Моє життя — розтрощене корито,
І світ для мене — каторга і кліть...
Так краще в тридцять повністю згоріти,
Ніж до півсотні помаленьку тліть.
(Василь Симоненко)

Чи можна «існувати, палаючи» або ж «тліючи, жити»? Відповідь однозначна — ні!

І якщо життя людське поділити за таким нескладним критерієм, отримаємо нерівномірну картину — переважна більшість народу таки обирає тліюче існування, банально ведучись за своєю тваринницькою сутністю. У чому вона полягає? Міцний інстинкт самозбереження!

Такі люди цілком сприятливим розкладом обставин вважають дрейф за течією життя. Для них абсолютно нормально померти в старості від переїдання чи від нудьги, чи ще якоїсь дурниці… Вони ще замолоду вважають привабливим для себе бути частиною темної маси, нікуди не висовуватись, не виділятись. Звісно — так безпечніше!

Вдумайся: а як спливають твої дні? Відверто кажучи, буду приємно вражена, якщо відповідь вийде далеко за рамки «ну гуляю..діскатєкі всякі там..кантакт..ну вчюусь шось трохі».

Бо сучасна Україна як ніколи потребує сильної духом, тверезо мислячої молоді. Саме вона є новою генерацією глобалізованого суспільства, соціуму, який відданий на поталу толерантності і космополітизму…

Звісно, доля завжди нам лишає вибір. Навіть тоді, коли вже здається, виходу немає. А рішення таки за нами: пасивно існувати, тліючи на манівцях життя, гуляти і бухати, відхрещуватись від політики, ототожнюючи її з громадянською діяльністю?

Безумовно так можна. Чи все-таки краще аналізувати, розробляти нові стратегії, реально діяти задля Нездоланної Ідеї? Теж можна. Але такий активний шлях обирають лише одиниці.

Так вже історично в українців склалось, що героєм і ледь не політиком кожен може бути за обуреною розмовою ввечері на кухні. А от писати звернення до влади і критичні відгуки для мас, планувати і проводити різноманітні акції, мітинги зважується далеко не кожен.

Чому так? Ми банально боїмося. Ми зневірились. І реально шкода, що думаємо «а що я? я нічого не вдію!», а насправді нас таких мільйони… Якби ж кожен подумав протилежне…

Тож займись системою, поки вона не зайнялась тобою!

Так, це буде складно. Але хто казав, що буде легко? Як вважав свого часу залізний канцлер Отто фон Бісмарк, «навмисна незадіяність у політиці не звільняє тебе від її впливу та наслідків».

Доля ніколи не відбере у нас вибору:
— існувати, задовольняючи примітивні потреби, жаліючись на всілякі проблеми.
— жити, займаючи антиконфорну позицію.

Звісно, не в моєму праві вирішувати це за когось, але я однозначно за друге. І вас до того закликаю.
Хоча ви можете досягти 70 років, а нарешті оглянувшись з висоти свого поважного віку, не побачите нічого гідного й цікавого: рутинна робота, сірі будні, бухання на свята, сварки в сім'ї, непорозуміння з колегами, постійна лінь і відсутність прагнення будь-що змінювати. А можна прожити значно менший період часу, але озирнувшись на нетривале минуле, відновити у спогадах безліч епізодів. Активних і вартих для наслідування.

Недарма в епіграф я винесла слова Василя Симоненка, який, загинувши у свої 28, до того встиг написати неоціненне розмаїття шедевральних віршів…

Завжди можна зважити якості «життя» та «існування».

На шальках моїх умовних терезів з шаленою перевагою перемогло палаюче Життя.