«Пізнаєте правду,
а правда вільними Вас зробить»
Євангеліє від святого Івана, 86: 32.

«Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Тарас Шевченко

Так історично склалося, що Україна на сьогодні є надзвичайно складною нелінійною системою, системотворчим складником якої є українці. У ході свого соціально-історичного розвитку вони витворили самобутню культуру. Найдинамічнішим її компонентом є етнічна психологія українців, на оперті якої українці ідуть своїм історичним шляхом, розвивають культуру, освоюють свої терени, перетворюють свій етнос у націю, будують разом із іншими етносами на своїх теренах державу як титульна нація.

Основними рушійними силами історії та її органічного складника культури є сили духовні. Етнос і нація – різні ступені розвитку культурно-історичних духовних спільнот. Основним рушієм саморозвитку українців є реальність їх етно-національної психології, що ввібрала як українські чесноти і здобутки, так ґанджі, втрати і негаразди. Тож цілком закономірною є потреба розгляду української історії, націогенезу та українського сьогодення під кутом зору психології.

Основним психічним механізмом творення української нації є процес усвідомленої ідентифікації пересічного українця з рідним українським етносом, із його культурою та самоефективним прийдешнім. Тому й розглянемо ходу української ідентичності соціально-історичними муками, а також її нинішній стан та вірогідний вплив нинішнього українського націєтворення на подальшу долю України.

Українська історія позначена тривалими вибоїнами бездержавності та короткими періодами державності, низкою невдалих змагань за осягнення статусу повноцінної держави. Працьовитий і розумний народ України впродовж століть був підневільним, вів і веде нужденне життя на рідній землі в нібито незалежній Україні, «на нашій, не своїй, землі». Україна багата, а українці у своїй переважній більшості були і є бідними.

Сусідні держави давно вже мають успішну державність, а їхні титульні нації стали історичними та державотворчими. Історію становлення української державності без заспокійливих ліків читати справді неможливо. Незалежність України, яку вона отримала безкровно і яку частина етнічних українців не поціновує, не зробила абсолютну більшість українців щасливими і багатими. У силу національно-політичної незрілості на кожних виборах українці обирають до влади денаціоналізованих мужів, які слугують не народу, а купочці олігархів. Від незалежності виграв невеликий відсоток олігархів. Вони стали правлячим класом в Україні.

Україна має багату природу, вигідне географічне положення, розвинену промисловість, культуру, науку, сільське господарство, працьовите населення, але не має достатньої кількості пасіонарної національної еліти, яка б визначила б національну ідею і змогла б донести її до більшості пересічних українців, тому ще й досі не відбувся безповоротний перехід українського етносу в українську націю.

Через довготривалу колоніальну залежності різних земель України від кількох колишніх метрополій (Австрії, Польщі, Росії, Австро-Угорщини, Румунії, Угорщини, Чехословаччини), які прагнули зберегти українські землі у складі своїх держав вічно і провадили політику асиміляції українців, в першу чергу, їхньої еліти, історія України є суцільним ходінням по муках земних, яке не закінчилося з отриманням незалежності. Незначна чисельність національних пасіонаріїв пояснюється нищенням українських патріотів колонізаторами, плеканням колабораціоністів і яничарів, а також тим, що люстрація в уже незалежній українській державі не була проведена.

Незалежна українська держава постала завдяки дії багатьох чинників, серед яких варто виділити і розглянути три:

– національно-визвольну боротьбу пасіонаріїв за становлення української нації та української держави як протиборство ідеального національного духу проти матеріалізму колонізаторів та колабораціоністів;

– прагнення субпасіонарної компрадорської та колабораціоністської компартійної номенклатури та псевдоеліти в незалежній Україні юридично, але за безцінь, приватизувати її багатства, в тому числі і саму нову державу та її політику, шляхом поділу населення на дві формально антагоністичні сторони для маскування грабунку національних багатств політичним зіткненням за мовою, церквою, орієнтацією на Захід чи на Схід як боріння матеріалістів проти духовних ідеалістів;

– соціальну психологію нинішнього українського народу як юридичного господаря України, який фактично відгукується на дію перших двох чинників та пасіонарно чи субпасіонарно вирішує свою долю і долю наступних поколінь.

Поновлену Російську імперію під назвою «Радянський Союз» фактично розвалила партійно-господарська номенклатура, що прагнула юридично привласнити народні багатства, якими вона реально керувала. У прибалтійських республіках, які також входили до складу Радянського Союзу, але в яких були сформовані нації, господарем країни стала титульна нація, в якої духовне передувало матеріальному в ієрархії смислів.

Навіть Латвія, в якій непатріотичне російськомовне населення сягало за п’ятдесят відсотків і боролося проти незалежності, стала успішною суверенною державою і завдяки перевазі духовного над матеріальним змусила російськомовних громадян рахуватися з волею титульної нації. Латвія визнала періоди російської та радянської влади окупаційними, ухвалила Закон про громадянство, що захищав титульну націю, провела люстрацію державних управлінців, відмовилася платити пенсії радянським військовим пенсіонерам, перевела державну службу й освіту на державну мову. Громадянином Латвії автоматично став той, хто був ним у 1939 році та його діти і внуки, а всі інші мусили мати п’ятирічний ценз осілості, скласти екзамен із державної мови та конституції.

Україна, в разі перемоги духовного над матеріальним, могла в мить отримання незалежності провести подібні реформи і бути в числі найрозвиненіших пострадянських країн, але цього не зробила з причини недосформованості української нації та нестачі радикальної еліти (а значить, і національної волі), і тому має негативні наслідки у вигляді неефективної державності. Через те, що не проведено люстрації комуністичної номенклатури, яка за Радянського Союзу творила «якісно нову спільноту радянський народ», вона захопила місце національної еліти і стала до керма української держави, – Україна з найкращим серед пострадянських республік плацдармом для економічного розвитку скотилася до рівня найпроблемніших країн Європи і світу.

Саме український народ має дати остаточну відповідь на два питання: «Духовне чи матеріальне є і буде первинним на теренах України?» та «Куди йдете, ненько Україно, навіщо Ви туди йдете і чи усвідомлюють українці, куди приведе цей шлях?». Саме суспільна психологія українського народу є відповідальною за колишню та нинішню історію України, саме її розгляд має дати відповідь сучасним українцям на низку запитань, у тому числі про нинішній стан націєтворення українців…

(Далі буде)

Олексій Колісник