Ще навчаючись у школі, у 17-річному віці він створив і очолив «Асоціацію молодих реформаторів (АМоРе)», а вже двадцятирічним був обраний депутатом Луцької міської ради у мажоритарному окрузі (тоді, у 2002 році, місцеві вибори відбувалися тільки за мажоритарною системою) у Старому місті. Тоді ж, із 2002 по 2006 рік, він був головою Молодіжної ради Луцька – дорадчого органу Луцької міської ради, який опікувався молодіжними проблемами. Один із найвдаліших проектів ради – щорічний конкурс «Студент року», який навіть вийшов на регіональний рівень – був проведений між студентами Волинської та Рівненської областей. У 23 роки Антон Сосновський знаходить банківську структуру, яка не була представлена на Волині, створює тут її відділення і стає заступником директора Волинської філії. Водночас він очолює обласну організацію партії «Пора». У 2010 році уже безпартійний голова громадської організації «Волинський блок», підприємець Антон Сосновський вдруге перемагає на виборах до Луцької міської ради, досягнувши одного з найкращих результатів серед кандидатів у депутати в мажоритарних округах – за нього проголосувало 22 відсотки виборців. 18 лютого йому виповниться 30 років. Напередодні ювілею Антон Сосновський дав інтерв’ю «Луцькому замку».

– Антоне Павловичу, чи часто звертаються до вас виборці? Чи вдається вирішувати їхні проблеми у депутатських запитах, у роботі в комісії з питань планування соціально-економічного розвитку, бюджету та фінансів і на сесіях міськради?

– Я взяв собі за правило не робити на сесії міськради депутатських запитів з приводу проблем, як от ремонт покрівлі, стояка чи ще чогось. Для цього є депутатські звернення, які так само офіційно можна написати, і на них є офіційна реакція. У депутатських запитах я порушую теми, важливі для всього міста. Наприклад, про долю вкладів лучан у «Західінкомбанку» (таким був один із моїх запитів) чи про принципи оренди майна міської комунальної власності. Люди звертаються до мене як до депутата хвилеподібно: або затишшя, або хвиля звернень. Часто просять вирішити побутові речі. Іноді доходить до абсурду: чоловік б’є жінку, а депутата просять втрутитись в цю ситуацію. Намагаюсь пояснити людям, що депутат – це не двірник, який має ходити за вами і прибирати сміття або розказувати, як кому поводитись у сім’ї. В таких речах люди мають розбиратися між собою самі. І ще намагаюсь пояснювати своїм виборцям, що я би не хотів ставати у спірних ситуаціях на бік одного чи другого сусіди. Тому що і один, і другий є моїм виборцем, відтак ставати на чийсь бік було б неправильно. А ще я завжди дотримуюсь правила, що сусіди повинні самі вирішувати, як їм жити…

– Але загалом щось глобальне із запитів, звернень вдалося вирішити?

– Я записую собі в актив те, що став ініціатором ухвалення двох рішень Луцької міської ради. Це, зокрема, рішення, яке дозволяє мешканцям Старого міста приватизовувати своє житло. Адже дуже багато людей не встигли приватизувати помешкання, які розташовані на території історико-культурного заповідника, а потім з’явилася заборона це робити. Це створило для жителів незручності. Бо, наприклад, людина хоче продати свою квартиру, скажімо, під кафе чи кав’ярню, але не може цього зробити лише через те, що територіально житло розташоване в заповіднику. Тепер же вона таку можливість отримала.

– Рішення ухвалене на рівні Києва чи Луцька? Адже, згідно із законом, на території заповідника цього й справді не можна було робити. А зараз як?

– Міська рада Луцька у своєму рішенні визначила перелік об’єктів, які є пам’ятками історії та культури і які не можна приватизовувати. А ті жителі Старого міста, які не проживають у згаданих будинках, отримали можливість приватизації. Більше того, ми навіть направили від міської ради звернення до Верховної Ради України, щоб народні депутати внесли зміни в закон про історико-культурну спадщину. Нам надійшла відповідь від Міністерства регіонального розвитку про те, що наші пропозиції слушні і їх подадуть на розгляд у Верховну Раду. А друге важливе рішення міської ради, яке можу записати собі в актив, – про заборону вирубувати дерева у парку імені Лесі Українки.

– Але парк все одно чистять.

