Закінчення. Попередня стаття – http://p-p.com.ua/articles/20958/

Наперекір страху, який репресіями породили загарбники, та летаргічному сну, що його матеріальним виживанням навіяли колонізатори, українська козацька наснага все ж збереглася і проявилася в бунтівній «шевченківській особистості» частини українців, оскільки саме харизматичний Тарас Шевченко першим повстав проти спадного розвитку українства в напрямку до малоросійства.

Саме «шевченківські особистості» ставали справжньою елітою українства, діяли за принципом «караюсь, мучусь, але не каюсь», саме вони вели за собою козаків, гайдамаків, січових стрільців, вояків Української Повстанської Армії, «українських буржуазних націоналістів», дисидентів. Будь-які визвольні змагання стають успішними лише тоді, коли еліта (шевченківські особистості) і народ діють разом; усякий розрив між ними призводить до невдачі.

Визвольна війна під проводом гетьмана Богдана Хмельницького була успішною доти, доки еліта і народ діяли спільно та вирішували одночасно етнічні та соціальні проблеми; неуспішною боротьба гетьмана Івана Мазепи за незалежність України від Росії стала тому, що еліта не зуміла повести за собою народні маси, бо вирішувала етнічну проблему без поєднання із проблемою соціальною; масове повстання «Коліївщина» не досягло успіху з причин відсутності організовуючого проводу елітою та постановки соціальної проблеми без проблеми етнічної; у визвольних змаганнях часів громадянської війни 1917-1920 років внаслідок недосформованості української нації перевагу впливу на український народ отримала матеріалістична еліта соціалістичної орієнтації під орудою Володимира Винниченка та Михайла Грушевського, а не духовна націоналістична еліта Миколи Міхновського та державницька еліта Павла Скоропадського, тому роз’єднала великі потуги і потерпіла поразку, чим призвела український народ до прищеплення йому комуністичним режимом переживання безпорадності, беззахисності, меншовартості, неконсолідованості; у нинішній нібито незалежній Україні завдяки недосформоіваності української нації до влади знову прийшла матеріалістична псевдоеліта, яка, прикриваючись духовними та соціальними гаслами, пограбувала власний народ і кинула Україну в неперервну всезагальну кризу, якій не видно кінця.

Перш за все має постати нація як «велика духовна особистість» в історії, а відтак їй потрібно невідкладно вирішувати соціальні проблеми. Справжньою елітою українства є українські націоналісти, які своєю історичною пасіонарною боротьбою доказали відданість Україні і які ще, внаслідок недосформованості української нації, не були при владі, але про яких вороги України витворили міф як про бандитів та розбійників, хоча ще Тарас Шевченко в поемі «Гайдамаки» писав, що жертвенно боротися за волю, за правду, за кращу долю рідного народу розбійник не стане.

Яскравим представником малоросійства і взірцем продуктивного служіння Росії за хороший пенсіон від царя Миколи Першого був талановитий етнічний українець трагічної долі Микола Гоголь, тому ревних служителів колонізаторам, які свій талант і талан віддали загарбникам, будемо звати «гоголівськими особистостями». Пасіонарна «шевченківська особистість» у змаганні за волю і кращу долю у царині української історії змушена боротися не лише із загарбником і колонізатором, а й колабораціоністом чи, іншими словами, субпасіонарною «гоголівською особистістю», яка є втіленням «селянської психології» і для якої байдужими є духовні та надособистісні цінності, смисли та інтереси; для «гоголівської особистості» важливими були і залишаються лише свої приватні та індивідуалістичні цінності, смисли та інтереси, заради яких вона згідна прислужувати владному чужинцеві.

