Принаймні, так думає багато людей. Зустрічаючи чесність, безкорисність, благородність — люди дивуються. У відвертість не вірять підозрюючи у меркантильності. Кожен шукає свого. Звичайно це занадто радикально. І зрозуміло, що я особисто, вірю в людську щиру доброту. Нещодавно я звернула увагу, що всі мої друзі і переважна більшість знайомих — це люди честі, благородні. Я вдячна Богу, що саме таких людей Він дає мені у друзі )))

Але сьогодні, мені хочеться сказати про людську недовіру один до одного. Моя мама розповідала, що колись в часи її дитинства, сільські будинки на замок не зачинялися, навіть коли господарів не було в оселі цілий день. А от коли я була маленькою, пам’ятаю, що коли всі йшли з дому, то лишали увімкненим радіо-брехунець, щоб імовірний небажаний відвідувач подумав, що ніби хтось дома є. Але то таке, до слова, про зміну часів і людських сердець...

Нещодавно мені одна людина, запропонувала познайомити мене з потрібною (на її думку) для мене особою. Скажу чесно, ніколи не розуміла таких знайомств... Як можна зустрічатися, спілкуватися з людиною, посміхатися їй, але знати, що вона тобі потрібна для чогось і насправді не цікавить як особистість? Інколи люди задають питання, типу: «А для чого я тобі?» або «Чому ти зі мною дружиш?» — Настільки розчаровані, поранені життєвим досвідом, мені їх шкода.

Ми щосуботи всією сім’єю їздимо купувати продукти у якийсь із супермаркетів Рівного. Моя донька, одну із речей, яку ми хотіли придбати, не поклала у візок, а несла у руках, а потім так із нею і вийшла. Ніхто не побачив. Коли я звернула на це увагу, то повернувшись, пояснила ситуацію касиру і заплатила гроші. Що найбільш неприємно вразило — всі, хто це почув, у тому числі касир і охорона, дивилися на мене як на хвору... Саркастична посмішка та здивовані очі.

Люди дивуються та не вірять, коли ви чесний, особливо тоді, коли брехню довести неможливо. Наприклад, повернений гаманець із грошима. Сором’язливість, до речі, теж не в моді. Чому все так?

Думаю, що такі питання часто виникають у нашій голові. Кожен хотів би мати вірних та безкорисних друзів. Зустрічати чесних та справедливих людей. Але варто зазначити, що інші теж цього хочуть.

І знову ж таки. Допоки ми не почнемо змінювати себе самі, доти все буде от так. Я відчувала почуття, коли ніби «опускаються руки» і не хочеться відповідати добром за зло. Але одного разу зрозуміла, що не варто чекати ні від кого відповіді. Насправді ніхто — нічого — нікому не винен. Просто варто залишатися доброю людиною, чесною, відвертою, справедливою. І вірити, що люди, які трапляються нам у житті — це не випадкові перехожі... Робити дарунки і не чекати слів подяки. Прощати і не згадувати. Бути чемними і не зважаючи на грубість. І взагалі не чекати від когось добра, а бути самим такими. І... не розчаровуватися...

Польський письменник Кароль Іжиковский сказав: «Бути щирим — це мистецтво», а я вважаю, що щирість — це внутрішній стан. Це те, що вдалося людині не розтратити по життю. Адже дітки — вони найвідвертіші. А якщо додати життєвої мудрості до дитячої щирості — виходить добра людина. А найбільше мені шкода цинічних людей. Бо цинік знає ціну всьому, але не має справжніх цінностей.