– Чистять, але ми там дозволили зносити аварійні дерева. Це все-таки трошки вберегло парк, і там поки що є ще дерева. Уже цього року там побувала комісія, до якої я входжу, щодо зелених насаджень у місті. І комісія просила нас із депутатом Осіповим, щоб ми підтримали зміни в це рішення про те, що можна вирубувати дерева з омелою. Але з омелою в нас практично всі дерева в парку. Відтак якщо дозволити це робити, то в парку взагалі не залишиться дерев. Тому поки що це питання висить в повітрі. Але тут мала би стати на захист парку і висловити бачення, як воно має бути, і громадськість Луцька. Поки що я бачу, що, крім кількох депутатів, ні в кого душа не болить за парк і ніхто не переймається, чи будуть там дерева. Всі вирубки, які за останні роки в парку відбувалися, були безсистемними і хаотичними. Постійно різні підрядники займалися зрізанням дерев, і ми можемо побачити по секторах, де пеньки в людський зріст позалишалися. На останньому засіданні комісії щодо зелених насаджень я запитав, навіщо так вирубувати. Сказали, що врахують, і ті пеньки, що біля дамби, зріжуть так, щоб їх не було видно.

– Ви от згадали про депутатську групу «Місто майбутнього». Наскільки швидко вона утворилася, настільки швидко розпалася і перестала існувати. Чому?

– Одним із завдань, яке ставила перед собою група «Місто майбутнього», була системна позиція стосовно наповнення бюджету міста Луцька. Тому що 98 відсотків депутатського корпусу підходять до бюджетного процесу з точки зору витрачання коштів. Всі просять: виділіть на те, виділіть на інше. Ми ж поставили собі це за мету знайти додаткові джерела наповнення бюджету. Ви пам’ятаєте наші ініціативи, які ми озвучили на прес-конференції. Проте керівництву міста в особі міського голови і його заступників, очевидно, не сподобалось, що ще хтось може показувати, де можна взяти кошти на розвиток міста. Можливо, їм здається, що на це, монопольне право належить тільки їм, оскільки вони посадові особи вищого рангу. І почалися спроби (які в результаті увінчалися успіхом) розвалу депутатської групи «Місто майбутнього».

– Нині Антон Сосновський – більше провладний депутат чи опозиціонер? Адже ви не є членом жодної партії і не входите до жодної фракції чи депутатської групи.

– Не можна сказати, що провладний, і не можна сказати, що опозиційний. Опозиційний у деяких питаннях. А чи провладний? Є, звичайно, деякі проекти рішень, які виходять від міського голови, які я можу підтримати, тому що вони слушні. Але часто-густо є ініціативи, які я не можу підтримати, як от збільшення штатів міської ради. Я тут дотримуюсь принципу: якщо Президент, як би ми до нього не ставились, говорить, що треба скорочувати штати, і на центральному рівні якось це відбувається, то на місцевому рівні, зокрема, в Луцькій міській раді бачимо, що навпаки, штати зростають, і це несе додаткове навантаження на бюджет, про наповнення якого мало хто задумується. І коли я виступав (у тому числі й на сесії) за те, що треба припинити практику роздавати комунальне майно різноманітним організаціям за 1 гривню на рік, на жаль, депутати до цього не прислухались. На мій погляд, це абсолютно неправильно. Я розумію, є організації інвалідів, ветеранів, нам треба сприяти їхній діяльності. А допомагати громадським організаціям тільки за те, що вони є, недоцільно. Адже в Луцьку є більш ніж 200 громадських об’єднань, але мало які з них мають приміщення за 1 гривню, тобто тут не створені рівні умови для інших.

– До речі, громадська організація «Волинський блок», яку ви очолюєте, має свій офіс?

– Сьогодні вона як громадська організація офісу не має, а коли мала, завжди орендувала приміщення за ринковими цінами, і це було не комунальне майно.

– «Волинський блок» був названий організатором збору грошей для японського народу, який постраждав від екологічної і техногенної катастрофи. Що за історія трапилася із цими грішми, що про неї стільки писали ЗМІ?

– Гроші насправді були зібрані і переказані на рахунок посольства Японії в Україні. Посол Японії в Україні Тадаші Ідзава особисто прийняв депутатів Луцької міської ради Романа Бондарука і мене, щоб подякувати лучанам за їхнє милосердя і солідарність із японським народом. Він зазначив, що в Україні таких заходів більше не проводив ніхто.

– Але ваші опоненти стверджують, що якби вони не почали інформаційну кампанію, зокрема, не штурмували вас запитами про те, куди поділися гроші, зібрані для народу Японії, то, можливо, ви їх би не переказали.