Саме «гоголівський тип особистості» виступав і нині виступає як колабораціоніст, з тією лише різницею, що владний окупант та підвладний послушник перебувають нині у психіці частини українців, які згодні проміняти власну та національну Гідність і Честь за «шмат гнилої ковбаси». Всі колишні загарбники України старалися нищити та перекуповувати пасіонарних особистостей, які вчинками виявляли свою приналежність до «козацького роду», і плекали із субпасіонаріїв перевертнів, манкуртів та яничарів. Князі «руського роду» заради збереження і примноження своєї маєтності зрадили народ України шляхом спольщення та покатоличення; козацька старшина заради отримання російського дворянства і збереження приватизованих маєтностей пошилася у служак Російської імперії; українські соціал-демократи, які внаслідок «селянської психології» значної частини тогочасних українців царської Росії очолили визвольні змагання часів громадянської війни, більше прагнули матеріального соціалізму, ніж незалежності України, очікували дружніх стосунків із комуністичною Росією і тому програли боротьбу, чим призвели до нищення свого народу під час голодоморів, репресій та війн.

Мабуть, не випадково наш державний гімн «Ще не вмерла Україна» спрямований у прийдешнє, в якому «запануєм і ми, браття, у своїй сторонці», тобто він і нині констатує відсутність біля керма титульної нації в уже нібито незалежній українській державі; за кермо у своїй сторонці українцям і нині ще потрібно боротися, за Свободу ще треба «класти душу і тіло». Нині олігархи, які становлять не більше двох відсотків населення України, приватизували майже всі багатства, владу і політику. Середній клас, який у більшості країн світу сягає за шістдесят відсотків населення і слугує підмурівком державної стабільності, у нинішній Україні не перевищує і п’ятнадцяти відсотків.

Політика правлячого класу спрямована на те, щоб податковий тягар для забезпечення бюджету лягав на плечі громадян малого та середнього матеріального забезпечення, у той час як олігархи захищені від податкового тиску і мають можливість ховати свої прибутки в офшорних зонах і не працювати на бюджет країни. Дорого платить Україна за примат матеріального над духовним в ієрархії цінностей і смислів своїх пересічних громадян та за боязнь радикальних змін – вимиранням до півмільйона громадян щороку, бідністю на багатій землі, найнижчими показниками якості життя серед країн світу і Європи. Чому сусідні Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина та Угорщина живуть нині пристойно, а Україна перебуває в стані хоронічного занепаду? Чи не варто усвідомити причини цього ганебного явища?

У прийдешній Україні жити молоді – найдинамічнішій частині населення. Найлегше світоглядні парадигми світовзаємодіяння змінюються зміною поколінь. Молодь – майбуття будь-якої спільноти, тому її національна соціалізація стає одним із головних завдань повноцінної держави, що турбується про своє прийдешнє.

Проблема низької самоефективості нинішньої Української держави у тому, що український етнос, який сповільнено переходив у стан української нації, пробували асимілювати всі держави-загарбниці українських земель: Польща, Росія, Угорщина, Румунія, націогенез яких ішов попереду українського націєтворення. У той час як сусіди, які запізнювалися зі своїм націєтворенням – словаки, білоруси та молдавани, проблемою асиміляції українців цілеспрямовано не займалися. Те, що нація є творцем самоефективної держави, а творцем нації є пасіонарна етнічна еліта, особливо впадає у вічі на прикладі трагічної долі великого азіатського народу – курдів, які «проспали» сприятливий період розпаду Османо-турецької імперії, куди входила більшість їх земель, і тепер безуспішно борються з режимами країн, що поділили їх суцільну територію (Туреччина, Ірак, Іран, Сирія).

Чому працьовитий і розумний український народ століттями страждає і мучиться на своїй багатющій землі України? Чому українську історію без сердечних ліків неможливо вивчати? Чому ні визвольні змагання часів громадянської війни, ні борня Української Повстанської Армії, ні дисиденство, ні Майдан не змінили радикально спадний хід розвитку української нації та Української держави? Хто творить нинішню історію України? Де найсильніша і найслабша ланки буття українського народу? Чому в Україні за роки незалежності витворився такий несправедливий розподіл народного багатства, коли маленька купка об’єднаних у клани олігархів привласнила всі народні статки і стала правлячим класом, залишивши переважну більшість громадян України за межею бідності і зробивши їх слухняною робочою силою та керованим електоратом? Чому в Україні такий грандіозний розрив між багатими та бідними та чому не розвинувся середній клас, який у більшості країн світу є опорою державності?

