На кінофестиваль мандрівників «Пілігрим», що вперше  відбувся  у Житомирі, я приїхала виключно заради розмови з молодим, успішним, надзвичайно  амбітним і... трохи самозакоханим письменником у жанрі «тревелог» - Максимом Кідруком, дослідником древніх цивілізацій світу і земляком з Великої Волині. Макс народився опівночі першого квітня, в містечку Володимирець  на Рівненщині, напевне, саме Всесвітній день сміху і вплинув на його здатність з гумором розповідати про свої подорожі.

Сьогоні Кідрука в Україні видно і чути набагато більше, аніж інших, можливо, набагато серйозніших письменників. На інтелектуальному рахунку Максима школа із золотою медаллю, «водний» університет у Рівному, аспірантура Королівського технологічного інституту у Стокгольмі, подорожі  нехоженими стежками 28 країн Південної Америки, Африки, Азії, Європи та Океанії, шість художніх романів та чотири наукові праці з програмування.

 Як хлопець з маленького поліського містечка досягнув загальнонаціонального  успіху ще замолоду? Ким є Кідрук насправді: невтомним мандрівником, вдалим послідовником, чи все ж таки справжнім літератором? Чи має шанси сучасний український автор стати повнокровним учасником світового літературного процесу, жити на гроші, зароблені писанням? Саме це я і намагалась з'ясувати в особистій розмові з Максимом.

 Максе, коли вперше бачиш тебе «на живо», впадає у вічі дуже дивне і не менш гарне тату у тебе на передпліччі. Що воно означає?

- Це ронго-ронго - писемність рапануйців, що колись населяли острів Пасхи. До речі, ці письмена до нині не розшифровані. Тату мені зробив  корінний рапануйєць, в ніч перед вильотом з острова Пасхи.

Під час подорожі Намібією й Анголою ти  вчив корінних африканців української мови - щоб показати приклад прем'єр-міністрові України Миколі Азарову?

 - Я прагнув показати Азарову, що навіть в Африці можуть розмовляти українською, чого не скажеш про прем'єр-міністра... Цей чоловік живе в Україні десятиріччями,  зробив тут політичну  кар'єру, але не зміг вивчити мову країни, якою багато в чому керує. Мене особисто це вже дратує. Або ця людина  не здатна вивчити мову через глибокі обмеження в розумовому розвитку, що не підтверджується, зважаючи на високу державну посаду, яку пан Азаров займає, або ж  він просто ненавидить, не сприймає  культуру країни, яка йому дала все.

Мандруючи Намібією, я знайшов  плем'я хімба,  навчив його кількох фраз українською - щоб поставити африканців у приклад Азарову.  Темношкірі люди говорять українською краще за Миколу Яновича. Відео, яке я назвав "Азаров, ай-яй-яй!", усі бажаючі можуть переглянути  в мережі Інтернет.

 Не так давно ти повернувся з мандрівки Бразилією. Де саме був, кого зустрічав? І найголовніше - як тобі бразильські жінки: такі ж гарні як головна героїня телесеріалу «Рабиня Ізаура»?

-   Я принципово не відвідував міст, де тусуються туристи,  тому і в Ріо не заїжджав навмисне. Подорожую виключно по незвіданим місцям, куди важко добратись туроператорам, тому прилетів  в бразильський аеропорт  Сан-Паулу, а не в Ріо-де-Жанейро. Мій шлях проліг до найзаболоченішо місця Землі, котре має назву Пантанал - воно півроку перебуває під водою. В Пантаналі водяться величезні рептилії,біля нашого намету буквально «гуляли» крокодили. Одного з них, особливо настирливого,  я назвав Петя. А чого варта рибалка на піраньїв! Цю хижу рибку вудять на  шматки м’яса з кров′ю. Самої рибалки мені виявилось замало, тому я роздягнувся і пірнув з човна у воду, від крики та улюлюкання гіда. Хоча розумів, якщо  маю на тілі якусь подряпинку - то це буде моє останнє плавання. Та якось пронесло...

Анаконду не бачив, на жаль. А от бразильських жінок бачив... З цього приводухочу висловити своє «фе», вони мені зовсім не сподобались, бо непропорційні, неохайні. Коли виходив на пляж, то завжди звертав увагу на їхні брудні нігті. За увесь час перебування в Бразилії мені зустрілась лише одна дуже гарна дівчина, та  з'ясувалось, що вона  парагвайка. В порівнянні з Перу чи Мексикою, де теж є багато гарних жінок, Бразилія явно пасе задніх щодо краси. Мене до нині дивує, де організаторам карнавалу в Ріо-де-Жанейро вдається знаходити привабливих жінок-учасниць?

А якщо б твою книгу видали у Бразилії і тамтешні жінки таки дізнались, що ти про них думаєш?Або скажу інакше, якщо за кордоном так мало гарних жінок, то чому так багато  гарних і незаміжніх  українок?

