«Вимушений звернутися до Вас з надією зупинити свавілля державного чиновника – заступника міністра фінансів України Голєва Миколи Кузьмовича, який всілякими способами перешкоджає виконувати житлову програму Уряду. На сьогодні через свою структуру ВАТ «Волиньрембуд» організував лист на заступника міністра фінансів, тобто на себе, який, всупереч забороні Уряду проводити позапланові перевірки підприємства контролюючими органами, застосовуючи погрози та шантаж до керівників податкових органів області, змушує порушувати їх чинне законодавство, що в кінцевому результаті негативно відображається на роботі підприємства».

Це уривок з минулорічного листа до тодішнього голови Служби безпеки України Валентина Наливайченка. Його писав колишній партнер Миколи Голєва – генеральний директор ТзОВ «Завод будівельних конструкцій» Леонтій Іванішин.

Природа бізнесових конфліктів, як правило, породжує багато домислів та припущень у кращому випадку, а в гіршому – може спричинити соціальну напругу та резонанс значно більший і гостріший, ніж політичні чвари. В конкретному випадку, про який ми зараз ведемо мову, йдеться про бізнес будівельний. Його основна спеціалізація – будівництво житла. Війна колишніх партнерів не може не лякати інвесторів, а надто в той час, коли Україна раз-по-раз потерпає від будівельних скандалів. Свою точку зору щодо того, що відбувається навколо одного з провідних будівельних підприємств області, в інтерв’ю інтернет-виданню «Волинська правда» висловив у листопаді 2010 року генеральний директор ТзОВ «Завод будівельних конструкцій» Леонтій Іванішин.

– Це – ціла детективна історія, яка розпочалася кілька років тому. Я вважаю, що те, що відбувається навколо «ЗБК», варто інтерпретувати не інакше, як рейдерське захоплення. А відбувалося все, як в захоплюючому трилері.

Вся проблема в тому, що я зробив в житті одну-єдину помилку – зв’язав свій шлях з Миколою Голєвим. Ми були засновниками одного підприємства, яке вийшло на нормальний рівень, має масу нагород. Йдеться про ТзОв «Завод будівельних конструкцій» (Голєв мав 50% акцій з часткою у статутному фонді). Я за цей період став Заслуженим будівельником України. Не один десяток будинків здано в експлуатацію...

Але ж Микола Кузьмович не був би самим собою, якби не зробив підлого вчинку, за який я йому сказав тільки одну фразу: «Я проклинаю день, коли з тобою познайомився». Тепер не хочу з цією людиною мати справ.

– Що ж такого між вами відбулося?

– Він розробив шикарний план і захотів «бомбанути» мене з посади директора підприємства, щоб потім його продати.

– Микола Голєв перебував тривалий час на державних посадах. Як він міг впливати на те, щоб ви залишилися чи були зняті з посади керівника?

– Він застосовував і адмінресурс, і напівбандитські методи.

Дав доручення одним дніпропетровським хлопцям, які зараз формально володіють його 50% акцій «ЗБК». Ті приїжджають і озвучують мені пропозицію перепродати два будинки, споруджені в Луцьку, дніпропетровській фірмі, щоб, так би мовити, заробити гроші. Простішими словами це б означало «кинути» людей. Я пояснив, що ніколи такими методами грошей не заробляв та не буду. Я сказав, що поки я тут є директором, то мої люди ніколи не постраждають. Потім почалося інше. Приїхала замовна податкова перевірка. Мені нарахували 11 мільйонів гривень штрафу. Це все безпідставно. Але, тим не менше, було порушено кримінальну справу, вилучені документи. У судах це все було спростовано, бо ж і правда мусить перемагати. Порушену кримінальну справу закрили за відсутністю складу злочину. Але якщо цим методом не вдалося мене здолати, почали застосовувати інші.

До боротьби з Іванішиним підключили підприємство «Волиньрембуд» та його керівника Тіунова. Ця людина у свій час була призначена мною і Голєвим головою правління «Волиньрембуд» (ми з Голєвим є співзасновниками цього товариства і маємо 90% акцій). Втім, Тіунов представляє інтереси тільки Голєва. У свій час я керував і «Волиньрембудом», і «ЗБК». Але там відбувалися якісь негативні процеси, коли люди йшли до мене, бо Голєв постійно щось перепродував. Були скарги працівників у прокуратуру. Я викупив частку Голєва, щоб ці всі процеси припинилися. Кошти були йому заплачені, але він, користуючись фіктивними документами, став заперечувати факт сплати мною грошей за його частку та вимагати кошти від мене через суд.

