Ви ніколи не задумувалися,чому нас покидають люди, що є потрібними для нас, необхідними. І такі люди йдуть завжди, просто у кожного з них на це свій час. Хтось просто йде з життя, а хтось просто йде жити в інше місце, без тебе. І навіть не знаєш за ким важче сумувати: за тими хто помер, чи за тими хто живе, але вже своїм життям. Мертвих завжди легше відпустити.

Пусто… Моє серце, це такий багатокімнатний будинок, де кожна кімнатка відведена окремій дорогій для мене людині, деякі продовжують там жити, деякі заселяються, а деякі просто переїжджають в кімнату до іншого будиночка. І я ніколи не поселю когось іншого в ту кімнату, вона буде залишатися пустою, там буде присутня лише згадка. І кожен хто буде переїжджати обов’язково забуває там свою шкарпетку. Шкарпетки так легко губляться. І я ні одну не викидаю. Можливо колись, коли всі мої шкарпетки порвуться, мені буде чим зігріти ноги. Кожен хто був в моєму серці залишив там свій слід, кожен для чогось там був присутній. Кожна забута шкарпетка – це спогади і набутий життєвий досвід, отриманий від когось. Я ніколи не змерзну, мене завжди зігріють спогади, сльозами чи усмішкою, неважливо, головне що це тепло, а без тепла я не виживу, ніхто не виживе.

Пусто. Пусті залишені кімнати в моєму власному гуртожитку, дякую тим хто в вас раніше жив, тих людей вже не замінить ніхто, для нових відведені нові місця для проживання. Ніхто нікого не заміняє в моєму серці.

Пусто. Пусті залишені кімнати в моєму власному гуртожитку, я ніколи не дам вам стати моїм власним кладовищем. Я не хороню спогади, я їх зберігаю. Моє серце б’ється доки там хтось живе. Самотнє серце – це як розвалена стара будівля, обплетена плющем від низу до верху. Вона є, але вже нікому не потрібна. Я не хочу в собі таке створювати. Біля мого гуртожитку на клумбах повинні цвісти тільки яскраві квіти а не стіни оповиті зіллям.