Кінопрокат – ідеологічний аналог газової труби

Кінематограф справив величезний вплив на світогляд людини двадцятого століття. За широтою охоплення дійсності, за силою впливу на глядача через зір та слух, кіно перевершило усі інші види мистецтва.

Віками українців відлучали від власного мистецтва, змушували споживати культурні цінності, вироблені іншими народами. В таких умовах легще асимілювати, керувати людьми, відірваними від рідного культурного грунту.

Логічно, що в незалежній Україні ці ганебні явища мали б зникнути назавжди. Але наразі ще маємо чимало реальних загроз для існування національного кіно. Чиновники від культури відверто ігнорують моральні ціності, не виявляють спротиву до фільмів, образливих для українців, навіть більше – дають їм «зелену вулицю» в українському прокаті. Мова йде про скандальні російські стрічки «Ми з майбутнього-2», «Матч», «Біла гвардія»...

 «Кінопрокат – такий собі аналог газової труби, тільки в ідеологічній сфері, - Україна подарувала іноземцям. Тому ми не бачимо на екранах ні життя своєї країни, ні її культурних надбань, ні її облич», - висловилась з цього приводу відомий кінокритик Лариса Брюховецька.

В інших країнах у важливих аспектах життя народу тон задає преса, ЗМІ нашої країни нерозбірливі у ставленні до того, що нам нав'язують. Переважно через те, що  журналісти не вивчають історію українського й світового кінематографа, не орієнтуються в цінностях.  Відповідно, своє невігластво передають через слово читачам, глядачам, слухачам. Небепека тут - у примиренні українців з таким ущербним становищем. Адже більшість національних кінематографістів через відсутність політики держави в галузі кіно  позбавлені права на професію. Двадцять років марнується креативна енергія наших режисерів, яка могла б створити сотні видатних кінотворів, служити моральному і психологічному оздоровленню суспільства. Але це чомусь  нікого не хвилює. Окрім таких людей, як Михайло Іллєнко. Бо він діє. Силою кіноправди.

Режисер Михайло Іллєнко:«Я не закликаю йти з вилами проти російського чи голівудського кіно. Забудьмо про них, робімо своє кіно, про себе, для себе»

В Національному  університеті «Острозька академія» вперше відбулась ретроспектива фільмів  щорічного кінофестивалю національного виробника «Відкрита ніч». В рамках проекту пройшов кінопоказ стрічки «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», нічна трансляція під відкритим небом шести годин короткометражок та анімації, які протягом минулих років здобували перемогу у «Відкритій ночі». Вперше відвідали  Острог  і президент фестивалю, режиссер Михайло Іллєнко, та виконавець головної ролі у фільмі «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» Дмитро Лінартович. По завершенні проекту, разом з ними їду автомобілем з Острога до Рівного, де наші дороги розходяться в протилежні боки: мені – у столицю Галицько-Волинського князівства, древній Володимир, моїм співрозмовникам – у столичний Київ.  За кермом – Михайло Іллєнко. Говоримо про кіно, і не тільки.


- Михайле Герасимовичу, прочитала відгук на прем'єру вашого фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» в газеті «2000». Ніколи не була шанувальницею цього видання, проте прізвище журналіста, автора статті, запам'ятаю надовго – бо дуже вже кортіло дати йому ляпаса... А ви читаєте те, що пише про вашу творчість преса?

 -    Саме цієї статті якраз і не читав. Може цей журналіст правду написав? Може він постраждає ні за що від вашого ляпаса?..

 

- Чула, ви мали бути в Каннах, на кінофестивалі, де «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» демонструватимуть в українському павільйоні, в позаконкурсній програмі. Чому ж ви тут, в Острозі?

 -    Наразі в Каннах  фільм  та продюсер. Я не мав туди їхати. 

- Була впевнена, головний у фільмі – режисер...

 -    В нашій країні це не так, ваше твердження - помилка. Я вам як абітурієнтці скажу – ви помиляєтесь... Режисер за українськими законами жодного відношення до фільму немає, є інші претенденти на роль головної людини у творенні кіна. На жаль, режисура у нашій країні – це сурогатне материнство. У мене дванадцять фільмів, та, виявилось,  до жодного з них я не маю стосунку.

