Згідно рішення Луцької міської ради від 23 червня 2011 року, 23 червня оголошено Днем скорботи за розстріляними російсько-радянськими окупантами в’язнями у Луцькій тюрмі у 1941 році.
Як повідомляє відділ інформаційної роботи Луцької міськради, у цей день о 12.00 годині на Замковій площі відбудеться панахида, мітинг-реквієм та покладання квітів.
23 червня, відповідно до розпорядження міського голови Миколи Романюка, у місті заборонено звучання розважальної музики на ринках, у торговельних закладах, закладах ресторанного господарства та громадського харчування.
Крім того, на знак скорботи за жертвами розстрілу 23 червня 1941 року у Луцькій тюрмі, на адміністративних приміщеннях міської ради, комунальних та державних підприємств, установ та організацій міста, мають бути приспущені Державні Прапори України з чорною стрічкою.
Також, як повідомив депутат Луцької міської ради Павло Данильчук, «в суботу відбудеться марш Пам’яті Героїв. Збір о 19.00 на Київському майдані. Маршрут: Київський майдан - пр-т. Волі, вул. Л.Українки, вул. Д.Галицького - Луцька тюрма».
У Луцьку вшанують пам'ять в'язнів Луцької тюрми, розстріляних російсько-радянськими окупантами
п'ятниця, 22.06.12 10:39
Помилка в тексті?Виділи її мишкою та натисни Ctrl + Enter
Коментар буде опубліковано після модерації
Коментарі
ukrstores
22.06.2012 10:54:47
Михайлина Гарбар (Львів). Народилась у Пустомитах 1921 року. Містечко було поділене на 2 частини. Біля станції жили поляки, а біля церкви – українці. Ми жили там де поляки. Там було кілька родин українських. Ми не могли там жити. Там як не Рождество, то обов”язково ціпами лупили. Або під поріг возили гній. 1928 року ми були змушені втікати з Пустомит. Мій тато, я добре не пам”ятаю, був чи головою “Просвіти”, чи гуртка рідної школи. У 1928 році робили біля пасовиська фестини. Організував його Остап, син отця Стернюка, він згодом став монахом. Полякам це дуже не сподобалось і вони хотіли побити мого батька. Він ще не був отцем, а тільки студентом. Як вони це довідались, то поховались у кукурудзу, далі полями і втекли до нас до хати. Хтось з поляків це побачив. І сказав, що мій батько і Остап втекли до нас. Як підбігли до хати, то там були такі сіни, а в сінях – пивниця. Скочили туди, мама пивницю закрила і посадила на двері мене і сестру. Ми почали бавитись. Поляки вдерлися до хати. Ми почали пищати. Вони розгубилися і кинулись на стрих, в шафу, під ліжко – нема. Тоді взяли ножа і попороли усі подушки. Це були молоді шовіністи, їм не подобалось, не знаю. Чи належали до якоїсь організації, Це я так запам”ятала, а потім мені мама це підтвердила. Постійні були фуршпани, ми жили біля поліції, жандармерії і постійно тата смикали. Там не було спокою, хоча нам було зручно, було п”ятеро дітей, близько станція, дітей було добре вчити. Ми мусіли виїхати. Пізніше ми були в Поршні. Там поляків не було. Тато був дуже ідейний, був зазарештований і страчений як англійський шпигун. Але залишилась родина в Пустомитах- рідна наймолодша сестра батька. Жили не в самих Пустомитах, а на відшибі. Були звичайними селянами, але свідомі, багато читали. У квітні 1943 року поляки вдерлися до хати, не могли відкрити, кинули 2 гранати через вікно, вбігли, вбили тітку, вбили вуйця. Казали – ви українці “мачє Україне”. А до них якраз з Городка приїхала заміжня 7 міс. вагітна дочка, вбили і її. А двоє її дітей 7 і 11 років поховалися під ліжко і накрилися периною. Вони стріляли по перині. Старша отримала 8 куль по ногах молодша теж була поранена. Повбивали і їх. В Пустомитах є могила і вони усі там поховані. З Пустомит до Щирця 22-річний Юліан Бабій їхав підводою, син священика. Затягнули його жито і живцем викололи очі. В Пустомитах є його могила. На відшибі Поршни є хата Пакушів. Зайшли до стодоли і дуже жорстоко покатували на смерть. Очі вибирали, “Ото маш Україне”. Поляки в німецькій уніформі одного разу у 1943 чи 44 р.