Мета – наробити резонансу в місті. Він думав, що люди почнуть нервувати та розривати зі мною контракти. Так як це було з банком «Волиньторгінвест». Але ніхто не поспішав розривати зі мною контрактів. Богу дякувати, житло, яке є в мене, продають інші фірми, а не «ЗБК». «ЗБК» просто будує.

Згодом Голєв йде працювати в Мінфін. Що він за «фахівець» в галузі фінансів – відомо: розвалив банк, бухгалтером навіть в маленькій сільській раді не працював і тут – заступник Міністра. В нашій країні купується все. Але ж людських якостей купити не можна.

Але це – лірика. Тепер – ближче до теми. Перед президентськими виборами була державна закупівля житла в рамках однієї з антикризових програм. Я продав чотири будинки. Два – в Нововолинську, два – в Ковелі. Люди отримали безкоштовно житло. Це – пільгова категорія. Два будинки числилися на «ЗБК», а два – на іншій фірмі. Квартир, які реалізовував «ЗБК», люди не отримали. Питання: що ці люди зробили Голєву, що він їх обділив житлом? «Волиньрембуд» судиться з ЗБК і була накладена заборона на відчуження. Навіщо людям посади, якщо вони роблять зло? Але, роблячи зло мені, Голєв робить так, щоб страждали ні в чому не винні люди. 100 волинян не змогли отримати квартири. Мої ж працівники не можуть вчасно отримати зарплати, бо житло не продане. Воно то реалізується завтра, але людям треба жити сьогодні.

Голєв юридично не є співвласником «ЗБК», бо він продав свою частку і взяв серйозні гроші – півтора мільйона доларів. По договору купівлі-продажу задекларували 12 тисяч гривень. Таким чином, ухилився і від сплати податків, і від платежів до Пенсійного фонду. Він купив собі за ці гроші посаду заступника міністра. Може, треба було б і від мене відчепитися. Я лишився з людьми, з кредитами, з курсовою різницею, кризою в будівництві. Але я якось працюю, даю раду, нікого не звільняю, будинки помаленьку добудовую.

Ще одна історія. У нас є столярний цех «Столяр». Коли Голєв був у податковій адміністрації, то директор тієї фірми раптом подарувала Голєву, державному службовцю, свою частку цього підприємства – не мало, не багато – 40%. Я запитав, чому вона так вчинила: він родич, брат, сват? У відповідь – море сліз і ніякої інформації. Її просто залякали. Після того, як вона віддала свою частку, людей почали звільняти.

Або таке було між нами. Голєв продає мені акції Дубечненського керамічного заводу і дає доручення своїй дружині Олені оформити документи купівлі-продажу. Після того, як акції вже є в мене, він подає на Олену в суд, що нібито вона неправильно оформила документи і вимагає вилучити в мене акції. Цей випадок яскраво характеризує, на які афери здатний цей чоловік. Суд, звичайно, виграв тоді я.

Наше ж підприємство працює, хоча в нього вистачає складностей і проблем. У нас збудований будинок у Володимирі-Волинському, в Луцьку, на Чернишевського, на Конякіна. Працює цегельний завод, залізо-бетонний – також. Ми намагаємося триматися на плаву та добудовувати житло. Всі, хто має дольову частку – їхнє житло добудовується. Може, десь трохи затягується в часі, бо ця ситуація не може не впливати.

– Леонтію Володимировичу, Ви обмовилися, що є заборгованість із заплати на вашому підприємстві через те, що не реалізовані два будинки. Люди звільняються?

– Люди вірять у підприємство та усвідомлюють, що це – тимчасові труднощі. Всі розуміють, що рано чи пізно квартири продадуться. Але ми маємо заборгованість за два місяці. Вона накопичилася за два роки. Одне гаситься, а інше з’являється.

– Яка середня зарплата на підприємстві?

– До двох тисяч. У нас вся зарплата – прозора. В конвертах нічого не видається. Ми розуміємо, що таке соціальний захист, пенсії, лікарняні, відпускні. Так, я поки не виплатив цієї платні, але вона є нарахована.