 - Я ж наївно думала, те, що в мене публічно намагались відібрати право на власний аматорський фільм – випадковість. Прикладом, як треба вистояти режисеру у подібній ситуації були для мене ви, Михайле Герасимовичу. Хоча витримати знущання від заздрісних «колег», в лапках, по цеху, відвертий саботаж чиновників від культури  - нереально для  здоров'я. Скажіть, це правда, що успіх і біль -  дві рідні сестри у кінематографі?

 -   Біль пов'язаний з будь-яким актом творчості. Трохи пафосно звучить, але чомусь так є завжди, причому будь де. Законодавче поле  не завжди рятує від болю. Біографії найвідоміших митців тому підтвердження. Гадаю, це така властивість, зворотний бік творчості. Взагалі, це якийсь дивний конфлікт із суспільством, воно, суспільство, дуже ревниве, у нього якесь змішане почуття любові і ревнощів до письменника, художника, режисера, який пропонує свою модель Всесвіту... Тому нічого абсолютно нового про себе я ніколи не дізнаюсь з преси.

 Попутньо ми заїхали до джерела святого Миколая, поблизу села Гільча на Здолбунівщині. Від місцевого люду почули, що цілющу джерельну воду пили князь литовський Любарт, воєвода руський Василь-Костянтин Острозький, гетьман Богдан Хмельницький. Бували тут також Тарас Шевченко, Іван Нечуй-Левицький, Улас Самчук, Михайло Коцюбинський, Олесь Гончар. Від сьогодні список  достойників продовжиться ще одним іменем – Михайло Іллєнко, з яким продовжую розмову.

 - Михайле Герасимовичу, ви віруюча людина?

 -   Ритуалів не дотримуюсь, та доводиться визнавати: пояснити усе матеріальнами законами людині не вдається, щось не зростається там до кінця. Якось одного знаменитого фізика запитали: що первинне – матерія чи дух? Вчений подумав і відповів: «Матерія. І слава Богу».

 - Чи було вам якесь знамення, видіння, коли задумували  фільм «ТойХтоПройшовКрізьВогонь»? Можливо, як і Фелліні, фільми приходять до вас у снах?

 -      Ні, наче б не було... Не буду брехати, перебільшувати. Як правило, режисери вигадують якісь легенди для просування свого фільму, я просто наразі зайнятий дорогою (Іллєнко сміється).

 - Як ви знайшли акторів на головні ролі?  Є якась художня єдність у парі Лінартович-Гришина, я, наприклад, повірила у історію їх кохання на екрані.

 -        Актори проходять кастинги, це, в принципі, звичайна процедура і досить суб'єктивна. З Дмитром Лінартовичем ми вже працювали в моїй кінострічці «Невелика подорож на великій каруселі». В моїй уяві він відповідав образові головного героя. А Оля Гришина, вона симпатична така, саме в таку жінку і міг закохатись Іван Даценко, прототип головного героя фільму – Івана Додоки. Потім я їх обох примусив грати роль, що вони один одного кохають, вийшло досить переконливо, хоч у кожного своя любов у житті, своя сім'я... Одним словом – артисти, справились.

 - Прем'єру «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» дивилась з друзями. Карколомний сюжет, мелодрама і бойовик одночасно. Ух, люблю такі історії! А ось подруга жалілась мені, мовляв, їй дещо не зрозуміло, недомовлено, зашвидко, вона хотіла б детальніше побачити страждання головного героя у радянському концтаборі... Воліла б побачити кілька серій про історію льотчика і вождя індіанського племені Івана Додоки. Зізнаюсь,  мала легкий шок від її слів.

 -      А вона часом не в міліції працює? Чи на митниці? Ух, ті вже дівчата... Мало їм страждань у житті? Жінки взагалі дуже дивно налаштовані. В принципі, головним моїм завданням було створити позитивного героя, що досі було рідкістю. Нас привчили до занепадницького настрою в кіно, до депресивного героя, адже в українців дуже важка історія. Я мав на меті показати нездоланного українця у життєствердній історії. Сучасний кінематограф – це завжди герой. І цей своєрідний локомотив може створити черги перед кінотеатрами, зробити поворот від фестивального кіно до кіно для глядача. Я не закликаю йти з вилами проти російського чи голівудського кіно. Забудьмо про них, робімо своє кіно, про себе, для себе. Я переконую відірватись від космополітизму в бік національної самоіндефікації.