прийшли до сільради і казали, що треба дати чоловіків возити дерево з лісу. Мусіли дати. Поїхали до лісу вже як за Поршну, на кожну фіру сів нібито німець. Але то були не німці, а з польської боївки. Вони казали їм їхати в Лісничівку. А на Лісничівці був графа Потоцького зять, який завідував тим лісом. Вони наказали їм роздягнутися, а то була зима, клякати на снігу та молити польською “Ойче наш”. Потім кричали “Ми вам даме Україне!”. Їх повбивали. Живим залишився лише мій вуйко. І тоді дав хтось знати. Вони хотіли стодолу з людьми спалити. Але наша боївка довідалася, і вони повтікали. Мій вуйко лишився живим і потім це все розповів. Розповідав, що ті чоловіки не своїм голосом кричали – так їх жахливо катували. Їх кололи, били, мучили всіх їх повбивали. Це не тільки Поршна, а й Минява, Риги, Поляна, Милковичі – багато сіл. Вони їх піддурили і дали возити дерево. Це все українські села. Лише одна Семенівка була польською. Там була боївка АК. Як розвалилась Польща, то вся зброя дісталась полякам. Українці ж не мали нічого. Поляки воювали навколо по селах. Там палили, там вбивали. 22-річний студент Бабій – в житі живцем вибрали очі. Відділи самооборони були в кожному селі. У самих селах поляки нікого не чіпали, а лише десь в полі, як того Пакуша. А в село вони не йшли, бо була сильна самооборона. Та й по всіх села, пам"”таю була така залізна таблиця і біля неї молоток. Як була небезпека, то в неї били і люди втікали. У самообороні було все чоловіче населення. Зброя була - хто в німця вкрав, хто купив. В Попелянах самообороною керував Михайлів, пізніше його псевдо “Богун”. Його потім вбили. На Поршні були добрі хлопці - Заходило, Галапач – він був студент університету. Був з бідної родини – 4 сини і дочка. Дочку гнали з Поршни босою Батька вивезли до сибіру. Вся родина знищена. Був дуже свідомий і ідейний. Вчився у Львові вже в гімназії. Потім був полковником УПА. Він згорів в Сайковичах в 1945. Сайковичі – це 30 будинків в глибині лісу. Я їхала ввечері підводою, то був такий на псевдо “Рудик”. Він скочив до мене у каже “Дайте що небудь їсти, бо ми дуже голодні” Я набила яєць. Я тоді вже вчителювала в Попелянах. Вони поїхали і мали якусь нараду – то була сама верхівка. Чи зрада, чи випадковість. По сьогодні ніхто не знає. Тих 30 хат большевики запалили і всі погоріли. Поляки дуже знущалися. Пам”ятаю, я вчилася у вчительському семінарі на Потоцького 99. Ішли ми, дівчата, а за нами польські хлопці і зачіпали. Як почули, що мирозмовляємо українською, то один з них сказав “Казік, ходь, то чарне поднєбєне”. А чорне піднебіння мав недобрий пес. Мені було 16-17 років і було свято Сокола-батька. З”їхались усі села. Були виступи, фестини, був хор. Ми їхали десь з Сокільник. Поляки почали кидати каміння, палиці. Вийшло ціле село і кидало. Не одного тоді поранили. УПА не лише виступала проти німців і більшовиків, а й ув’язалася в надзвичайно жорстокий конфлікт із поляками на Волині. Українські націоналісти були сповнені рішучості вигнати поляків з території, де українці становили більшість. Польська підпільна націоналістична Армія Крайова (АК) прагнула в свою чергу зберегти контроль над українськими землями. Результатом цього стала кривава боротьба (яку часто провокували німці і радянські партизани) між українськими і польськими силами за територію та зведення давніх рахунків, в результаті чого страждало цивільне населення. Прикладом цього стала трагедія у селі Тарасівка. Спогади нині покійних 90-літнього Івана Штогрина та Михайла Паньківа висвітлюють ці трагічні події. 