– Ви давно знайомі з Миколою Голєвим? Як так сталося, що з партнерів ви перетворилися на ворогів?

– Я ще раз кажу, що наше партнерство вважаю моєю великою життєвою помилкою. Якби я знав цю людину до того, то обійшов би десятою дорогою. З ним не можна мати ніяких справ. Нас познайомили, коли він був директором «Волиньторгінвестбанку».

Які риси Голєва? Він дуже швидко входить в довіру. Вміє надати якусь таку послугу, коли ти починаєш йому бути зобов’язаним. Я з ним був багато років, і люди запитували, чому так відбувається, що працюю я один, а прибуток ділиться на нас двох.

– Олена Голєва збиралася стати мером Луцька, а потім раптом зняла свою кандидатуру. На Вашу думку, це якось було пов’язано з тим конфліктом, який є сьогодні між Вами та її чоловіком?

– Не знаю. Скажу лишень те, що бажання добитися якоїсь високої посади – це їхня сімейна традиція. Ще коли ми спілкувалися, то Голєв приїздив до мене з пропозицією: «Давай скажемо, що це я, а не ти, створив 1000 робочих місць». Мною відновлено три заводи, які «лежали». Це – правда. От сьогодні балотуються люди, які створили 20 робочих місць, а я створив 1000 з нуля. У свій час Голєв хотів ці заслуги приписати собі та балотуватися на міського голову. Я сказав, що цього не підтверджу, а пообіцяти можу лишень мовчанку.

Минув час, і він купив собі посаду в Києві, то вже й Олені забажалося бути мером. Це – сімейне. Вона думає, що міським головою бути просто. Добре, що вона знялася, бо інакше Луцьк перетворився б на єдине приватне в Україні місто.

– Чи втручається влада у цей Ваш конфлікт?

– Думаю, що їм не до мене.

– А правоохоронні органи?

– Я писав скарги в СБУ та прокуратуру. Але все воно губилося по дорозі. Голєв займав посади і мав вплив на ці процеси. Мені приходили папери, що в його діях нема складу злочину. Всі ж розуміють, що все це нормально купується та продається.

До прикладу, судовий позов товариства «Волиньрембуд». Я зустрічаюся з Голєвим і кажу йому: «Ти ж знаєш прекрасно, що цього боргу немає. Ти ж шкодиш не стільки мені, як іншим людям. Забери позов». «Ні, – каже, –я потратив на судові витрати та адвокатам заплатив». Йому приємно робити шкоду. Я не знаю, скільки він заплатив у Волинському господарському суді. Справу вела суддя Валентина Пахолок. Але коли я приїхав у Львів на апеляцію, щоб скасувати це рішення, то з мене тамтешні «посівальники» запросили 500 тисяч гривень при позові на мільйон! В Києві ще більше – 600 тисяч. Змісту платити цих коштів нема ніякого. Але ж, якщо я не буду проплачувати того, що вимагає Голєв, то буде порушено справу про банкрутство. Тяганина триває рік. Я оскаржую. Але паралельно ведеться інформаційна війна проти мене. Людей намовляють не купувати квартири, забирати свої кошти і так далі. Залишилося тільки кілера проти мене замовити. Адмінресурс був по повній програмі використаний.

Ви запитували про правоохоронців. Досить нормально поставилася наша обласна прокуратура. Вони писали протести, коли податкова мене «трусила», але ці протести були відхилені.

Коли завод був у руїнах, то нікого не приваблював, а тепер, коли підприємство на підйомі (принаймні так було до кризи), воно стало всіх цікавити.

– У Вас не виникало бажання виїхати з цієї країни після всіх цих перепетій?

– Ні. Мабуть не всім в житті вдається створити те, що ти любиш. Але не може людині бути так, що все добре. Допустимо, в мене – чудова сім’я. Я живу в щасливому шлюбі, в мене гарні діти. Я люблю свою роботу, бо сам її створив. Я хотів бачити саме такий комплекс. Ми все робимо – від проектних робіт до пластикових вікон. Але от Бог послав мені складнощі – непорядного компаньйона. Це – певне випробування. Але в цьому немає нічого страшного. Я пішов на відверту «війну» з ним, відверто знаючи чого мені це все вартуватиме. Але це тільки загартовує, примушує до аналізу якогось. Це також свого роду школа життя.

