Продовження. Початок – http://p-p.com.ua/articles/20958/

Нинішня ситуація щодо відповіді на питання примату духовного чи матеріального в Україні є неоднозначною – спостерігається «шизофренічна» роздвоєність щодо мови, церкви, орієнтації на Захід чи Схід, включення у європейські структури (НАТО, Євросоюз) чи структури, які перебувають під егідою Росії, перебування російського Чорноморського флоту на теренах України, в той час як Конституція України забороняє перебування чужих військ на території України і т. д.

Україна твориться українцями, сукупністю якостей їх особистостей. Особистість людини – духовне новоутворення, яке постає поступово та досить пізно як в історії становлення людства, так і у власній біографії людини. У ході саморозвитку людина вибірково привласнює соціальні цінності, які їй пропонують авторитетні для неї особистості і групи, перетворює їх у переживання смислів, рангує ці смисли за значущістю для себе та здійснює відповідні цим смислам життєві акти.

Категорія «особистість» покриває психічну реальність спонукань до діяльності «в ім’я чого?» жити, боротися і діяти, а поняття «характер» покриває більш стереотипну сторону процесу дійства, відповідаючи на запитання «як?». Особистістю в ході соціалізації та персоналізації стає людський індивід, який вибірково привласнив певні соціальні цінності, упорядкував їх за ознакою значущості для себе, перетворив у переживання смислів і став здійснювати відповідні своїй ієрархії смислів життєві акти.

Для бездуховних субпасіонаріїв (непристрасних) характерна егоцентрична ієрархія смислів, коли особистість породжує лише своєкорисні життєві акти, а пасіонаріям (пристрасним) притаманна світо- та соціоцентрична ієрархія смислів, коли особистість у своїх життєвих актах самовіддано реалізує загальнолюдські смисли.

Духовне пропонує людині чи спільноті цінності, які, будучи вибірково привласненими в ході становлення спільнотою чи особистістю, переживаються смислами, що відповідають на головне питання життя: «Заради чого жити, працювати, боротися, любити?». Саме зі смислів породжуються цілі й життєві акти, які визначають долю особистості чи спільноти. Привласнені цінності переживаються людиною як смисли, в ім’я яких вона породжує свої пристрасні життєві акти; саме сформована ієрархія смислів стає духом особистості.

Не економіка розвиває культуру і рухає історію, а дух. Не випадково в християнській цивілізації найбагатшими є протестантські країни, які поставили багатство в залежність від його служіння духові; не випадково в конфуціансько-буддистській цивілізації найефективнішою є Японія, яка прийняла буддизм у вигляді рафінованої духовної практики дзен-буддизму і поєднала його з рідною релігією сенто; не випадково духовні практики індуїстської і даоської йоги, буддизму, суфізму та християнського ісихазму пропонують людині таку форму екологічної взаємодії зі світом, яка близька до пропонованої постнекласичною наукою (теорією відносності, квантовою механікою, синергетикою, трансперсональною психологією) і спрямована на вирішення планетарних проблем, породжених матеріалістичною орієнтацією економіки; не випадково цивілізації (християнську, мусульманську, індуїстську, конфуціансько-буддистську, африканську) і міру їх внеску у світову цивілізацію визначив духовний складник, а не залежний від неї матеріально-економічний.

Стрижнем становлення спільноти чи особистості є духовний складник, який задає зміст і розвиває форму, творить дух, що оформляє матерію! Саме дух визначає соціально-історичний розвиток спільноти та життєвий шлях особистості. Духовна сила йде попереду сили економічної – дух творить культуру та історію! Рушійними силами розвитку світової цивілізації є духовні орієнтири, які визначали матеріально-економічні можливості. Звісно дух і матерія взаємозв’язані, але провідною є месіанська роль духу! Дух проявляється в психології особистості й спільноти прагненням до саморозвитку, самоактуалізації, самореалізації, матеріального буття у світі, в його просторі й часі.

Духовне в ієрархії смислів особистості й спільноти спрямоване на вічні цінності, а матеріальне орієнтує цю особистість чи спільноту домагатися непостійного, тимчасового, дрібного. У служінні духовному особистість і спільнота в зміненому стані психіки породжує нададаптивні життєві акти, які мають внутрішню підтримку піковими чи, іншими словами, містичними переживаннями. У спонтанному духовному життєвому акті особистість втрачає переживання «Я», а спільнота «Ми», як центр світовзаємодії, переживає себе складником більш великої і більш складної системи, якою є Всесвіт.

Соціально-психічна феноменологія як прояв українства залежить від глибинного порядку, яким є культурно-ментальна духовність українського етносу. Вона склалася в ході його соціально-історичного розвитку. Саме ментальність як культурно несвідоме спільноти у вигляді базового образу світу і вписаного у нього образу базової особистості слугує тлом, на якому кожна конкретна постать у свою історичну добу вибудовує свою особистісну самобутність.