17-18 березня 1944 р. було виділено 10 возів-„форшпанів” з Поршни і близько 40 з навколишніх сіл возити дерево для вермахту з лісництва Тарасівка (ліс Підтемне) поблизу села Лопушна. Коли фірмани в’їхали у ліс, з-за дерева „вискочила” група військових, одягнених у німецьку уніформу. На кожний віз мовчки підсів один озброєний військовий. І так заїхали в лісництво. Зупинившись, польською мовою дали наказ зайти до стодоли, яка стояла у лісництві і розділитися на дві групи: українців і поляків. Поляків, яких було менше, відпустили з правом вибору кращих коней і возів українців. Останніх примусили роздягнутися до білизни, роззутися (а було холодно, мороз, та й снігу ще було багато) і встати навколішки на голий тік. Потім почали з них знущатися якомога брутальніше: влаштовували перед смертю „причащання з неякісного хліба, замоченого у гноївці”, примушуючи це спожити. Мовили по-польськи „Ojcze nasz...” і наказували хреститися, ламали прикладом ноги, били по обличчю, руках, прочитавши вирок: „Na ziemi poickej ma byc Polska”, кинули між приречених гранату. Ярославу Чорнію сказали: „Chcesz wolnej Ukrainy, na masz, wolna Ukraine!”. Тих, хто залишився живим дострілювали з автоматів. Відкрили малі двері в стодолі, а в лісі напроти дверей на віддалі 50-60 м стояв кулемет. Ярослав Чорній, піднявшись, хотів тікати, кулеметна черга зустріла його на порозі. Дехто зумів врятуватися, причаївшись серед трупів. Завдяки цим людям у нас є такі жахливі свідчення. Відтак, вороги-християни з польської боївки планували дощенту спалити стодолу, та не встигли. Хтось повідомив український курінь і він поспішив на допомогу. В лісництві Тарасівка (ліс Підтемне), що був власністю Леона Подлевскі (зятя графа Потоцького), знаходилася польська боївка. Агентом цієї боївки був син лісничого Кирничкинського лісу Соломона Кандрія – Віллюсь. Він видав людей з Поршни і Підсадок та допомагав вбивати наших односельчан. В ніч з 21 на 22 березня тут було вбито 37 чоловік: в тому числі з Поршни – 6, з Підсадок – 1. Серед них: 1. Стецьків М. Ю. – 1894 р.н. 2. Чорній П.-Я. П. – 1899 р.н. 3. Лісовський І. І. – 1904 р.н. 4. Головацький І. С. – 1913 р.н. 5. Огородник В. Д. 1913 р.н. (з Підсадок). 6. Заходило П. І. – 1924 р.н. 7. Стецьків М. Г. – 1908 р.н. Всі вони похоронені в братській могилі у Поршні. В 1975 р. тут споруджено пам’ятник загиблим. На одній із трьох базальтових дощок подано список похоронених. Ініціатором встановлення пам’ятника був Володимир Чорній (син Петра-Ярослава, прах якого тут покоїться. Йому допомагали Петро Вальчишин, Микола Деркач і Петро Стецьків. З Тарасівки живими повернулися: Штогрин С. І., Паньків М. Т., Новак М. Я., Штогрин І. І. До цієї розповіді варто додати, що серед розстріляних у Тарасівці були мешканці Пустомит та сіл Черепина, Селянська, Лопушна, Жирівка, Милошовичі. На місці тарасівської трагедії встановлено хрест із прізвищами загиблих і пам’ятний знак – дошку зі зверненням: „Подорожній, будь уважний, постій, прочитай, обдумай! На цьому місці стояла стодола. Дня 21 березня 1944 р. нас, 37 чоловік українців, на цьому місці розстріляли за злочинні вбивства українцями поляків на Волині. Так нам заявили перед розстрілом. Не забувай! Історики! Викрийте злочинців! Судді! Судіть злочинців за скоєні злочини супроти людства! Списки інших загиблих і вищевказаний текст передав голові сільської Ради Миколі Чорнію голова осередку Гордон П. М., який для цього спеціально прибув у Поршну. *** Доречно зауважити, що поляки повсякчас про себе нагадували на наших теренах. Наприклад, боївкарі польського села Семенівка воювали з навколишніми селами: Вінявою, Милошовичами... Так, в липні 1944 р. на Віняві вони замордували 13 чоловік, а на Пустомитівському боці, поблизу поршнянської гори – Пакоша, Кухарську, Юліана Бабія, із Пустомит. В той період всі, як один, поршняни-господарі побудували підземні криївки, не ночували вдома. Возами, запряженими кіньми, взявши з собою найнеобхідніші речі, вони з сім’ями виїжджали в дебрі. За возами йшли корови. Але, здебільшого, чергували, як жінки, так і воїни УНС. Автор цих рядків пригадує, як бабуся Марія Чорній з Гори, побачивши на протилежному боці чорношинельних боївкарів, била покришкою в покришку і волала: „Алярм! Алярм! – це був знак тривоги – втікати до своїх схронів. Ймовірно, що польські боївкарі в Поршну не ризикнули зайти, бо тут була добре організована команда сільської самооборони.
