Ніл Хасевич, член ОУН та УГВР, загинув 4 березня 1952 року внаслідок операції по ліквідації «ворога народу» органами держбезпеки СРСР в криївці, поблизу села Сухівці Рівненського району. Діяв під псевдо «Бей-Зот», «Старий», «Левко» та ін.. Творити світлу пам’ять герою зібралось понад три десятки націоналістів. Авангард склали реконструктори в одностроях та зі зброєю часів визвольних змагань. Вирішено машерувати тими селами Рівненського району, де пройшов останній, найгероїчніший період життя Хасевича.

Ніл – митець та воїн, звичайний чоловік та герой.

Художник-графік, знаний в світі, перебував в підпіллі, не погоджуючись на пропозицію полишити пряму боротьбу та убезпечити власне життя. Мистець та мислитель, мирський суддя та член редакції пропагандивного видання «Волинь». Його спів, його голос змушував мешканців навколишніх сіл збиратись послухати Ніла, коли той співав в церковному чи народному хорах. Його особисто знав Степан Бандера. Чоловіком Ніл був непересічним, володів «монастирським терпінням», здатністю відсторонюватись від всього, що заважає справі. Сучасники характеризували його, як дещо гордовитого, навіть відлюдькуватого. Бідуючи за життя матеріально, він мав дивовижно багатий внутрішній світ. Той світ в доповненні простої гасової лямпи продукував справжні шедеври. Щоб він не робив – ескізи нагород, дереворити, портретну галерею вояк УПА, книжкові знаки, екслібриси, прості ілюстрації чи голівки газетних статей, все мало визнання.

Зараз складно пролити світло на ту частину приватного життя Хасевича, котра конспірувалася. Багато матеріалу зі справи, котру «шили» в органах, просто зникло. Відомо, що Ніл, як чоловік з винятковим розумом та цікавою зовнішністю (дарма, що інвалід, без ноги) не міг не приваблювати жінок. Існує версія, що мав Ніл і нерозділене кохання, фігурує псевдо зв’язкової «Марта». Складність характеру Ніла, викликана особливістю часу зростання людини, навпаки, мусила привертати увагу інших до себе. Він потребував тої уваги, йому потрібна була близька людина з того середовища, в якому знаходився. Надзвичайно важко боротись, коли поруч будь-якої миті можуть з’явитись сексоти, зрадники. Важко, коли поглядів не розділяють, а серед соратників – кар’єристи. Певно тому Хасевич змінював основну діяльність.

Його кохання до жінки минуло, як і не було.. Він так і не одружився. Єдина любов всього життя, любов до України зробила Ніла героєм. Він став частиною того візуального образу УПА, який сам і створив. Не очолюючи бойових загонів, Ніл, тим не менше завоював особливе до себе ставлення серед повстанців. Живим в руки гебістів не здався. Подвиг його, непримиренність, жертовність вражає. Чин його особливий.

Реабілітований в серцях

По-особливому хотілось провести цей день. Села, в яких розміщувались криївки Ніла Хасевича в останні роки підпілля, теж особливі. Наче до сьогодні охороняють таємницю. Мовчазні, малолюдні, більше схожі на хутори. Така Пересопниця, така Свято-Миколаївська церква. За словами пана Мельника, котрий вправлявся в руханці і цього разу, з неї наче віє чимось древнім, старанно береженим. До слова, за Богом бережену та Богом любиму Україну того недільного ранку в храмі моляться лише кілька бабусь. Таких древніх, як і сам храм..

Іскра, Радухівка, Сухівці.. Долучається таки місцева молодь. Виголошуємо гасла та славимо героя. Наша земля – наші герої! Наша країна – наші правила! Закликаємо людей почати, врешті їх писати. Бо писатимуть інші! Бо оберуть до липки знову, знову, щоб привезти головного «почувальника кожного», провертять яких мільйонів п’ятдесят. Повтикають в землю жовті труби, ніби з газом, а «окрасу» села, фалоподібний музей, тими ж дровами й обігріватимуть. Антураж!

А краєвиди цікаві – горбиста місцевість, подекуди поросла лісками. В долинах – обійстя місцевих. Постійно приховуватись в одному з таких місць Хасевичу було складно. В Лавріна Стацюка (останньому своєму притулку) «Бей-Зот» перебував тимчасово, якраз готувався переїзд в надійніше місце..

Декларовані п’ять кілометрів перетворюються у всіх десять. Учасники того і не помічають.) На місці, неподалік Сухівців, поважне козацтво вже варить куліш. Заходи відбуваються тут вже кілька днів. Та якось дивно дещо відбуваються. Наче і герой один на всіх. І церква одна. А панахид кілька відслужили. Представники влади були, ще одним музеєм погрожували. Що на цей раз вигадають, боюсь і припустити. Та, можливо, хтось закодує, й інвестиція чимось іншим обернеться.

Могила Хасевича невідома. Вбивця його, Борис Стекляр, голова рівненського «Об’єднання ветеранів розвідки України» досі поганить українську землю. Салютування, повстанська сальва цього дня своїм карбуванням нагадала про вічне. Про неминучу справедливість. Про Царство Боже, що силою береться. Готовність стати до борні вилилась в багатоголосне та унісонне «..душу й тіло ми положим за нашу свободу!» під акомпанемент живої бандури.

Слава Україні!

Окрема подяка в організації заходу рівненському осередку громадської організації пошуку жертв війни «Пам’ять», та особисто другові Володимиру Пастушку, співголові товариства «Холмщина імені Івана Огієнка» другові Михайлу Балановичу, рівненському кобзареві другові Назарію Волощуку, ветерану УПА Миколі Качановському, членам Комітету РРО ВО «Свобода» Максиму Коломису, Миколі Панасюку, Володимиру Яцкевичу та Володимиру Міщуку. А також Степану Молчану, депутату обласної ради та Віталію Чернецькому, побратиму зі Здолбунова, депутату Здолбунівської міської ради.