 - Протягом шести років роботи над фільмом, напевно, найбільше страждав дух справжнього головного героя і режисер. Адже історія життя Івана Даценка настільки насичена подіями, що стає практично непідйомною для кількох кіногодин. Як ви наважились екранізувати її?

 

-      Я знав, на що йду, усе робив свідомо. Бо попередні мої фільми теж робились дуже довго, і не через те, що хтось лінивий. Уся проблема завжди полягає у фінансуванні, яке то є, то його немає роками. Треба було готуватись дуже серйозно, на довгу знімальну  дистанцію.

 - Не шкоуєте, що взяли державні гроші на фільм?

 -    Гроші є невід'ємною частиною  кіновиробництва, їх всеодно треба в когось брати. Це завжди складний момент, бо гроші вимагають обов'язків, їх треба відпрацьовувати. Якщо ж вони не ставлять умов, то це означає, що вони настільки мізерні, нерегулярні, відповідно – не мають моральних підстав щось вимагати. Тому в будь-якому випадку гроші – це все одно умови, все одно неприємності.

 - Де відновлюєте сили? Ви якось прохопились про місто Ржищів як духовну столицю України...

 -      Як столицю світу (Іллєнко сміється). Звичайно, є різні способи віднайти рівновагу. Тепер буду знати, що це можна зробити і на Великій Волині, в Острозі, в якому я сьогодні побував вперше. Треба буде якось, не запалюючи ходові вогні, щоб ніхто не сів на хвіст,  приїхати в Острог, просто походити парком Академії, її музеєм. Це місто має свої стосунки з часом, дуже серйозні, містичні.

 - Пане Михайле, дві «Золоті пальмові гілки» Каннського кінофестивалю в номінації «короткометражне кіно» –  апогей діяльності університету театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого, в якому ви викладаєте? Адже нагороди отримали випускники саме цього вузу. Чи все ж таки збіг обставин? Наскільки мені відомо, Росія на сьогодні має лише одну гілку -  за короткометражку Олексія Харітіді «Гагарін».. Даруйте, таки згадала про російське кіно...

 -     Не думаю, що це випадковість. В нас і на інших престижних фестивалях є призи, і на «Берлінале». Принаймні, інші українські вузи не можуть похвалитись такими результатами, як ми. Безумовно, Канни – це серйозна висота для України, інша справа, що Росія набагато далі просунулась в пропагуванні свого кіно на пост-радянському просторі. Вони знають як допомагати своєму фільмові, як його демонструвати, вони замовляють кіно своїм режисерам, а потім ще й залучають українських акторів, які грають в цих кінах сумнівні ролі. Тобто Росія займає активну позицію щодо кіно, вона набагато більше спромоглась за останні двадцять років незалежності, а це вже серйозний програш України. Дуже серйозний. Якщо зважити українські призи і оцей програш, то я дуже сумніваюсь, що наші дві «Золоті пальмові гілки» є компенсацією. Перемога в Каннах є дуже престижною, але ж всередині країни нічого не відбувається, ми навіть не можемо спілкуватись за допомогою нашого українського кіно з нашим, українським, глядачем. Це спілкування фрагментарне і недостатнє, це факт.

 - «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» вже за перший місяць прокату зібрав мільйон гривень. Бюджет фільму склав 16 мільйонів. Що стало на заваді продовженню прокатного сезону, адже  люди йшли в кінотеатри масово?