ukrstores
22.06.2012 10:56:37
Вот уже многие годы общественное мнение Польши, Украины и других стран будоражит вопрос о зверских преступлениях ОУН-УПА против поляков в годы Великой Отечественной войны и о признании ОУН-УПА террористической бандитской организацией. Работает специальная комиссия при Кабинете Министров Украины. По этому вопросу состоялся ряд научно-практических конференций и “круглых столов”, а истины так и не видно. И это понятно, так как “національно-свідомі” силы крайне заинтересованы в признании законности действий ОУН-УПА и пытаются придать им героический ореол. Судя по всему, очень заинтересован в этом и Ватикан. Роли Ватикана в Волынской резне до сегодняшнего дня не затрагивал никто! А напрасно. Ведь только ПРАВДА, какой бы горькой и страшной она ни была, способна через покаяние помочь очиститься миллионам участников трагических собы-тий тех лет. Это надо сделать ради настоящего и будущего наших народов. 2003 год – это год печальной и трагической даты, которая вошла в историю под названием “волынской резни”. На встрече в Гуте президенты Украины и Польши договорились должным образом почтить память жертв этой трагедии. Согласно подписанному заявлению должны быть проведены мероприятия, цель которых – преодоление расхождений в понимании поляками и украинцами общей истории. При этом президент Украины Л. Кучма подчеркнул: “Моя личная позиция, позиция главы государства, состоит в том, что преступления против человечества не могут иметь никаких аргументов для оправдания”. И далее глава государства отметил: “Здесь необходимо установить историческую правду. Какой бы горькой ни открылась правда, она не должна повредить нашим отношениям, сложившимся между нашими странами и народами”. Президент Польши А. Квасневский отметил, что позиция его украинского коллеги “...характеризуется уважением и отвагой, связанными с установлением правды, какой бы горькой она ни была”. События на Волыни, как ни что другое, помогут установлению истины в отношениях между двумя славянскими народами времен войны, но при одном условии – найти в себе мужество обеим сторонам не опровергать очевидные факты. А истина состоит в том, что повторилась Колиивщина 1768 года в том плане, что украинцы, проживающие на Волыни, были в своём большинстве греко-католиками, а поляки – католиками и (что поражает больше всего!) ни те, ни другие это обстоятельство в расчет не брали. На какие мысли все это наталкивает? Прежде всего – бесспорно полное бездействие католической церкви к проблемам резни между греко-католиками и католиками. Уния 1596 г., несмотря на все усилия ее римских вдохновителей и организаторов, так и не принесла ожидаемых результатов. По этому поводу лучше всех сказал классик украинской и не только украинской литературы – Иван Франко: ”Укладена за мотивами далеко більш політичними і адміністративно-дисциплінарними, ніж догматично-релігійними, Берестейська унія відразу внесла величезний фермент в лоно руського (тобто українського – автор) народу, спричинила тимчасовий запал, пожвавлення, інтелектуальний рух, жваві диспути, ... та в кінцевому підсумку ослабила Русь, деморалізувала її ненавистю братів до братів, взаємним недовір’ям і нетерпимістю і була однією з причин козацьких війн, які принесли Україні “руїну”, а Польщі – зародок політичного занепаду”. К этому тяжело что-либо прибавить, кроме того, что вдохновители унии и ее организаторы, как и их последователи в ХХ веке, не сделали никаких выводов из тех политических и религиозных ошибок, которые они вместе совершили, и это была одна из причин того, что Польша была растоптана Гитлером, ее отказались защищать украинцы-униаты, а также одной из причин последующих конфликтов между поляками и украинцами, включая печально известную «волынскую резню». Характерно, что большинство историков националистического направления также предпочитают игнорировать религиозный аспект этой трагедии. Известный апологет ОУН-УПА Орест Субтельный пишет по этому поводу: «УПА не лише виступила проти нацистів і більшовиків, а й ув’язалась в надзвичайно жорстокий конфлікт із поляками на мішаних україно-польських землях Волині, Полісся та Холмщини. Безвідносно до того, як мала закінчитися війна, українські інтегральні націоналісти були сповнені рішучості вигнати поляків (багато з яких були поселенцями міжвоєнного періоду) з територій, де українці становили більшість. У свою чергу польська підпільна націоналістична армія – Армія Крайова (АК) – не менш рішуче прагнула зберегти контроль над землями, що раніше входили до складу Польської держави. Результатом цього стала кривава боротьба між українськими і польськими силами за територію та за зведення давніх рахунків”. Лето 1943 года становится кульминационным моментом Волынской трагедии. ОУН-УПА принимают решение всяческими способами оказывать давление на польское население