 -  Я відверто написав про своє враження про бразилійок у книзі «Любов і піраньї», звісно, письмово висловився трохи толерантніше... Щодо власного одруження, то тут скажу ще відвертіше: живим не дамся! Ні жінкам, ні ворогам! Українських жінок теж не дам нікому ображати. Саме тому в квітні  2011 року  я  полетів в Нову Зеландію,  в рамках акції «На Зеландію!», яку організував із Сергієм Притулою. Акція мала за мету відплатити за огидний конкурс «Win a Ukrainian Wife» («Виграй дружину з України»), котрий провела оклендська FM станція і який позиціонував Україну як потенційну країну для секс-туризму. Такий собі бевзь Грег Морган, переможець конкурсу,  мав їздити Києвом у супроводі дівчат з шлюбних агенств, кожного дня з іншою і, начеб, шукати  методом проб собі дружину...  Україна мовчки проковтнула образу. Єдиною офіційною особою, котра відреагувала адекватно, став посол України в Австралії та Новій Зеландії Валентин Адомайтіс, до нього приєднались Асоціація українців Нової Зеландії. 

Коли пристрасті дещо вгамувались, новозеландські ЗМІ опублікували інтерв’ю з горе-женихом, в якому він розповідає землякам, що «жінки в Україні дуже гарні, але тупі, з ними нема про що говорити». Про нашу сильну стать Грег сказав так: «Жодної конкуренції, всі чоловіки в Україні - алкоголіки». І це при тому, що в анкеті на сайті радіостанції Морган з гордістю зазначив: «Випиваю не частіше, ніж два рази в день»...

І як, вдалось встановити прапор відплати на радіовежі Окленда?

- Акція мала два відплатно-ідеологічних етапи, в останню ніч перебування в Окленді я провів її просвітницьку частину – розклеїв плакати, створені за допомогою організації «Фемен». На постерах  зображена гарна напівогололена жінка у віночку, яка в одній руці тримає закривавлений серп, а в іншій – відірвані чоловічі гонади. Саме гарне літературне слово «гонади», а не медичне «геніталії»,  найбільше підходить до цієї частини чоловічого тіла, я його вичитав у словнику. На плакаті пише: «Greg! We are waiting! Try to win a wife again», це попередження для усіх шукачів секзабавок в українках. В офіційній частині акції я подав скаргу до відповідної контролюючої організації Нової Зеландії, після чого радіостанції-провокатору на деякий час взагалі заборонили проводити розважальні конкурси.

Та на цьому мої пригоди не закінчились, в  ніч перед вильотом я опинився в поліцейському постерунку, потім заснув в аеропорту і затримав виліт «Боїнга»...

 Якщо ми вже говорили про Бразилію, то мушу запитати про футбол. Ти більше – на порозі «Євро -2012».

-    Так, бразильці і футбол як рідні брати, ця гра надзвичайно пасує до їх бурхливого темпераменту. Я не слідкую за чемпіонатами, та якось потрапив у місто, де щойно відбувся  футбольний матч. Я подумав, що розпочалась війна чи революція, таке було «пожвавлення» на вулицях. Гуляло усе і усі.

 Максиме, коли я вперше побачила твої тревелоги в мережі книгарень «Є», то чомусь подумала, що ти, як і я, в дитинстві захоплювався книгами норвезького мандрівника Тура Хейєрдала. Туру я особисто завдячую тим, що стала журналістом, адже ще зі школи мріяла написати з ним інтерв′ю, або як Юрій Сєнкєвіч з відомої радянської телепередачі «Клуб телемандрівників»  - здійснити подорож на папірусному чи бальсовому човні у складі інтернаціональної команди Хейєрдала...

-  Усе це так, але не він один. Коли я збирався на острів Пасхи (Максим Кідрук став першим офіційно зареєстрованим українцем, який відвідав острів Пасхи, мандрівник описав цю подорож у двотомному романі «Подорож на Пуп Землі» - прим. автора статті), то перечитав усе і про усіх, хто його відвідува. Про Тура в тому числі. Проте Джеральд Даррелл для мене є ще одним великим прикладом, як писати з величезною любов′ю про людей і тварин. Цей знаменитий англійський натураліст, мандрівник і письменник, автор книги «Моя сім'я та інші звірі» справив на мій світогляд визначальне враження. 

В сучасній українській літературно-мандрівній тусівці не вистачало таких людей як ти, як команда «Еквітас», Артем Чапай. Скажи, ти відчув цю прогалину, цю незаповнену нішу, чи це просто потужний піар, літературне шоу, а можливо - твоя місія? Запитую, та знаю, що правдиво відповідати на такі запитання невигідно жодному з авторів.

