23 лютого, під час останнього засідання сесії Рівнеради, я мимоволі почув, як начальники управлінь економіки та капітального будівництва Рівненського міськвиконкому Микола Кирея та Олег Герман по черзі завзято вітали один одного з Днем захисника Вітчизни, а точніше – Союзу радянських соціалістичних республік.

Почувши, як чиновники вітають усіх навкруги зі «святом», я не стримався і нагадав «добірному товариству» про те, що «ця дата нічого спільного з українськими збройними силами не має, і якщо навіть погодитися з тим, що 23 лютого у 1918 році справді відбувся бій, і цей день став початком існування більшовицької армії, то захищала ця армія радянську Росію, а ще конкретніше – більшовицький Петроград. Відтак, вітаючи один одного 23 лютого з Днем захисника Вітчизни, Кирея та Герман тим самим ніби визнають, що їхня Вітчизна – більшовицька Росія, Радянський Союз, але аж ніяк не Україна».

Після цих моїх слів начальники, з перекошеними від класової ненависті обличчями, піддали мене нищівній критиці. Мовляв, «ти бач, пороху навіть не нюхав, в окопі не сидів, і щось після цього ще сміє нам тут казати, пацанва…». Не забарившись із відповіддю, я назвав обох державних службовців «совками»… На щастя, вгамувати конфлікт поколінь вдалося моєму сусідові і колезі – редактору газети «ОГО» Олексію Кривошеєву, який сидів поруч і дипломатично припинив словесну баталію.

Тож двом чиновникам Рівненського міськвиконкому, які у свій час нанюхалися в окопах пороху, хотілося б задати питання: хто, коли і чию Вітчизну так самовіддано і переможно захищав 23 лютого? Нашу точно — ніхто.

У відповідь можна почути: «А ми так звикли…»

І нікому пояснити, що ця звичка — вкрай шкідлива для державного і суспільного організму.

Цитуючи Світлану Кабачинську в останньому номері «Дзеркала тижня» (№ 6(54) від 18 лютого 2012 р.), «відзначати 23 лютого День захисника Вітчизни, це те ж саме що відзначати як свій день народження іменини сусідської тещі, яка отруїла вашого пса...»

Проте відзначають і далі. І на найвищому державному рівні, і на особистому теж. Ще можна зрозуміти, коли тримаються цього свята люди, котрі виросли в СРСР (такі як Герман і Кирея, - авт.) і досі зденаціоналізовані імперськими орієнтирами: «Мой адрес — не дом і не улица, мой адрес — Советский Союз». Це наче рудиментарний хвостик на копчику, якого можна позбутися хіба що хірургічним втручанням. Але коли штучно вживлюють цей атавізм поколінням, які зростають у самостійній Україні, — то інакше ніж свідомим знущанням і каліченням нації таку дію не назвеш.

А саме це й відбувається наразі в Україні. Понад те — зводиться в ранг державної політики. Реальне дослідження історії нації, згуртування її навколо справжніх вікопомних перемог та видатних героїчних постатей — тобто повернення історичної пам’яті і виховання патріотизму, без чого не відбудеться жодна держава, — в сьогоднішній Україні цинічно й нагло підмінюється чужими історією та цінностями. Вони нав’язуються постійно, цілеспрямовано і через усі можливі джерела: систему дошкільної і шкільної освіти, ЗМІ, кінематограф, повернення радянських традицій тощо. Українське — в Українській державі! — або замовчується, або зневажається і висміюється. І все це під зливою звинувачень у безжалісній українізації «рускоязичново насєлєнія».

Періоди, коли державна політика розвивалася в національному руслі, нетривалі — 1991-1995 і 2005-2010 роки. Тому, замість набрати незворотного характеру, вона знову й знову безсило відступає перед нещадним котком, який на корені знищує кволі паростки національного відродження і розвитку. Народ, позбавлений національної свідомості й людської гідності, споглядає це байдуже, як сторонній спостерігач, не опираючись і не захищаючи своє.

За великим рахунком, він і не знає, що насправді — його. Упродовж століть позбавлений власної державності, він звик бути вторинною расою. Чужі імперії не лише загарбували українські землі, а й привласнювали українських героїв, український інтелект, таланти і вроду. Так, селянин Петро Кішка став безстрашним російським матросом, винахідник космічної ракети Микола Кибальчич — видатним російським ученим, син гетьмана Пилипа Орлика — маршалом, про заслуги якого перед Францією нагадує назва аеропорту Орлі, правнучка гетьмана Дорошенка Наталія Гончарова увійшла в російську історію як дружина Олександра Пушкіна і найперша красуня того часу. І навіть графиня Софія Перовська, правнучка останнього українського гетьмана Кирила Розумовського, що була повішана за вбивство царя Олександра ІІ і зведена в ранг героїв в СРСР, — у всіх документах записана як «русская».

Та ці імена, як і імена ще безлічі українців, прикрашають пантеони слави інших народів. Українцям же імперії залишали тільки імена зрадників — і таврували українців як зрадників. І українці слухняно проклинали Мазепу, петлюрівців, махновців, куркулів, бандерівців, інших — як десятиліттями втовкмачували їм —бандитів, яких так щедро народжувала багата вкраїнська земля. Настільки щедро, що в СРСР, де українці становили 16% населення, серед політв’язнів їх було 50%, а з 1950 року — ще більше.

Та їхні співвітчизники, досі в дурмані радянських стереотипів, сумлінно підживлюваних чинною владою, ще й тепер доконечно не усвідомили: ті, хто викликав таку ненависть імперій, бо виступав проти цих імперій, — і є справжні українські герої, які боролися за Вкраїну не на життя, а на смерть. Легендарні звитяжці, видатні державники, безстрашні патріоти — за підлим наказом і великим лукавством ворогів України донині забуті, зневажені...

Насправді ж, Україна стане по-справжньому незалежною тільки тоді, коли українці згадають їхні імена, повернуть їхню славу і виховуватимуть на їхніх прикладах дітей. Не «празнікамі мальчіков» 23 лютого, чужими і безглуздими, — а взірцями життів великих мужів, відданих за Нашу Вітчизну.

Олександр ДЖИГИРЕЙ