Волыни, тем самым принуждая его выехать на этнические польские земли. Эту позицию ОУН-УПА в июле 1943 года четко озвучил журнал «До зброї». Там подчеркивалось: «Строить Польшу пусть идут на польские коренные земли, так как тут могут только ускорить свою позорную смерть». Продолжением этой политики было то, что 15 августа 1943 года УПА приняла декрет о переходе бывших земель польских помещиков и колонистов во владение украинских хозяйств. А 11 июля 1943 года УПА начала акцию деполонизации волынских земель. Как на самом деле происходили события и роль в них противоборствующих сторон, достаточно полно описано в ряде документальных источников, в том числе и в монографи-ческом исследовании «Без срока давности». (Под редакцией А.А. Войцеховского и Г.С. Ткаченко. Харьков, 2001). Чтобы упредить обвинения со стороны оппонентов в плагиате, заимствовании выводов из документов (к чему они сами падки) и тому подобных грехах, сошлемся на материалы следствия по делам бывших участников кровавой расправы над поляками. Одним из них был Стельмащук Юрий, один из верховодов УПА и агент Абвера, известный под псевдонимом «Рудой». Из его собственноручных показаний от 28 февраля 1945 года: «…В июне 1943 года руководитель так называемой северной группы УПА «Клим Савур» – Клячковский Дмитрий – передал мне устное указание центрального провода ОУН о поголовном и повсеместном физическом истреблении всего польского населения, проживающего на территории западных областей Украины. Выполняя эту директиву главарей ОУН, я в августе 1943 года с соединением ряда бандгрупп УПА вырезал более 15 тысяч польского населения в некоторых районах Волыни… 29-30 августа я собрал отряд в несколько сот человек и по приказу командующего так называемого военного округа ОУН «Олега» на территории Ковельского, Любомльского и Турийского районов Волынской области мы вырезали все польское население. Все их имущество мы разграбили, а хозяйства сожгли. Всего в этих районах за 29 и 30 августа 1943 года мы вырезали и расстреляли более 15 тысяч человек (за 2 дня), среди которых было много престарелых людей, женщин и детей. Мы сгоняли поголовно все население в одно место, окружали его и начинали резню. После того, как не оставалось ни одного живого человека, рыли большие ямы, сбрасывали в них все трупы и засыпали землей. Чтобы скрыть следы этой страшной акции, на могилах мы разжигали костры. Так мы полностью уничтожили десятки небольших сел и хуторов…». Как видно из наведенного отрывка, о том, какой религиозной принадлежности были убитые люди, речь вообще не шла. А все они были католиками, а убивавшие их в своем большинстве были греко-католиками. Возьмем еще такие свидетельства из этого же источника. “Ф.М. Столярчук, с. Подрожье, бывшего Голобского района, июнь 1945 года. «…В марте 1943 г. в нашем селе появилась банда, которой руководил Пашкевич. До этого он был командиром немецкой полиции в Голобах. Пашкевич непосредственно подчинялся бандиту «Рудому», который иногда заходил в село Подрожье. В селе насчитывалось 42 семьи польской национальности, которые в конце лета 1943 года были убиты бандитами под руководством «Рудого», их дома сожжены, а имущество разграблено…» Т.П. Карпук, житель с. Подрожье, июнь 1945 г.: …Уничтожение польского населения бандами ОУН на территории Голобского района произошло примерно в июле-августе 1943 года. В это время я проживал в колонии Подрожье, в которой насчитывалось более 50 хозяйств. Поскольку я лично знал всех жителей этой колонии,… по моим подсчетам, было убито 426 человека, в том числе жена моего сына и двое их детей…». О.П. Севасюк, житель села Марьяновка, Ковельского района, 1 июля 1945 года: «…Массовое уничтожение польского населения в Волынской области проводилось летом 1943 года отрядом так называемой УПА под руководством верховода «Рудого». В каждом районе карательные акции проводили банды, входившие в подчинение «Рудого». Например, уничтожением польских колоний Подрожье, Гай, Мыслина руководил бывший комендант немецкой полиции Пашкевич под бандитской кличкой «Лысый», в колониях Засмыки, Грушовка, Яновка, Пересеки – бандит «Рудой». Под его руководством на территории области было замучено несколько тысяч человек польского населения…». В середине сентября 1943 года бандами УПА в Гороховском и бывшем Сенкивическом районах Волынской области было убито и зарезано около 3 тысяч жителей польской национальности. Характерно, что одной из групп УПА руководил священник автокефальной церкви, находившийся в ОУН и отпускавший грехи своей пастве за учиненные злодеяния». В этом документе мы уже видим, что среди оуновцев и вояк УПА были, кроме греко-католиков, и верующие УАПЦ. Отметим, что ее руководство, так же как и руководство УПКЦ, поддерживало нацистский режими, тесно с ним сотрудничало, о чем будет сказано ниже. В 1996 г. в Варшаве вышла книга-сборник