Пам’ятнику бути, бо він вже є!

Особливість моїх опонентів полягає в тому, що вони плутають Степана Бандеру — людину, яка жила, яка була, яка страждала; з образом Степана Бандери — людини героя, борця за державність України. Бандери давно немає серед живих, а про нього говорять так, наче він досі серед діючих політиків. Можна зрозуміти його критиків у Польщі чи Росії. Створення незалежної держави Україна означає територіальні втрати для цих двох країн. Можна зрозуміти комуністів — вони з Росією, країною пролетарів. А що змушує обурюватись інших громадян України? Ну хіба що якісь власні страхи, комплекси та штампи.

Можна зрозуміти нелюбов німців до Гітлера. Він програв війну, принизив Німеччину. А от французи імператора Наполеона Бонапарта перепоховали в центрі Парижа. Він також програв війну. Спочатку французи вдерлись в Москву, а потім росіяни — в Париж, були дуже голодними і нетерплячими і весь час горлали «быстро». Відтоді з’явились ресторани Бістро. Сучасна Росія в захваті від Денікіна. Його військо не одну тисячу червоноармійців постріляло, не одну сотню селян «южных» губерній (читай — українців), за відмову «поділитись» харчами повісило; єврейські погроми, зґвалтовані в «освобожденных от красных городах и весях, особенно жидовок». Сталін теж багато комуністів і червоноармійців на той світ відправив, але і Денікін, і Сталін боролись за «єдину і неподільну Росію». За це, не зважаючи на їх кривавий, слід російські патріоти, разом з комуністами, що живуть в Україні, їх шанують і поважають.

Всі, хто висловлюється проти пам’ятника Бандері та ще навпроти РАЦСу продемонстрували своєрідний спосіб мислення, поширений серед сучасних громадян України. Основу цього мислення становить комплекс національно-державної меншовартості. Це на підсвідомому рівні.
Не кожний до кінця розуміє, про що говорить. Говорить, бо так звично, зручно, не потрібно думати. Заперечити усталену думку — означає нарядитись на конфлікт, непорозуміння. Тому простіше повторювати те, що кажуть інші.
На цій властивості людського мислення побудовані всі інформаційні (ідеологічні) технології. Держава, політики, ідеологи через засоби масової інформації, школу, ВУЗ поволі привчають людей до певних оціночних штампів, а потім їх успішно використовують. Говоріння не рідко замінює думання, але говорити — не означає думати, а думати — не означає говорити.

Штампи є всюди, у всіх народів і племен. Штамп — це утверджена колективна думка, це умова консолідації людей. Кожна, без винятку людина користується певним штампом доти, доки не перевірить його на правильність. Після перевірки вона може зберегти цей штамп для подальшого користування, або назавжди від нього відмовитись. На заміну прийдуть інші штампи — бо це спосіб «економії мислення».
Але штампи повинні відповідати часу, дійсності і потребі.
Ми вже двадцять років живемо в незалежній від Росії державі, а досі мислимо радянськими штампами. «Думки» про Шухевича, Бандеру, ОУН, УПА безнадійно застаріли, але альтернативу їм не сформовано. Усі з перерахованих боролись за державну незалежність і самостійність України. Самостійність України закріплена Конституцією держави, а борців за незалежність паплюжать більше, аніж тих, хто цю незалежність заперечував.
Мій опонент, Андрій Лучик пропонує не «юзати», «а включити мозок, сісти і спробувати знайти об’єктивну істину щодо цієї (Бандери) історичної постаті». Панове! Об’єктивна істина в писаній історії — це те саме, що справедливе рішення судді. Кожний оцінює так, як йому вигідно, як він думає і чого він хоче.