Щодо первинності духовного чи матеріального в історії України, проглядаються два діаметрально протилежні типи етнічних українців: бунтівного пасіонарного козака, який виступав також в іпостасях опришка, гайдамаки, січового стрільця, оунівсько-упівського повстанця, «українського буржуазного націоналіста», дисидента, здатного пожертвувати своїм буттям та матеріальним статком за свою свободу, та покірного і субпасіонарного селянина, здатного заради виживання та матеріального добробуту вибирати менше зло і жертвувати своєю свободою.

Історично, залежно від обставин, український етнос витворив ці два ментальні типи етнічних українців: активного «козака» з провідними сенсами в ієрархії смислів «Свобода» та «Честь», яким він усе своє життя пасіонарно й активно служив аж до втрати життя за їх збереження, і соціально сонного «селянина», що мав провідними сенсами в особистісній ієрархії смислів «Життя» та «Адаптацію» і субпасіонарно та пасивно прагнув вижити за будь-яких обставин, тому уникав радикальних дій проти владної несправедливості.

Козаки були активною частиною українського етносу, яка добровільно віддавала свою пасіонарну енергію на надособистісні вчинки, які зберігали та розвивали рідний етнос. Козакові притаманні аристократичні переживання гідності й честі, здатності до вибору, неспокій за обставин несправедливості, любов до рідної спільноти та ненависть до її ворогів, відсутність страху перед смертю, породження надситуативних та наднормативних життєвих актів у смузі ризику та персональної відповідальності.

Типові якості «соціально сонного селянина» – «де два українці, там три гетьмани», «кожний за себе, а один Бог за всіх», «українська мова ковбасою не нагодує», «береженого і Бог береже», «якби знаття», «моя хата скраю», «якось воно буде», «я так і знав», «забув», «запізнився». «Селянин у душі» справді століттями надіявся на те, що його «воріженьки згинуть, як роса на сонці» без його активної участі.

Пасивні «селяни», провідним сенсом ієрархії смислів яких був страх за виживання, серед усіх прошарків українства завжди складали основну масу конформних співробітників з окупаційними владами, мотивуючи свою поведінку безперспективністю будь-якого опору сильному загарбникові. Розглядаючи свою зраду та свій колабораціонізм як менше зло, ці пристосуванці легко приймали негативну оцінку окупантами українських пасіонаріїв. «Опришок», «гайдамака», «мазепинець», «петлюрівець», «бандерівець», «український буржуазний націоналіст», «дисидент» у свідомості колабораціоніста сприймалися заперечно.

Дивно, але факт, що нині в начебто незалежній Україні нібито українська влада підтримує в суспільній свідомості заперечний стереотип «бандерівця», в той час як у республіках Прибалтики з моменту отримання незалежності національна влада відмовилася платити пенсії військовим пенсіонерам Радянського Союзу та визнала національними героями своїх «лісових братів», які разом із бандерівцями складали рух Опору радянській окупації своїх країн у роки Другої світової війни і після неї.

Базова особистість спільноти слугує еталоном соціально-стабільного життя. Як самодостатній козак, так і адаптований до конкретних обставин селянин, які упродовж століть виконували роль еталонів життя і поведінки, втілили в собі соціальне замовлення виживання українців у певну історичну добу, з тією різницею, що еталон козака творила сама українська етнічна еліта, а еталон селянина витворювався під агресивним тиском еліти колонізаторів.

Обставини життя для кожного покоління українців є дещо іншими, тому ментальні образ світу і вмонтований у нього образ базової особистості, залишаючись тлом для нових українців, хоч і повільно, але змінюються. Поневолювачі не потребували успадкування традицій української козаччини і через підкріплення зворотним зв’язком залежних від них обставин культивували в українців бажані для них зміни в ментальності як культурно-соціальному несвідомому.

Всі колонізатори України нищили та перекуповували пасіонарних козаків задля припинення передачі через покоління українців цього еталону і культивували покірних та працьовитих селян; в результаті такої прищепленої безпорадності та негативної селекції в українській спільноті Наддніпрянської України стали поширюватися чоловіки з типово жіночими якостями (сентиментальні, заздрісні, боязливі, орієнтовані на формовану за почуттями малу групу, залежні, ведені, з анархічним індивідуалізмом, з комплексом меншовартості, з мінімалізмом життєвих цілей) і посилюватися роль жінки, яка поступово стала перебирати на себе деякі ролі та риси чоловіка.

Нині, якщо послухати засідання Верховної Ради України, легко виникає порівняння із жіночим базаром, а не розважливою чоловічою радою, в якій перемагає розумно аргументована ідея висхідного для всіх громадян України прийдешнього. Через колективне несвідоме всього людства передаються однакові архетипи, але їх переживання окремими спільнотами актуалізується наявними соціально-історичними обставинами. Очевидно, довготривалі заперечні обставини колонізаційної асиміляції активували етнічним українцям для виживання архетип Великої Матері, а не здатного до боротьби Великого Батька, що було відносно терпимо для окупанта…

Олексій Колісник

(Далі буде)