В українця не дуже розвинуті такі риси характеру, як цілеспрямованість і рішучість. Йому властива обережність, інертність, повільність. Він не любить ризикувати, живе за принципом «якось воно буде», довго зважує «за» і «проти», довго радиться і рішення приймає половинчасті.

Навіть за наявності знань, ерудиції, досвіду нерішучість набагато знижує «коефіцієнт корисності». Загалом в Україні мало ініціативних харизматичних особистостей, а ті, що є, намагаються йти не в бізнесмени, а в чиновники. Мало хто з українців має амбіцію своєю справою скорити світ. Українець не довіряє змінам, прагне не знайти щось нове, а використати вже створене. Це визначає його невміння, а, може, й небажання йти в ногу з часом. В української ментальності немає домінанти закону – це видно хоча б у поводженні перших осіб держави.

Будь-яку економічну діяльність «підштовхує» прагнення до власної вигоди. В українця цього прагнення скільки завгодно. Але в даний час саме воно парадоксальним чином є не каталізатором, а гальмом розвитку економіки. Поясню, що маю на увазі. Світ українця завжди був обмежений власною садибою. У переносному значенні він нею обмежений і тепер. Це означає, що українцю в принципі наплювати на все, що не стосується безпосередньо його – власні інтереси набагато вищі, ніж інтереси країни. Це і зрозуміло – адже країни в нього ніколи не було. Чи варто тому дивуватися, що політиків, які дорвалися до влади, теж хвилюють лише їхні власні інтереси. Патріотизм у них «для краси». До того ж, відсутнє державне мислення. Воно в них кланове. На відміну, скажімо, від мислення лідерів РФ, Японії чи країн ЄС, де існують глибокі корені державності.

Незацікавленість українських політиків у реформах є одним з головних гальм розвитку економіки. Економічні традиції українців засновані на «сімейному» сільському господарстві і присадибній торгівлі. Нині володіючи могутнім промисловим потенціалом, приступити до широкого виробництва товарів заважає відсутність традицій виробництва. Із радянських часів тягнуться недбалість, халтура, лінь. А традиційна українська волелюбність і свавілля в економічній площині переростають у виробничу анархію, непокору волі начальника.

Дається взнаки ще й немалий вклад тривалого співіснування з жидами – українець думає одне, говорить інше, робить третє. У нього розвинуті такі риси, як кмітливість, хитрість, лукавство. Однак у бізнесі ці риси ведуть до непослідовності, ненадійності, до прагнення «обвести партнера навколо пальця». Власне, нікуди не ділося і «совкове» уявлення про бізнес, яке включає в себе низький рівень заповзятливості, імітацію діяльності, тіньові схеми, корупцію, кумівство, прагнення «урвати» чим більш, одразу, але так, щоб нічого не робити. Таке враження, що в Україні ніяк не може закінчитись «італійський страйк» – усі на своїх місцях, але ніхто нічого толкового не робить.

Не такий вагомий фактор, але все-таки вартий уваги: православ'я (як релігія, яку українці сповідують у переважній своїй масі), на відміну від католицизму чи протестантизму, засуджує багатство, по суті, проповідує аскетизм.

І на десерт: обстоюючи будь-який принцип, українець захищає свою вітальну безпеку, оцінюючи принцип екзистенційно: як джерело виживання, а не як ідею, яку потрібно відстоювати.

Із досадою констатую: бідні люди у надзвичайно природно багатій країні. (не вірите – погортайте атлас України, де є корисні копалини + оцініть водні ресурси).

«Чого бідні? Бо дурні. Чого дурні? Бо бідні…»

Хіба не виникає бажання розірвати це маргінальне замкнене коло?

Не все ж так страшно – аби не забракло бажання та наполегливості! =)

Ярослава Савош