Не буду лукавити, я за вироблення сучасних українських штампів про Бандеру, про історію України взагалі. Ці штампи повинні виробити українці і для громадян України, бо досить вже користуватись «імпортним» ідеологічним продуктом. Чимало вже зроблено, але не все. Сьогодні для українців Михайло Грушевський, Володимир Винниченко — герої, в СРСР їх називали фашистами. За спробу почитати їх твори давали «від трьох до п’яти».
Якщо бути дуже об’єктивним, то варто загадати їх помилки, через які Україна ще на 70 років лишилась російською провінцією. Але людина, яка вважає себе громадянином повинна поважати усіх, хто спричинився до державної незалежності України, незважаючи на їх політичні переконання. Тому я особисто поважаю і оунівця Бандеру, і комуніста Бойка, і соціаліста Грушевського, і монархіста Скоропадського.
Не нам, панове, їх судити і оцінювати. Нас не було на їх місці. Якщо ми не заперечуємо факт та необхідність державної незалежності України, то усі, хто боровся за цю незалежність, є і повинні бути нашими героями. Кожний з них є людиною-легендою. Для порівняння, в Ісуса Хреста треба вірити, вірити в істинність його вчення, в праведність його життя, а не длубатись прилюдно в його біографії та досліджувати «цю історичну постать». Бо правда не в його біографії, а в його вчені.
Проте, якщо кортить дослідити Бандеру, то почати треба з того факту, що на сьогоднішній день в Україні немає жодного судового рішення, яким би Бандера визнавався таким, що вчинив злочин. Натомість Київським апеляційним судом Йосифа Сталіна (Джугашвілі) визнано кримінальним злочинцем, як організатора голодомору 1932-33 років.
Можна загадати вирок польського суду Бандері щодо організації ним замаху на польського урядовця. Але в такому разі потрібно опонувати Бандері від імені Польської держави. Вирок судом оголошується від імені держави: «Іменем...».
Цікава деталь. Позов до Президента Ющенка з приводу незаконного присвоєння Степанові Бандері звання героя України побудовано не на звинуваченні Бандери у вчинених ним злочинах, а на твердженні — «Бандера не може носити звання Героя України, оскільки це звання присвоюється лише громадянам України, а Бандера не був громадянином України».
Коли б архіви України, Росії мали неспростовні матеріали, щодо «злочинної» діяльності Степана Бандери, то повірте, його сто і один раз можна було засудити, а не «заказувати» його гебіському кілеру.
Але найсмішнішим є те, що ніхто так і не довів, що Бандера не був громадянином України — судді просто «повірили» цьому твердженню.

До речі. Польща, сучасна демократична Польща, окремим законом визнала «всіх, хто боровся за Польську державу». До списку борців, тобто політично реабілітовано навіть тих, хто в сорокових роках ХХ сторіччя проводив «каральні» операції проти українців на сході і німців — на заході Речі Посполитої. Результатом цих операцій були тисячі замордованих невійськових людей, спалені церкви і села. Це були етнічні чистки. Німеччина по війні амністувала всіх рядових і офіцерів вермахту та загонів СС, СД. До суду приводили лише тих, з приводу яких були неспростовні факти скоєного ними злочину. Але не всіх було засуджено, оскільки до уваги завжди брались «обставини скоєння злочину».
Спробуйте здогадатись, чому поляки і німці так зробили. До речі, тим самим багато кого образили в сусідніх державах. Вони зігнорували думку сусідів заради подолання національного розбрату. Не може бути спокою й порядку в країні, де одних вважають політично «правильними», а інших «неправильними». Не Бандера і пам’ять про нього розколюють українців, а позиція, що, мовляв, є «правильні» і «неправильні» українці. І цю позицію поділяють і ті, кому до могили лічені дні, і зовсім молоді.