Чому європейська нація, яка має багату культуру та розвинену науку, живе не за стандартами Європи, а сповзає до показників слаборозвинених країн? Чому незалежна Україна зайняла найнижче місце у Європі та світі за дітонародженням, яке далеко не перекриває рівня смертності? Чому не лише за демографічними показникам розвитку, а й за всіма іншими Україна у світі пасе задніх? Чому в нібито незалежній українській державі, що була мрією пасіонарних українців і за яку багато з них пролили кров та поклали голови, триває маргіналізація етнічної свідомості, комерціоналізація суспільного життя, пауперизація більшості населення, аномія цінностей, подальше втрачання історичної пам’яті? Чому бути українцем і володіти українською мовою не є престижним у незалежній Українській державі?

Чому українці досі «не запанували у своїй сторонці»? Чому вони в рідній державі дали себе ошукати невеликому прошаркові денаціоналізованих олігархів та продажних політиків? Чому Українська держава не дбає про національну соціалізацію молоді? Чому з численної української інтелігенції ніхто не відстежує спадного розвитку незалежної України та не дає публічної відповіді не питання «Куди ми йдемо?». Чому завжди, коли українці ставили матеріальне вище від духовного, більшість із них програвали чи втрачали й матеріальне? Чи такої України, якою вона є нині, хотіли борці за її незалежність, що за неї жертвували всім на білому світі? Хочеться також відповісти на запитання: «Що таке дух особистості і спільноти та звідки він бере свою пасіонарну енергію?».

Актуальність відповіді на поставлені запитання випливає із нинішнього стану суспільної психології великої частини етнічних українців, які причину неуспішності нібито незалежної України і свого злиденного життя на її теренах бачать у самостійному існуванні Української держави і здатні піддатися на заклики до об’єднання «русского мира» в «Союз Славянских Государств» під орудою Росії. Через опертя на російськомовних українців на наших очах твориться не український, а малоросійський народ, який на просте запитання: «Хто Ви за національністю?» відповість: «Ми малоросіяни». А на ще простіше запитання: «Що робить Україну Україною?», – цей малоросіянин в розгубленні перебиратиме у свідомості мову, історію, культуру, національну ідею, згоду в спільноті і внаслідок розмитості етнічної ідентичності приходитиме до висновку, що більш відповідною для його батьківщини буде назва «Малоросія». Куди йде нині Україна і чи усвідомлюють її діти-українці, куди приведе цей шлях?

Основною гіпотезою розгляду є переконання в тому, що основне багатство будь-якої нації є духовним; саме дух уявної спільноти кріпить цю спільноту, її культуру та історію. Український етнос внаслідок кількохстолітньої неволі досі не цілком трансформувався в українську націю як спільноту більш високого ступеня духовного розвитку. Наша гіпотеза реалізується припущенням, що усвідомлене переживання пересічним українцем своєї національної ідентичності є початком українського національного духу, який здатний досформувати українську націю та спонукати її на породження нададаптивних та пасіонарних життєвих актів, спроможних сукупно спрямувати саморозвиток України у напрямку самодостатнього і цілком функціонального буття у світі, що вирішує низку стрижневих проблем як цілої спільноти, так і рядового українця.

Акумульована в усвідомленій національній ідентичності сила українського духу здатна спонтанно породжувати життєві акти пересічних українців, які сукупно виявлять ефективне буття української нації як підмурівку самоефективної української держави. Саме усвідомлене переживання більшістю простих українців своєї тотожності з українською уявною спільнотою є тією ланкою ланцюга, за яку українська нація може витягнути Україну із прірви, куди завела український народ недалекоглядна та корислива псевдоеліта.

Олексій Колісник