воспоминаний ряда очевидцев под названием «Свидетели говорят». Сборник воспоминаний лиц, переживших трагедию поляков в Западной Украине. Вот некоторые свидетельства-документы, взятые оттуда. Чеслав Кувалек: «29 августа 1943 года в воскресенье после обеда к нам дошли сведения об уничтожении польских сел. Реакция у людей была разная: одни не верили, что кто-то может прийти и безосновательно уничтожить польское село; другие высказывали намерения выехать с семьями до Ягодина; третьи предлагали оборонять село. Эта мысль стала доминирующей, но у нас не было ни одного человека, кто бы хорошо знал военное дело и имел в этом соответствующий авторитет. Мы не имели необходимой информации относительно сил и вооружения нападающих. В ночь с 29 на 30 августа возле моего дома сформировалась колонна повозок, загруженных семьями, которые намеревались покинуть село. К сожалению, их вернули обратно и предложили участвовать в обороне села. Это привело к напрасной гибели около 480 человек. Рано утром 30 августа 1943 года село было обстреляно из пулеметов по всей его длине с южного направления. Дорога на Ягодин была отрезана. Естественно, чтобы обороняться от такой силы, необходимо было иметь хотя бы 8-10 ручных пулеметов. Бандеровцы вошли в село после спада тумана. Успокаивая людей, они начали сгонять их в школу, якобы для проведения собрания. Вначале мужчин, а затем женщин и детей. Перед тем, как идти в школу, я сказал членам своей семьи, чтобы они прятались за сложенными в кучу колодами, предназначенными для строительства, а сам хотел сориентироваться в ситуации возле школы. Поскольку родители и вся моя семья сразу за мной пришли в школу, я уже ничем не мог им помочь. Некоторое время я ходил между согнанными к школе людьми и бандеровцами, присматриваясь к их вооружению и обмундированию. По их поведению я пришел к заключению, что они не будут покладистыми и никого не пожалеют. Поэтому решил незаметно исчезнуть со двора школы, чтобы где-то спрятаться. Я ушел из толпы в то время, когда мужчин начали загонять внутрь школы, а детей и женщин – в костел. В это время я заметил, что со стороны села Заполье шла группа украинцев с вилами и топорами на плечах. Я стал удаляться вглубь села, чтобы не дать себя зарубить. Побежал между дворами и оказался в хозяйстве односельчанина Шведа. Тут я попал в ловушку, так как двор обыскивали бандеровцы. Было их полно и на главной улице села. Еще каких-то людей вели в направлении школы. В этой ситуации я не имел другого выхода из положения, как лечь под забором, который со стороны Шведов зарос кустами, а со стороны других соседей – большими лопухами и красной смородиной. Там я спрятался и долго лежал недвижимый. Через некоторое время послышалась украинская речь: «Видишь, где он сидит». Подумал, что меня заметили и пришел конец. Но в этот момент меня осенила другая мысль: «Пока не увижу над собой ствола винтовки, не раскрою себя». В это время послышался плач мальчика Шведа Феликса, 10 лет, лежавшего между рядами на картофельной грядке. Один из украинцев предложил застрелить его, а другой приказал ему идти в школу. Мальчик с плачем ушел в направлении школы. Лежа в укрытии под забором, я пережил еще две угрозы. Первая, когда перепуганная корова бежала прямо на меня и могла растоптать. Я пошевелился – и она остановилась, а затем побежала в сторону. Во второй раз был напуган мчавшимся на коне бандеровцем. Его внимание отвлекли входившие в село немецкие солдаты. Услышав их голоса, я вышел из укрытия. Здесь же я увидел своего отца и еще нескольких односельчан. Среди них был мой школьный товарищ Юлиан Трусюк, 18 лет, который немного говорил по-немецки. Он обратился к немцам, прося их спасти женщин и детей, которых бандеровцы погнали по дороге. Немцы отказались. Тогда Трусюк попросил их дать оружие, дабы силами поляков освободить от расправы обреченных односельчан. В ответ немцы рассмеялись и оттолкнули от себя Юлиана. Но и после этого Юлиан Трусюк пытался как-то спасти женщин и детей, среди которых находилась моя 50-летняя мать, сестра Оля и брат Генрих. Позже нам стало известно, что в колодце возле дома Трусюков, во дворе которого расстреливали мужчин, находятся тела моего 98-летнего прадеда Владислава Кувалка и трупы многих детей. Через некоторое время детей, брошенных в колодец, вытянули, но опознать их уже было невозможно». Юлиан Трусюк позже стал воином 27-й Волынской пехотной дивизии Армии Краевой. Он погиб в апреле 1944 года. Чтобы показать коварство бандеровцев, хочу возвратиться к эпизоду, когда они сгоняли поляков в школу. Бандеровцы разговаривали с нами притворно-вежливо, да «по-приятельски». Дескать, проведем собрание и по-хорошему разойдемся. Но потом, когда люди были согнаны, бандеровцы показали свое настоящее лицо. Один из моих товарищей, переживших расстрел, рассказал, как все это происходило. Людей клали на землю