Отож виникає запитання — на підставі чого частина громадян України звинувачують Бандеру та його соратників? Кожна цивілізована людина знає, що визнати особу злочинцем може лише суд. Суд може зробити це, дослідивши всю сукупність документів та фактів. Рішення суду першої інстанції може бути оскаржено в суді вищої інстанції. Суддя, колегія суддів беруть на себе велику відповідальність, бо як говориться в Святому Писанні — не судіть, щоб вас не судили. Бо якими мірками будете судити ви, такими мірками судитимуть і вас.
Паплюження Бандери побудовано на радянських ідеологічних штампах. Для державної ідеології СРСР це було правильним, бо не може держава вшановувати тих, хто боровся проти неї. Для незалежної України — це абсурд, бо не може держава і суспільство зневажити тих, хто боровся за них. Натомість в Україні збережено пам’ятники Леніну, його однодумцям. Ще ставлять пам’ятники Єкатерині ІІ, яка добила українську автономію. Дуже «начитані» ставлять за приклад Фінляндію, де є пам’ятник Леніну. Але слід згадати, що Ленін підписав акт незалежності Фінляндії від Росії, по суті дарував їй свободу. А що він подарував Україні?! Чому фіни не поставили пам’ятник Сталіну? Який намагався приєднати Фінляндію до СРСР?!

Взагалі, ці штампи інколи кумедно проявляються. Чимало в Україні вважають Івана Мазепу «зрадником», проте ніхто з них не відмовляється від десяти гривневих купюр, з його зображенням. Не бракує таких, що не люблять американців і США, але від «баксів» не відмовляються. На грошах штампи зникають.

Оскільки ми рівняємось на демократичну Європу, беремо приклад з ФРН, Республіки Польща, то не будемо «юзати» і «увімкнемо мозок». В питанні Бандери і бандерівців є сторона правова і є сторона політична.
З правової точки зору оцінку цим людям можна дати лише на основі доведених фактів. Оцінку можна дати лише конкретним діям конкретних осіб. До речі Нюрнберзький процес над нацистами відбувався саме за таким принципом. Це в СРСР судили групами, і виносили смертний вирок лише за причетність до групи. Саме тому до таборів відправляли дружин та дітей розстріляних «ворогів народу».
До суду треба ставитись так, як ставиться до нього той, кого до нього привели.

З політичної точки зору оцінку Бандері і його соратникам дала сама історія — Україна є незалежною суверенною державою.

Не бракує таких, хто закидає Бандері його прагнення побудувати тоталітарну державу. Але знову ж, з юридичної точки зору — це безпредметні розмови. Тільки в СРСР могли засудити не за скоєння злочину, не за замах на скоєння правопорушення, а за намір щось зробити. Про намір «здогадувались» або прокуратур, або слідчий.
Бандера не очолював Українську державу, не здійснював і не намагався здійснити державний заколот. То як можна звинувачувати його за тому, чого він не зробив!?

Ну а тепер, де бути монументу Бандері. Мені здається, що причиною тут є і неправильне формулювання місця встановлення пам’ятника. Скажімо, де встановлено пам’ятник Шевченку? Біля головного корпусу ВНУ чи навпроти головного корпусу ВНУ!?
Не солідно ставити пам’ятник Кобзарю біля чогось, бо то вже не пам’ятник, а архітектурна прикраса. Тому пам’ятник Шевченку, треба думати, встановлено навпроти головного корпусу університету. Корпус існує окремо, пам’ятник окремо. Варто було б площу, на якій стоїть пам’ятник назвати «Площею Тараса Шевченка», або принаймні — «Університетською».
Так само окремо існують пам’ятники Лесі Українці та Михайлові Грушевському.

Пам’ятник Степанові Бандері має бути встановлений на площі Степана Бандери, неподалік РАЦСу.

Так воно і буде. Пам’ятник потрібний, щоб зробити ще один крок у національному самоусвідомленні, подоланні комплексу меншовартості, відмови від іноземних консультантів. Робімо не те, що нам нав’язують, а те що нам вигідно. Хоча б так, як це роблять для себе поляки. Пам’ятник потрібний для консолідації української нації. Лише нація здатна чинити опір зовнішньому ворогу та внутрішній диктатурі.

Хочеться вірити в щирість слів Луцького міського голови. Вірити, що він прийшов до цього рішення не через тиск громадськості, а через зречення від колишніх цінностей. Людина все життя вчиться. Якщо так, то незабаром і принципи демократії стануть для Миколи Ярославовича близькими і зрозумілими.

Андрій Осіпов
депутат Луцької міської ради