Гуляючи зі своїми дітьми у парку, я звернула увагу на безхатченка, що сидів неподалік на лаві. Оскільки діти гралися, а мені не було чим особливо зайнятися, почала за ним спостерігати. Він сидів, дивлячись ніби на мене, проте через деякий час зрозуміла, що дивився він в нікуди. Знаєте, буває такий погляд, коли здається, що ніби людина дивиться на тебе, але провівши рукою перед обличчям, розумієш, що тебе й не бачили. Так от, саме таким був його погляд.

Я відвернулася. Через деякий час глянувши, побачила, що він так само сидить, не поворухнувшись. Ми з дітьми пішли, а після денного сну прийшли знову. І я не повірила своїм очам: він сидів так само...

Я глянула у його очі... Я ніколи не дивилася в очі таким людям, сприймаючи безхатченків як невід’ємну частину людства — не звертала увагу. Не раз у мороз піднімала із снігу, давала їсти або гроші, але ніколи не дивилася в очі... А тут подивилася — і побачила звичайну людину, змучену, нещасну і, як я подумала, з безнадійним поглядом. Я, мабуть, ніколи не бачила такого болю в очах і прохання, німої мольби... Йому потрібна була людина для спілкування. І ще, що мене дуже здивувало (зрозуміла потім) — він не був напідпитку. Звідки я взнала, що він безхатченко? — Він сам про це сказав, пізніше.

Йдучи по вулиці, ми часто навіть не звертаємо на бездомних уваги, в більшості випадків. Вони можуть «відпочивати» будь-де: чи то під парканом, чи то біля смітників, або просто під лавою і навіть у нашому під’їзді — лякаючи дітей. Час від часу хтось може зупинитися, спробувати допомогти піднятися, проте стан людини має відштовхуючий ефект. І навіть карета швидкої допомоги не дуже поспішає до таких...

До речі, так помер батько одного знайомого. Ні, він не був безхатченком. Зубний лікар. Літній людині просто стало зле — проблема з серцем.. А перехожі не зупинялися, не звертали увагу на людину просто дороги. А коли хтось нарешті зупинився, викликав швидку, було вже пізно... Певно, подібна картина не насторожує людей, не спонукає до дії, не викликає співчуття...

Так-от, повернусь до мого співрозмовника, з яким я вже встигла познайомитися. Йому, на мій погляд, більше 50 років, а звати Максимом. Спочатку хотіла описати долю Максима, яка мене дуже схвилювала, хотіла розповісти все почуте. Проте, роздумуючи, хочу сказати дещо інше, провести таку собі паралель. Адже, окрім того, що розповів він мені, вийшло так, що несвідомо я теж йому розповіла про своє життя... А про Максима скажу лише одне: він мав усе, а декілька років тому втратив, тому що не цінував, бо сам винен.

Я вирішила закцентувати увагу дещо на іншому, не на долі цієї людини, а на людській байдужості. А безхатченко лише підштовхнув до цих роздумів.

У кожного із нас є отакий свій «Максим», якого ми не помічаємо. Свій власний «безхатченко», який, можливо, сидить із сумними очима у офісі за сусіднім столом, або живе поряд з вами можливо навіть в одній квартирі... і так потребує уваги, доброго слова.

Ми живемо і часто не бачимо нічого, крім власних проблем, звинувачуючи в байдужості інших: ХТОСЬ був до нас неуважним, ХТОСЬ не послухав, ХТОСЬ не зрозумів. Ми шукаємо людей для СЕБЕ, для СВОЄЇ душі. Проте забуваємо, що людина, перш за все, повинна навчитися не брати, а віддавати. Віддавати свою увагу, тепло, любов. Стати для когось розрадою, втіхою, справжнім другом.

І ще: я завжди розуміла те, про що зараз пишу, а сьогодні чомусь по-особливому відчула: не потрібно шукати рідну душу десь далеко. Не варто шукати-знаходити-розчаровуватися. Рідна душа сама тебе знайде, просто потрібно бути уважними до всіх — і тоді тебе твоя людина тебе впізнає...

P.S. До речі, не знаю, чи то я Максиму допомогла, чи він мені... Пригадала його слова, він сказав: «Ти зі мною поговорила — і легше якось стало, піду...» А я скажу, Максиме, ви зі мною поговорили — і легше стало, дякую!

Вікторія МАМОТЮК