Або про те, як інколи важко виконувати Божі заповіді на землі, в даному випадку – Володимир-Волинській

У Володимир-волинському соборі Різдва Христового з новою силою спалахнув давній конфлікт між місцевими парафіянами та священиками. 17 червня вранішня служба велась біля храму, емоції вирували такі, що викликали озброєних правоохоронців. На щастя, до сутичок не дійшло. Минулої ж неділі, 1липня, біля собору відбулись збори парафіяльного активу, знову звучали звинувачення і вимоги. То в чому ж полягає суть проблеми, хто і проти кого збирався  застосувати сили міліції, чому храм, де має жити молитва до Бога, перетворився у місце постійних людських баталій? Ці запитання власкор «Під прицілом» поставила двом впливовим щодо формування громадської думки особистостям по обидва боки конфлікту.

Спочатку я вирішила вислухати думку людей, з яких, власне, і складається кожна церква. Звернулась до жителя Володимира-Волинського Ярослава Киби, багаторічного члена парафіяльної ради при соборі Різдва Христового, громадського активіста.

- Пане Ярославе, розкажіть, хто і що, на вашу думку, спричинило ворожнечу «в зародку»?

   - У нашому соборі останнім часом запроваджується заледве не сталінський режим, хоча держава відпустила храм громаді, а не священикам. У статуті чітко написано, що усіма господарськими і фінансовими справами керує парафіяльна рада, яка обираєтся зборами. Збори ж мають відбуватись мінімум щороку. А то виходить, коли люди, відриваючи від себе копійку, відновлювали собор, то священики тоді не допомагали, а як тільки він постав з руїни, перестали рахуватись з громадою. Нагадаю, до реставрації на даху храму росли дерева...

До початку конфлікту обрана громадою «парафіяльна двадцятка», до якої входив і я, працювала прозоро, звітувалась перед людьми, нашу роботу  визнали задовільною. Чотири роки тому, як грім з ясного неба, владика Михаїл, митрополит Луцький і Волинський, прислав представника для зачитання наказу про призначення  настоятеля собору ще й головою парафіяльної ради. Відтоді, як священик єдиноосібно керує справами, почались непорозуміння. Громада надіслала три листа владиці Михаїлу з проханням виправити ситуацію. Послання підписало кілька сотень парафіян, проте з канцелярії єпархії надійшла туманна відповідь. Наголошу: чотири роки  не було парафіяльних зборів, нам перешкоджали в їх організації. Громада делегувала мене і Михайла Хом'юка в Київ, до Патріарха Філарета. Там ми розповіли усе відверто. Патріарх нас гарно прийняв, розцілував і пообіцяв усе владнати. Та чомусь того ладу немає і донині.

Гроші – диявольська сила, яка затьмарює очі багатьом людям. Проте це не стосується отця Євгена з собору Різдва Христового. Цей отець завоював велику повагу громади, адже його поведінка істинно священича, він толерантний, терплячий, має в усьому міру,  люди хочуть бачити його у своєму домі і на хрестини, і на мерлини. Та чомусь решта священиків нашого храму ополчились проти Євгена. Ми стали на захист цієї гідної людини, проте отця перевели служити в монастир, що межує з собором. Монастирська служба розпочинається о восьмій ранку, у невеличкій церкві-келії, без вентиляції. Людям надто рано і надто тісно. Це стало для нас останньою краплею, ми, колишня двадцятка, взимку зібрали збори. Пройшли вони бурхливо, після чого владика покарав усіх священиків, навіть отця Євгена... Тобто нас знову ніхто не почув. Після ще одних зборів отця Євгена таки перевели знову служити у соборі. Ми також перевірили фінанси, виявилось, що їх є достатньо, проте ремонт храму чомусь не проводять. Щодо подій у неділю, 17 червня, коли служба велась на вулиці, то це була попереджувальна акція, в такий спосіб ми вимагали у єпархії звільнити трьох священиків. А хтось викликав міліцію, озброєну і у бронежилетах. Проти кого?..

