На жаль, нам завжди доводиться з чимось прощатися. Є речі, які дійсно неможливо повернути назад. Вони залишаються лише в нашій пам’яті. Ось минув іще один етап життя – школа, а попереду ще стільки всього чекає, і від цього дуже страшно, завжди страшно перед чимось незвіданим.

В цю школу я перейшла лише після 9-ого класу, всього-на-всього два роки тому, але це тепло, цю дружбу, яку я тут отримала, не порівняти ні з чим. Кожен мій однокласник – це індивідуальна частинка мого нового і вже дуже рідного для мене класу, вони всі різні і всі доповнювали один одного, це був і справді ідеальний клас. Не бувало без суперечок, але ні до однієї людини звідти в мене зараз немає ні злості, ні якоїсь ненависті,тільки найкращі найщиріші почуття.

Два роки пролетіли, як одна мить, здається навіть швидше, але як багато відбулося за цей час. Назвати вазон Ігорьом, зламати парту, і втікати з уроків всім класом, завжди заступатися один за одного, на математиці через блютус пересилати сфотографовані розв’язки задач, сперечатися з вчителями, постійно виїжджати всім класом в ліс, а скільки «епічних» фраз було нами вигадано. Цей список можна ще продовжувати і продовжувати. Я ніколи не забуду вас, 11-А!

І ось, наче ми чудово всі розуміли, що вже скоро останній дзвоник, що скоро випускний, але якось усе вийшло неочікувано, якийсь парадокс… Як так могло статися, всі довго до цього готувалися, але все-одно ніхто не міг повірити в це, і в голові зовсім не вкладалося. Лише стоячи на святковій лінійці, потрошки до нас стало доходити, що відбувається навколо. Прощальний вальс… І ці повітряні кульки, які ми тримали в руках, довго тримали і відпустили…

Так ми відпустили наше дитинство. То був наче останній його подих. Тоді в душі ніби щось так сильно зтиснулося і різко обірвалося. З’явилося усвідомлення того, що вже дійсно все. Досі не вірю.

Мої любі хороші і рідні, бажаю вам знайти себе в цьому житті і не загубитися серед цієї буденної метушні. Не зрадьте своїм мріям і бажанням! І найголовніше: давайте не будемо забувати один одного, ви всі назавжди закарбувалися в моєму серці. Повірте, ми не просто так були всі разом ці роки, ми навчили один одного багато чому, ми зрозуміли що таке дружба. Що в нас такого особливого було? Сила духу! Вона в нас була, є, і буде завжди!

І все ж, останній дзвоник виявився дійсно ОСТАННІМ. Це відчуття радості і суму водночас, відчуття самотності і водночас того, що недарма прожито було мною ці два роки, а час втрачений із радістю не є втраченим.

Дякую вам за все, 11-А! Ніколи вас не забуду. Завжди ваша Анжеліка. Не забувайте і мене, впевнена, ми ще зустрінемося, наші долі тепер пов’язані назавжди…

Анжеліка Тишковець