рядами, лицом вниз, а затем расстреливали их. Укладывая в очередной раз людей для расстрела, бандеровец выстрелил в 3-4-летнего мальчика. Пуля снесла верхнюю часть его черепа. Ребенок поднялся, начал кричать и бегать то в одну, то в другую сторону с открытым пульсирующим мозгом. Бандеровец продолжал стрелять, а ребенок бегал, пока очередная пуля не успокоила его… Для разоблачения преступлений ОУН-УПА используется и свидетельство Евы Швед, опубликованное в названной польской книге. Она вспоминала: «В воскресенье 29 августа 1943 года я пошла в костел, а затем к подруге… она предложила переночевать у нее с тем, чтобы утром мы вместе пошли в костел… Утром на нас напала националистическая свора… Я спряталась в хлебной копне. Здесь же прятались односельчанка Гелена с дочерью. Нас обнаружили и погнали в костел, где уже было много народа, а оттуда повели к школе. Мужчин отделили и повели во двор Ильи. Там их всех и побили, предварительно вырыв ямы, а нас, женщин, вновь загнали в костел. В колодце, что во дворе Ильи, утопили священника Станислава Добрянского, человека ангельской доброты. Живыми бросилив колодец еще несколько человек… В костеле люди плакали, причитали… Бандеровцы открыли костел и, засучив рукава, начали вытаскивать людей на улицу. Нас погнали под наше село Сокол. Было нас около 550 человек из сел Островки и Воля Островецкая. Из последнего села женщины с детьми съехались в воскресенье в Островки на молебен. Здесь находилась наша парафия… Когда нас выгнали на улицу, никто не плакал. Брали по десять человек и клали на землю лицом вниз. Стреляли разрывными пулями…» Тадеуш Которский: «До 1939 года я проживал в Ковельском районе на Волыни… До конца 1942 года мы жили с украинцами добрососедски. Даже не испытывали обиды, когда в период немецкой оккупации нас в местных учреждениях заставляли говорить исключительно по-украински, поскольку всегда воспитывались в атмосфере уважения к украинской культуре и православной вере… Уничтожение поляков бандами УПА началось летом 1943 года, а под осень того же года трагедия достигла своей вершины. Первое действие трагедии имело место 10 июля 1943 года, когда польская делегация… отправилась на повторные мирные переговоры с представителями УПА с целью выяснения претензий со стороны оуновцев к польскому населению Ковельского округа. Как выяснилось позже, они были зверски убиты. Вторая трагедия произошла 27 августа 1943 года. В этот день на глазах жителей колонии и села Ружин были коварно схвачены и связаны колючей проволокой восемь беззащитных молодых поляков… Позже в лесу Свинючинском была найдена могила с телами убитых молодых поляков… 11 ноября 1943 года наша группа самообороны в колониях Ружин и Трускоты отбивала попытки группы УПА ворваться в эти села. На другой день мы покинули Трускоты. Там получил тяжелое ранение в ногу Стефан Сковрон, 18 лет, полный сирота, мой хороший товарищ. Мы оказали ему возможную первую помощь и он попросил нас оставить его возле дома нашего соседа Гната Юхимчука. На другой день Стах Шимчак пошел забрать Стефана. Оказалось, что его уже нет в живых. У него был распорот живот, вытянуты все внутренности, выколоты глаза, а с ног сняты ботинки. Вскоре его брат Зигмунд опознал эти ботинки на жителе села Люблинец Леньке Аксютиче. Большой трагедией для меня стала смерть украинцев Ивана Аксютича и его сына Сергея осенью 1943 года. Человек в годах, Аксютич Иван хорошо жил со своими соседями, не вступал ни в какие политические интриги, имел смелость не поддерживать украинских националистов. Убили его в селе Клевецк с участием племянника Леонида, который для родного дяди избрал страшную смерть – распилил живое тело пилой. Сына Ивана Аксютича оуновцы застрелили…». Францишка Косинская: «Я проживала на Волыни в селе Дошно, что в 17 км от Ковеля. Соседние села Велимче и Датынь… С болью в сердцевспоминаю трагический день 28 августа 1943 года… Уже было достаточно светло, когда с ребенком подошла к окну и увидела страшную картину. Вдоль озера бежит Йозеф Савицкий, а за ним на коне мчится бандеровец с саблей в вытянутой руке. Когда лошадь догнала Савицкого, бандеровец взмахнул саблей и голова убегающего повисла на плечах… Я вышла из дома и побежала к двухсемейному дому моих дядей – братьев отца. Мои дяди Флориан и Петр Рубиновские и наш кузен Казимир лежали на полу лицом вниз, пробитые штыками. Под яблоней, недалеко от порога, лежали мертвые тетя Геня с детьми. У нее и ее сына были разрублены головы. Тетя держала в объятиях наименьшего ребенка. Тетя Сабина, жена другого дяди, была совершенно голая. У нее также была разрублена голова, а у грудей лежали два восьмимесячных близнеца. Тут же я увидела бабушку Еву. Она стояла, прислонившись к стене лицом. Я подумала, что она жива. Оказалось, что она пробита штыком и в такой позе умерла, опершись о стену. Ошалелая, бегала я от дома к