– Це повна нісенітниця. Тому що ще перед початком збору коштів ми повідомили посольство Японії в Україні про нашу ініціативу листом. На що отримали лист із реквізитами для переказування коштів. Під час акції на Тетаральному майдані Луцька 25-30 березня 2011 року було зібрано 1716 гривень. Погодьтеся, це мало. Тому активісти «Волинського блоку» продовжили збір коштів на сесії Луцької міської ради. Депутати загалом пожертвували 500 гривень. Ми звернулися до колективів підприємств і підприємців, аби сума була більш вагомою. Відгукнулося ТзОВ «Пластіком», яке переказало на рахунок посльства Японії 3000 гривень, ми переказали 3000 гривень, зібраних раніше, долучивши до цього ще свої кошти – 9000 гривень, які пожертвували члени «Волинського блоку». Загалом переказано 15000 гривень. Проте один із депутатів міськради, який вимагав у мене раніше відкликати депутатський запит стосовно будівництва на проїзній частині дороги й отримав відкоша, знайшов привід для інформаційної кампанії проти мене. Цілий місяць його звернення вивчала прокуратура, засідали суди, і в результаті – пшик. Суд вирішив, що я, згідно із нещодавно ухваленим Законом «Про публічну інформацію», невчасно надав інформацію про перебіг акції «Луцьк – народу Японії» цьому депутатові й одній із волинських газет. Але головне, на мою думку, що зроблено добру справу, а галас, здійнятий опонентами, тільки допоміг більшій кількості волинян дізнатися, що така акція проводилась.

– Тридцять років для вас – це чергова дата в календарі чи щось більше?

– Це певною мірою рубіж, тому що я кожного року пишу собі на папері завдання на рік. Це почав робити років десять тому. Багато що планую не на рік, а на декілька років уперед. І до тридцяти років я ставив перед собою певні завдання. Одні з них вдалося здійснити, інші- ні. Тому 30 років – це не просто дата в календарі. І сьогодні, коли я підходжу до цього рубежу, аналізую останні 13 років свого життя, відколи закінчив школу. Завжди стараюся із помилок зробити певні висновки для себе, щоб у наступне десятиріччя подібних прорахунків не допустити.

– Давайте заглянемо у 18 лютого 2017 року, на п’ять років уперед. Чи плануєте ви бути депутатом Верховної Ради?

– Останніх 13 років навчили мене про свої плани нікому не розказувати.

– Але й ви далі плануєте бути у громадсько-політичному житті, в бізнесі, чи, може, якась інша сфера діяльності вас більше тепер приваблює?

– Ви знаєте, що з 2006-го по 2010 рік я не був депутатом жодної ради. У 2006-му, нагадаю, я балотувався в обласну раду за списком блоку «Пора-ПРП». Мої коллеги тоді агітували мене одночасно балотуватися і в Луцьку міську раду. Проте я вирішив, що треба бути чесним перед громадою і балотуватися тільки в одну раду. Депутатом не став, але не робив із цього трагедії. В той час я більше займався банківською, бізнесовою діяльністю і зробив висновок, що всі мої напрацювання все одно досягнуті завдяки громадсько-політичній діяльності. Я якось проаналізував, що через структури, які я свого часу очолював, пройшло близько трьох тисяч чоловік. Тому з цього процесу (громадсько-політичного життя), на сьогодні можу сказати твердо, вистрибнути вже неможливо.

– Чи часто вам доводилося розчаровуватися в людях?

– Ще років п’ять тому я міг би сказати, що часто. Але на сьогодні я для себе виробив таку модель поведінки, що я просто перестав людьми зачаровуватись, відтак не настає розчарування.

– Чи не будете повертатися в чисту політику, тобто вступати в партію?

– Ніколи не можна казати «ніколи», тим більше для людини, яка займається політикою. За останній рік до мене надходило декілька пропозицій партійного характеру. Одну партійну організацію мені пропонували очолити на Волині. Але політична кон’юнктура змінилася не в мій бік. Я за цим абсолютно не шкодую, тому що, на жаль, всі партії в Україні, які сьогодні існують, трошки не за правилами будуються. Більшість партій у нас сьогодні вождистського типу. Але я вірю, що рано чи пізно в Україні з’явиться партія за класичним підходом, де будуть враховувати думки членів партії. І якщо я буду бачити свою роль у ній, можливо, в ній буду.

– Що для вас в житті головне?

– Гармонія. Кожен у це слово вкладає своє розуміння. Для мене гармонія – це коли я живу, не обманюючи сам себе. Бо правду кажучи, сказати неправду будь-кому набагато легше, ніж самому собі. Себе обманути практично неможливо. Гармонія має бути в першу чергу із самим собою. Має бути здоров’я, план бачення свого життя на майбутнє. Хочеться й надалі бути ініціатором різноманітних починань чи, якщо говорити про депутатство, рішень, які б сприяли життєдіяльності громади, як би це пафосно не звучало. Тому що я не збираюся покидати це місто. І мені приємно, коли йду по вулиці, люди вітаються і дякують за те добро, яке я колись зробив і вже давно забув про нього.

Вів розмову Святослав ЛЕСЮК