справи веду сам. Це – правильно.

– У Луцьку можна чесно вести ресторанний бізнес?

– Що головне в цій справі – хороше місце. На 40-му кварталі воно не дуже добре. Хоча, думаю, «Ніагара» там виглядає перлинкою.

– Повернімось до депутатської діяльності. На першому пленарному засіданні 11-ї сесії Ви залишили залу, коли справа дійшла до земельних питань. Чому? Вважаєте такі питання несерйозними?

– Та це було за 20 хвилин до завершення засідання. Напередодні ми проглянули всі питання порядку денного, обговорили їх. Земельні не мали бути першими. Їх перенесли. Вони – важливі. Але мені хотілося б, аби й надалі на сесію подавали допрацьовані, вичищені проекти рішень. Документи повинні пройти кілька департаментів, управлінь, врешті – комісію. Їх не треба затримувати з двох причин: це – люди і бюджет. Щодо моєї поведінки. Все було зрозуміло, кворум був, тому й вийшов. Мусив це зробити через термінові справи.

– До питання під номером 70 ще не дійшли. Воно – цікаве, бо стосується бютівця Василя Гриба. Ще невідомо, виділять чи ні колеги йому земельну ділянку. Поживемо-побачимо. Цікаво, як голосуватиме фракція «Фронт змін» і Ви зокрема?

– Єдиної позиції фракції щодо цього питання немає. Бо воно – не політичне. У мене особисто неоднозначне ставлення. Я ще не визначився. Спочатку думав не голосувати, бо, здається, то – не перша ділянка. І це – основна причина. З іншого боку, якщо таки перша, то чому не виділити? Хоча я нікого не переконую і не буду цього робити. У кожного має бути своя позиція. Правда, й до мене не підходив ніхто з проханням. Не можна лицемірити.

– За минулу каденцію далеко не один депутат отримав ділянку в Луцьку безкоштовно. Якщо Вам випаде така нагода,скористаєтеся нею?

– Скористаюся.

– Дякую за відверту відповідь.

– Брехати не личить. Хоча отримання шматка землі – не самоціль. Не для того я йшов у депутати. Коли мені було потрібно, купив ділянку в Рованцях. От і все.

Розмовляла Ірина СЕМЕНЮК

 

повідомляє:VIP