 -    Спочатку в нас було десять копій фільму, потім стало  двадцять п'ять, а треба було копій зі сто. Тоді і результат був би в сто разів більший. Фахівці підтверджують, в Україні сьогодні жоден фільм не зможе повернути вкладені в нього кошти, бо в нас обмаль кінотеатрів. Крім того, новий фільм змушений шукати для себе щілини в прокатному графіку, місце в якому треба замовляти за рік, півтора до виходу кіна на екрани. Якщо все це перемножити, додати відсутність системної реклами, виходить – фільм окупиться лише частково. Американські фільми теж не повертають свою вартість в українському прокаті, бо вони давно окупились у США та світі. Але ж продюсери цих фільмів працювати десятки років, щоб заполонити усі світові екрани, а тепер ще трішки візьмуть і в Україні... А потім ще трішки в Монголії чи деінде. Оце стратегія, а в нас наразі лише розгубленість, починаючи із законодавчого рівня, закінчуючи лінню глядача, його прив'язаністю до Інтернету.

 - Усе це не відбило Вам бажання знімати?

 -     Ні, це не перші труднощі в моєму кіножитті.

 - Хочу запитати ще Дмитра Лінартовича. Чи встигли ви вже насолодитись славою, успіхом фільму, в якому зіграли головну роль? Не страшно було під час прем'єри: як сприйме глядач Івана Додоку у вашому виконанні?

 -    Страху не було. Бо в кожну роботу в театрі, кіно чи дубляжу я вкладаю любов, працю, тому була впевненість, що все гаразд, що йде розвиток акторського діапазону. Ну, що таке слава, про яку ви говорите? Слава... Я до неї спокійно ставлюся.

 - Зіграна вами роль - роль героя: як мужчини, як воїна, як предствника української нації, врешті-решт як вождя індіанського племені. Така роль - подарунок долі, що надзвичайно відповідально. Ви відчули свою місію? Адже багато хто буде рівнятись на вашого героя, брати його за приклад, за орієнтир в прагненні вижити в екстремальних умовах, бо вижив Іван Даценко.

 -    Я не думав про місійні завдання на знімальному майданчику, я думав перш за все про ті задачі, які мені ставив режисер Михайло Іллєнко, а також про те, що маю зробити в кадрі. Звісно, я заглиблювався в історію, в той час, в якому жив Іван Даценко, багато думав над його унікальною долею, наче навмисне для кіно створеною.

 - Дмитре, не секрет, чимало українських дівчат  ходили  по кілька разів в кінотеатр помилуватись не лише вашою акторською грою, а й вами як мужчиною... Ви готові до ролі секс-символу країни?

 -      Наголошу, що до «ТойХтоПройшовКрізьВогонь»вже було багато українських фільмів з чудовими акторами в головних чоловічих ролях, які знімали Юрій Іллєнко, Іван Миколайчук, Сергій Параджанов, інші режисери. Я не серцеїд, я створював образ чоловіка з плоті і крові, який жив повноцінним життям, який пройшов крізь пекло війни і розвіяне перепетіями долі  кохання. В мого героя була найсильніша з мотивацій – вижити. А з приводу серцеїдства, то я наразі не спостерігаю такої тенденції з боку жіночої статі ( Лінартович сміється).Кажу вам так, як воно є.

 - Кажуть, досить часто після таких «близьких» ролей, які ви зіграли з Ольгою Гришиною, в акторів спалахують почуття один до одного. Можливо, не зовсім коректне запитання, та, напевно, сценарій фільму не міг не накласти відбитку на ваші з Ольгою психоемоційні системи.  Як написала кінокритик Лариса Брюховецька, в цьому сценарії ожила майже забута в кіно тема жіночої вірності.

 - Я зрозумів вашу думку, так ось, чудова акторка і красуня Ольга Гришина одружена, нещодавно у неї народилась донечка. Тому не могло бути і мови про якісь стосунки з цією жінкою. Відверті сцени у фільмі дійсно є, та вони витримані, кришталево чисті, вони показують справнє кохання між чоловіком і жінкою, між льотчиком Іваном Додокою і медсестрою Любою Карімовою.

Поза кадром, поза сценою ми з Ольгою друзі, спілкуємось «по душах», на різні теми.           

- Кіно чи театр?

 -   Для мене наприклад є різниця, тут різна специфіка, театр це одне, а кіно – це інше. Я дуже люблю театр, вистава триває годину, ти від самого початку і до кінця перебуваєш на сцені, ти тримаєш перспективу, відчуваєш присутність глядача, імпровізуєш. В кіно ж навпаки, все розтягнуто в часі, можна переграти роль, є монтаж.

