А вам коли-небудь доводилося віддаватися комусь повністю, з головою, віддаватися комусь тоді, коли ти вже непотрібна?.. Тобі ясно дали зрозуміти, що все, нічого немає… і в душі крізь пустоту починає пробиватися надія… Як то кажуть, «надія помирає останньою». І нема вже на що сподіватися, якщо дивитися на це все реально і тверезо, але розум усе ж здається серцю, і нічого з цим не зробиш...

Це можна з голови, це можна від себе, але ніяк не вирвати того, що вже приросло. Хоча, ні, позбутися можливо, відірвати шматок цієї бажаної і водночас непотрібної плоті, боляче до жаху, важко, але можна… Тільки біда в тому. що загоюватися буде довго, і майже завжди залишається величезний шрам.

Ну і що?? Вийшло у вас забути, або хоча б трошки затьмарити свою пам'ять, перемкнутися на щось інше, відволіктися, навіть сміятися і посміхатися. Вийшло… Так, а що з того, що воно вийшло? Ви насправді самі, навколо як завжди, ходять люди і минають дні за днями. Сім’я, друзі, улюблена справа, це допомагає якоюсь мірою, але не замінить того почуття, що тихо ззовні, але з криком в середині тебе відходить в небуття, в ніби ще зовсім недалеке минуле.

З часом усе дійсно пройде, ну, як пройде, – трішки забудеться, відпустить з часом, правда, буде і воля, і нове почуття. Час – це водночас велике горе і велика надія на порятунок. Просто він має змогу все те віднести далеко-далеко і залишити лиш у пам’яті чорно-білими німими фільмами. Хтось каже, що час лікує, можливо… Але здається, не лікує, а просто ставить усе на свої місця.

Іноді треба і справді змиритися, хоча я ненавиджу ці два слова «Треба» і «Змиритися», а їхнє поєднання звучить для мене, як скрип кігтями по шклу. Але все ж, просто відпустіть це, вдихніть на повні груди і пам’ятайте: попереду ще все життя, одне і неповторне. Відпустіть, якщо ваше – то повернеться, а не повернеться, що ж, жити далі! Просто дихати і жити далі. Кожному з нас ще є заради чого існувати.

І ще, немало важливим є – запам’ятати лише все хороше, що зв’язувало вас з цією людиною. Посміхніться, якщо щось болить, значіть ти живий, а якщо ти живий, то ще не все втрачено, в тебе є найголовніше – твоє життя.

Бережіть себе і тих, кого ви любите, не давайте пустопорожнім сваркам і вчинкам зламати вас. Є такі речі, цінність яких не передати нічим. У тому, що сталося, винна я сама. Але я себе зовсім не картаю, я тримаюсь, як можу, і наче вже виходить, по-моєму, дихаю ритмічніше, серце б’ється розмірено…

Але пусто… Так пусто. Та, здається, ще не все втрачено, я надіюсь, і ця надія прийде ще зовсім не скоро. А мені від цього навіть краще, чесно, краще…

Ось така моя сповідь, сумна, слюнява, але відверта. Не давайте болю вас убити, вбити те людяне і справжнє, своє індивідуальне й чисте. В будь-якому випадку ви завжди будете самі у себе, яка-не-яка, але компанія…