 -    Чому? Я відповім. Це певний менеджмент мене як письменника. За три роки я став професійним літератором, я живу з роялті за свої твори. Саме тому я принципово не роздаю книжки, бо це єдине джерело мого фінансового благополуччя. Мене дратує, коли кажуть: подаруй! Ви ж не приходите до кондитера і не кажете: дай мені булочку чи тістечко? Або до перукаря, з проханням постригти безкоштовно. Та коли мова заходить про письменника, то безліч людей просять подарувати книгу. Коли ти кажеш ні, то бачиш здивовані і розчаровані очі. На тебе ображаються.

Так ось, про тревелог. Це  була дійсно вільна ніша, хоча подорожі для мене не є самоціллю, це джерело факторів, характерів і місць для включення в мої майбутні романи. Я збираюсь писати технотриллери, з 2008 року, після смерті Майкла Крайтона, ця ніша у світі теж залишилась незаповненою (Найвідоміший роман Крайтона «Парк Юрського періоду» та одноіменний блокбастер принесли письменнику світому славу – прим. автора статті).

В технотриллерах зазвичай описують катастрофи як результат людських помилок в галузі новітніх технологій, особливо біотехнологій. В моєму новому романі йтиметься про діяльність інтернаціональної групи вчених, котра залізла з нетрі людського мозку, створила техногенну катастрофу. На якомусь етапі науковцям вже не вдається конролювати ситуацію, тоді в групу «вливається» український  програміст. Хлопця спокусили запропоновані великі гроші... Події відбуватимуться там, де я сам неодноразово бував – на півночі Чилі, в найсухішій пустелі планети Атакамі.

 Як ти сам орцінюєш свій талант? Він для тебе легка ноша чи тягар?

 - Відповім словами  Стівена Кінга: «Талант? Немає ніякого таланту. Шість-сім годин на добу писання і читання. Не зупинятися, поки не напишеш дві тисячі слів, от і вся запорука успіху».

 В тебе є літературний агент? Чи ти сам собі агент?

 - Наразі біля мене є особа, яка займається організацією моїх виступів, розсилкою прес-анонсів. Це не зовсім агент, це швидше дружня допомога.

 Зрозуміла, це місце вже зайняте... Колего, як співавтор книги на краєзнавчу тематику, скажу тобі  дякую. Бо ти працюєш на те, щоб в Україні плоди інтелектуальної праці нарешті стали повноцінним товаром, за який платять. Як за булочки, тістечка, зачіски...

 -    Дякую навзаєм. Багато хто не розуміє,  коли існував СРСР, то книги видавали всім і вся, за державний кошт, величезними накладами, книгопродукцію змушували купувати мішками в так звану «нагрузку» до придбання автівки чи мотоцикла, вона масово надходила у бібліотеки. А от коли  «совок» розвалився... Тільки деякі автори зрозуміли, що треба писати так, щоб продати книжки, а не роздати їх друзям і знайомим, бо всеодно вони видані за гроші спонсорів.

 Нещодавно бачила в мережі Інтернет рейтинг найуспішніших українських авторів в плані реалізації їх літературних творів, мене здивувало те, що приміром на двадцять п'ятій сходинці «Топ-25» опинився відомий  автор, котрий продав лише 244 примірники... Максиме, ти володієш інформацією, скільки твоїх книжок продалось в Україні, скажімо, за останній рік?

 -    Я здогадався, про який саме рейтинг ти говориш, це асолютно непрофесійне дослідження, напевно його складали журналісти, які не читали жодної української книжки. Твоє питання, воно в принципі не зовсім етичне для письменника, але я відповім: продано десь двадцять тисяч моїх книжок. За них я отримав суму коштів, на які можна жити та подорожувати. Хоча в рейтингу мене немає з невідомих мені причин. Трохи образливо, але я не збираюсь вживати якихось заходів, щоб довести, що таки дійсно заробляю на своїх творах, просто взяв  гонорар і поїхав в наступну подорож – у Намібію. Якщо не віриш мені, то запитай людину, яка продала ще більше книжок, аніж я – це письменник з Луцька Володимир Лис. Та за іронією авторів рейтингу – Лиса в ньому теж немає...

 Я теж не повірила в об′єктивність згаданого рейтингу, бо «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко мені вдалось придбати лише з третього завозу у книгарню  – роман розбирали наче гарячі пиріжки, а в «Топ-25» пані Ліна  лише на  12 місці...

 З Володимиром Лисом ми земляки, народились на протилежних кінцях одного лісу. Запитувати в Лиса про кількість проданих ним книг не буду, бо впевнена: його епохальний роман «Століття Якова» не придбав лише той український книголюб, хто собі ворог. А от привіт від тебе, Максиме, передам обов'язково. Дякую за інтерв′ю.

Розмовляла Світлана Федонюк, Луцьк-Житомир-Луцьк.