17 червня, у неділю, служба насправді відбулась на подвір′ї собору Різдва Христового. У місті подейкували, найактивніші парафіяни, члени теперішньої «парафіяльної двадцятки», заблокували вхід у храм державним прапором України... Самі ж активісти стверджують, що просто прикріпили стяг до дверей, бо не мали при собі древка. 1 липня церковний актив знову збирався біля собору, одноголосно вирішив не припиняти боротьби за задоволення своїх вимог. Протоколи зібрання направили владиці Михаїлу та Патріарху Філарету. Що потрібно для здійснення волі громади, знову запитала я у Ярослава Киби:

   - У першу чергу покарати тих, кого громада вважає винними. Ми хочемо йти за пастирем, який відповідає релігійно-моральним нормам і має повагу від людей. Згідно зі статутом УПЦ КП, призначення священика погоджується з громадою. А тут уся громада відверто проти, та її ніхто не хоче чути. На початках Незалежності наша громада  належала до Української Автокефальної Православної Церкви. Коли утворилась УПЦ Київського патріархату – усі разом перейшли туди, бо Патріарх Філарет дійсно має високий авторитет. Ми пішли за ним, за українською церквою. Віримо, що наш Патріарх владнає конфлікт, бо в інакшому випадку доведеться знову проситись в лоно УАПЦ.

Далі я звернулась за коментарем до канцелярії Митрополита Луцького і Волинського Михаїла, проте уповноваженим відповісти призначили Віталія Собка, прес-секретаря Волинської єпархії УПЦ КП. Ось його слова:

    - Сьогодні ми маємо таку ситуацію у храмі Різдва Христового, яку маємо. Там дійсно є проблема, деталі якої мені не відомі, не маю благословіння коментувати дії людей, бо це внутрішньопарафіяльний конфлікт.

   - Хто тепер офіційно є настоятелем собору Різдва Христового?

   - Владика Михаїл. Він не мешкає у Володимирі-Волинському, тому його обов'язки тимчасово виконує один з тутешніх протоієреїв. Владика взяв на себе  зобов'язання бути настоятелем цього собору, щоб врегулювати конфлікт на місці. Зазначу, вся повнота влади у церкві належить правлячому архієрею, саме він приймає всі рішення (тобто у Волинській єпархії УПЦ КП уся влада зосережена  в руках владики Михаїла). Парафія – це багато людей, багато думок. Реалізувати план відходу громади храму до УАПЦ неможливо, бо нині маємо законно зареєстровану громаду Української Православної Церкви Київського Патріархату, а також її майно. Конфесію можна змінити лише тоді, коли сто відсотків парафіян на чолі з настоятелем храму (а в даному випадку ним є владика Михаїл) приймуть таке рішення. Як бачите, таке неможливо здійснити, це утопія.

   - Чому конфлікт триває досі? Чому архипастирі єпархії та церкви не вживають дієвих заходів щодо його владнання?

   - Владика Михаїл розібрався в ситуації, проте люди можуть і не погоджуватись з його рішенням. Церква – це не громада демократичного устрою, тут паства має йти за пастирем. Наголошу: всією повнотою інформації щодо цієї ситуації володіє лише владика Михаїл, бо є таємниця сповіді, є певні момети, які невідомі людям, тому вони й бунтують. Громаді собору Різдва Христового потрібно перш за все повірити: варіант виходу з конфлікту, який пропонує владика, є єдиноправильним.

Дійсно, скільки людей, стільки й думок. Журналіст людина світська, тому не має права висловлювати публічні судження про справи церковні. А по-людськи скажу: давно знаю і поважаю як отця Євгена, так і Ярослава Кибу. Дякувати Богу, ніколи не мала нагоди переконатись у неправдивості їх слів. Сподіваюсь, так буде і в цьому випадку. Також, як місцева громадянка, маю надію, що священича і прихожанська громади володимир-волинського собору Різдва Христового нарешті знайдуть спільну мову, як брати і сестри во Христі та в лоні України-матері. Бо для Бога немає поганих людей ні в рясах, ні в костюмах. Просто в людському житті з давніх-давен чомусь трапляються  непорозуміння, про які древнє єврейське прислів′я каже: Божі заповіді придумано на небесах, тому їх так важко виконувати на землі...

 Світлана ФЕДОНЮК