дому и наконец добежала до своих родителей. Отец лежал в комнате возле кровати в одном белье, пробитый штыками, лицом вниз… Дальше побежала по колонии к трем незамужним женщинам «Цырилянкам», как звали их в селе по имени отца – Цырыля… На огороде, где рос картофель, я нашла Михайлину с отрубленными руками и ногами. Стася и Ганя были замордованы в селе. В зернохранилище обнаружили обезображенное тело Каролины Единович со связанными руками, ее сына Тадеуша и падчерицы Юзи. Ее пасынок Бронислав проживал с женой и тремя детьми отдельно. Из дома их выгнали в стодолу и там превратили в неподдающиеся описанию изувеченные трупы». Однако хватит цитировать свидетельства очевидцев о преступлениях ОУН-УПА из названной польской книги. Не у каждого выдержат нервы от прочитанного. Читатель обратил внимание, что перед своими преступлениями бандеровцы хладнокровно собирали людей в костелах, ведь все поляки были правоверными католиками, вводили их в заблуждение словами о собраниях и не более того. А затем хладнокровно, беспощадно и невероятно жестоко, по садистски убивали, не жалея при этом даже грудных младенцев. Убивали даже украинцев за то, что они дружно жили с поляками и не поддерживали ОУН-УПА. Поражает и то, что все эти документы известны в Ватикане, однако его глава и его окружение (причем сам он по национальности ПОЛЯК), даже попытки не сделали покаяться за грехи, за страшные преступления греко-католиков, то есть убийц из ОУН-УПА. При чтении этих леденящих душу свидетельств очевидцев о преступлениях бандеровцев невольно вспоминаешь документы Нюрнбергского процесса о преступлениях нацистского режима на оккупированных землях, в том числе и Украины. Однако надо прямо сказать, в ряде случаев по своей жестокости зверства бандеровцев намного превосходили зверства своих наставников и учителей – фашистов. И тем более поражаешься, что и ныне многие наши политики, журналисты, писатели и ученые без малейшего смущения с пеной у рта прославляют «героев» вышеназванных преступлений. Воистину националисты – чистокровные Б Е С Ы.
bender
23.06.2012 00:52:11
Тобі {нецензурна лексика} відповім, як ти москальська тварино можеш судити про ті важкі часи. Ти падло далеко не Поляк і не можеш використати спогади свої або своїх родичів у спростуванні попередньої статті. Та наволоч звичайний червонопузий троль, який всім своїм яством хоче перевернути історію та спробувати довести що УКРАЇНЦІ це нелюди. Наспавд твої предки і такі як ти провокували цю різню. Прийшов час коли ми можемо дізнатися правду і про вбивство тисячі польських офіцерів такимими як ти ідейними московитами і про вашу москальську "допомогу" у варшавському повстанні. На сьогодні і Україна і Польща оцінила вас {нецензурна лексика} московитів в повній мірі!!!
нєрусскій
23.06.2012 05:49:00
Та ніякий він не москаль, не кацап і не россіянин. Він - русскій. Принаймні вони себе саме так називають.
нєрусскій
23.06.2012 06:14:29
Словник ново-русского язьіка. Свобода - сволота; Європа - еуропа; Либералізм - ліберастія; Демократія - дерьмократія; Американці - піндосьі; Українець - свідоміт, свідораст, мовнюк; Українська мова - мовно, тєлячій язьік; Україна - украдіна, усраіна; Українець, що жаліє за знищеними під час Голодомору - голодоморєц (зневажливе); Голодомор - хохломор (приниження, знущання із мільонів ними же загублених). Десять мільонів, з унікальним, не маючим аналогів в світі садизмом, розстріляних, повішених, заморених голодом під час громадянської війни; Близько 6млн репресованих, розкуркулених, заморених Голодомором, опущених в ГУЛАГАх в 30-ті роки; Мільйони кинутих напризволяще в перші ж місяці, під час розв*язаної ними, разом із їх же товаришем Гітлером, 2-ї світової. Концтабори, репресії, розстріли, психушки, придушення вільнодумства в повоєнні роки. Тільки з перестройкою все це трохи вщухло. Сотні тисяч із нелюдською жорстокістю вбитих, та поранених в двох чеченських війнах в наші дні. Це не фашизм, не нацизм, не націоналізм. Це - русскіє, самий гуманний, духовний, культурний, самий читаючий в світі народ. Ось вже скоро як сто років на нашій, українській землі, господарює русскій: язьік, дух, культура, правління, РПЦ. За ці роки деградація, розцивілізовування українців набули загрожуючих масштабів, річ іде не більше, не менше, як про зникнення нації, через асиміляцію, через втрату культури, мови, через накидування новітнього духовного ярма - русского міра. Стати руссомірцем, означає перестать бути принаймні людиною совісті, а отже хвалить русскій мір за винищення біля 60 млн. своїх же громадян. І ще принаймні стільки {нецензурна лексика} совків. Стать руссомірцем, означає стать на бік Сатани, запевняючи всіх навколо, що то є Христос. Покінчить з руссомірством на теренах України, обов*язок кожного, навіть і не українця, а просто людини, що не втратила здатності відрізнять добро від зла.