«Моя Вкраїно і Волинь! Мене дороги завели У ці чужі, похмурі гори, І повернуся я не скоро. Я повернусь обов’язково. І може статись — достроково. Якщо не тілом, то — клянусь — До вас душею повернусь».

Дякувати Богу, він — Василь Слапчук — повернувся. У п’ятницю йому сповнилось 50. Письменника вітали друзі-афганці і говорили чи не найщиріші слова за весь вечір. Ці чоловіки, напевне, знають, що таке війна.

Це ми не знаємо, але завжди нарікаємо на життя. Іноді ми й не хочемо цього всього знати, щоб не хвилюватись. А Василь Слапчук і тисячі інших, ще живих, знають. Мабуть, тому вони здаються хоч і сміливими, проте скромними, ніби й оптимістами, але такими зажуреними.

Але після цих слів, написаних в Афганістані, іншим неможливо бути: «Не кожен, хто вбив людину — вбивця. Але кожна вбита людина — вбита». Страшний і правдивий афоризм, усвідомлений на війні. Однак під час ювілейного вечора Василь Слапчук сказав, що в житті має бути менше трагічного, а більше хорошого. Як йому це вдається? Можливо, він уже просто «перехворів» війною, може, вона вже переснилась йому у кошмарах? А, може, він просто хоче жити по-людськи? Бо це вже пройдений етап, хоч і надтяжкий?

Хоча, як бачимо, інші ветерани Афганістану й далі борються — тепер уже з так званою українською владою. У своїм меморандумах і зверненнях вони «вимагають», «закликають», «змушують». І це через більш, ніж 20 років після закінчення справжньої війни! Їх намагаються втягнути в політичні розборки, їх хочуть використати у своїх цілях, їх прагнуть підкупити. Але вони стоять за своє — хочуть просто гідно жити в своїй державі і щоб їх шанували, як належить.

А що ж Афганістан? Афганістан сьогодні — це опорна база міжнародного тероризму й екстремізму, фабрика світового виробництва наркотиків, які приносять мільярдні доходи і підживлюють міжнародний тероризм. Війна триває, нічого не змінилось, в тому числі, на краще.

І байдуже світовим вождям, що втрати українців у цій безглуздій безпощадній війні були другими за кількістю жертв, що загалом через горнило радянсько-афганської війни пройшло понад 160 000 українців, що з них понад 3 000 загинули, понад 8 000 були поранені, понад 4 000 повернулися додому інвалідами, що з них сотні досі вважаються зниклими безвісти. Не злічити кількості жінок, що стали вдовами, дітей, що осиротіли, матерів, що втратили синів. При цьому жертви афганського народу вимірюються мільйонами за всі 10 років страшної війни.

І це не дивно. Ось свідчення одного з радянських єфрейторів, який служив на війні півтора роки: «Ещё в ходе декабрьского переворота в Кабуле, который длился всю ночь 27 декабря 1979 г., некоторые десантники стреляли в безоружных людей, кого видели на улицах — потом без тени сожаления весело вспоминали об этом как о забавных случаях... То, что творили наши десантники первые два года в отдалённых районах Афганистана — это был полный произвол. С лета 1980 г. в провинцию Кандагар для патрулирования территории был направлен 3-й батальон нашего полка. Никого не опасаясь, они спокойно ездили по дорогам и пустыне Кандагара и могли безо всяких выяснений убить любого человека, повстречавшегося на их пути».

Якщо людей не вбивали, це означало допомогу ворогові. Тож не жаліли нікого. Але це не була їхня війна, тож я не знаю, кого і як тут судити.

Начитавшись море спогадів і матеріалів про ту війну, тепер повністю усвідомлюю таке важливе і серйозне побажання, яке звучить завжди з вуст старших людей: «Аби лиш не було війни...».

Та війна триває. Війна в душах кожного з нас, війна людей одне з одним, війна Добра і Зла, Бога і диявола, спокус і смирення.

І якщо якийсь так званий світовий лідер чи якась держава думають, що вони можуть насильно встановити демократію в Афганістані, іншій країні, ведучи там війни, то глибоко помиляються. Бо потрібно спершу вийняти колоду зі свого ока, от і все. Наразі ж у світі панує оте диявольсько-споживацьке «Мета виправдовує засоби». Так було в Гітлера, Сталіна, так є зараз у нас, в Україні. Хоча, ні, в Україні так не є, бо ніхто ніякої мети зараз не ставить. Виключно засоби. Це перед виборами було «почую кожного» і «забезпечу стабільність». Зараз же йдеться про те, як кинути хоч якийсь кусок людям, аби вони закрили роти і заспокоїлись. І їм кидають, і вони заспокоюються, бо хочуть жити. Чим не війна? Війна триває.

Ольга БУЗУЛУК