 - Але ж кіно суттєво розширює популярність актора?

 -    Ваша правда, є такий момент. Хоча я для себе не ставив за мету здобути виключно популярність, мені цікава перш за все історія, викладена в сценарії. Мені доля Івана Даценка цікава, близька.

 - Екранізувати роман «Залишенець» Василя Шкляра – реальність в сьогоднішній українській кіноіндустрії? Хтось таки ризикне? І взагалі, чи є в нашій літературі історія, в якій би хотіли зіграти головну роль?

 -     В мене акторська професія, я звик відповідати за свою роботу, а робити кіно - справа режисера. Нещодавно отримав три пропозиції, три сценарії. Від двох я вже відмовився, вони мене «не гріли». Можливо, сценаристи і вкладали душу в написання цих історій, але вони не були мені близькими.

- Чи зіграли б ви в таких фільмах як «Матч», «Ми з майбутнього»?

 -     Однозначно ні, тому що українець в цих фільмах показаний як покидьок. Це прокляття парафінити і роздратовувати свою націю тим, що показувати її на екрані як бидло, як чмо, як лоха, віхотя. До речі,  лох  українською - віхоть. Я не маю морального на це права, це проти мого єства, моєї волі. Я ніколи не йду проти своєї волі.

 

- В останньому номері журналу «Кіно-Театр» опубліковано замітку «Синдром Юди», де редакція цього видання висловила осуд  Остапу Ступці за його участь у російському фільмі «Матч». Народний артист України Ступка-молодший у ролі українського поліцая в антиукраїнському фільмі.  Яка ваша думка з цього приводу, як колеги Остапа по цеху? Хто ж таки тут грає роль: українець чи ворог України?

 -     Я розпишусь за себе, якщо дозволите. Якщо я б, не приведи Боже, відзнявся в проекті, де українцю нав'язують образ покидька, то не зміг би спокійно померти. Це неповага до себе, до свого минулого та майбутнього, зіграти подібну роль всеодно, що мати в роті шматок лайна. Кажуть, коли людина за крок до труни, то її життя прокручується як кіноплівка... За нашими вчинками спостерігають вищі сили.

 -      Дякую за інтерв'ю. Бажаю вам, пане Михайле, нових фільмів, а вам, пане Дмитре, захоплюючих ролей. І найголовніше – щоб вони і надалі були патріотичними.

Розмовляла Світлана ФЕДОНЮК, Острог.


Деякі факти з біографії Івана Даценка, який став прототипом головного героя фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» - Івана Додоки:

Українець, Герой Радянського Союзу, льотчик Іван Іванович Даценко народився 29 листопада 1918 року в селі Чернечий Яр, що біля Диканьки на Полтавщині. Випускник льотної школи, з перших днів війни на фронті. Командував підрозділом бомбардувальників, на рахунку мав близько 300 бойових вильотів. 19 квітня 1944 року, під Львовом,  його літак збили німецькі «месери». Даценко потрапив у полон, а потім у сталінські концтабори, як «зрадник Батьківщини». Утік через Чукотку на Аляску, потім до Канади.

Про долю Івана Даценка  в Україні вперше дізнались в 1967 році. Актриса Наталія Наум та режисер Тимофій Левчук у складі радянської делегації відвідали виставку Експо-67 у Монреалі. В рамках поїздки учасники  побували в поселенні індіанців, вождь яких, почувши українську мову, теж заговорив українською. Таємно від КДБ, з вождем докладніше поспілкувався знаменитий артист балету, чеченець Махмуд Есамбаєв.  Після розпаду СРСР Есамбаєв відкрито розповів про цю розмову пресі, назвав справжнє  ім'я вождя – Іван Даценко.

Режисер Михайло Іллєнко кілька десятиріч виношував задум створення фільму про незвичайну долю Івана Даценка, у 2011 році відбулась довгоочікувана прем'єра. Фільм має назву «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», кажуть, саме так звучить у перекладі індіанське ім'я Даценка.