Голєв сьогодні немає юридичного стосунку до заводу. Я навіть можу віддати йому ті 800 тисяч, які він від мене вимагає, але я цього не хочу робити. Це – не справедливо.

Я розберуся, а завод як працював, так і працює. Правда на моєму боці. Мені і люди, і Бог допомагає. Те, що робить Голєв – великий гріх. Щастя він мати не буде.

– Чому Ви не скористалися таким зручним шансом вирішувати свої нинішні проблеми як депутатство? Вам хіба не до снаги було виграти вибори до обласної чи міської рад?

– Я жодного разу не балотувався, бо це – не моє. Депутати повинні працювати на місто, область чи район, залежно від статусу ради. Я так вважаю. Тому йти туди тільки для того, аби захистити свої інтереси, не хочу. Я роблю те, що мені подобається та приносить користь.

А державу я ж також розбудовую, бо продукцію виробляю, плачу податки, людей роботою забезпечую.

От пішла «народний адвокат» Голєва в депутати. Для чого? Я як ніхто розумію ціну тих всіх реклам. Вона нікому просто так не допоможе, копійки жодної просто так не віддасть. Але люди вірять, хоча їм просто очі замилюють.

– Тим не менше, Ваші колеги-будівельники, як у цьому так і в минулому скликаннях, мали бажання і були присутніми. Це їм допомагає вирішувати власні інтереси чи проблеми громад?

– Думаю, що собі вони допомагали точно.

– А Ви не почувалися в умовах не зовсім добросовісної конкуренції?

– Не хотів би цього коментувати. Це – їхня справа. Я й так вирішую те, що мені потрібно. Сьогодні роботи не бракує.

– Один із Ваших колег в агітаційних передвиборчих матеріалах взагалі заявляв, що за нинішньої виконавчої влади в області будівельникам стало простіше жити. Це так?

– Не всім. Об’єкти з’явилися. Це – правда. Але державне замовлення доступне не для всіх.

– На скільки важко його сьогодні отримати?

– Треба бути близьким до влади. Але попрошу цієї теми не торкатися. Хоча тут є про що говорити.

–  Будівельникам, які споруджують житло, так як ваше підприємство, можна було б і не орієнтуватися на державне замовлення, якби купівельна спроможність людей була кращою.

– Банки не дають кредитів. Звідси й весь кризовий ланцюжок. Але й доходи в людей стали меншими, тому їм кредит давати не вигідно. Сьогодні реально можуть купити житло ті, хто на заробітках за кордоном.

Щоб у нас подешевшало житло, треба відрегулювати ціни на енергоносії та будматеріали. Проблеми також з вільними земельними ділянками. Їх в місті немає. Точніше, вони є, але чиїсь. Потім до тебе приходять і пропонують щось там робити, бо ті люди в більшості й не знають, що з тією землею робити. Багато навантажень на ціну диктує дозвільна система. Це взагалі окрема тема.

- За кордоном банки дають кредити під 3% річних. У нас – 25%. Хто може взяти такий кредит?

Якби кредитна політика в нас змінилася, то Україна би більш стрімко розвивалася.

Сьогодні я будую будинок, щоб не звільняти людей, але не знаю, коли квартири в ньому будуть продані. Це буде завтра чи після завтра, або через рік.

– За нинішніми державними програмами, які передбачають надання житла молодим сім’ям чи програмами доступного житла, квадратний метр житлової площі уряд оцінює в 4,3 тисячі гривень. Але будівельні організації кажуть, що реальна ціна – в межах 6,5 тисяч.

– Я спокійно продаю за 5,5 тисяч. Але це тільки тому, що я нічого на стороні не купую, бо собівартість складається з моїх матеріалів. Тому ціна в нас трохи стримується.

– Але різниця є все одно. Чому так виходить?

– В минулому році я віддав по кабмінівській програмі житло у Нововолинську по 4 тисячі за квадратний метр. Більше так не будую, бо не вигідно. Ніхто не знає фактичної вартості будівництва. Я песимістично ставлюся до реалізації таких державних програм як нинішня щодо доступного житла.

– Та критична ситуація, яка виникла на сьогодні навколо вашого підприємства, якось впливає на вашу родину?

– Всі сприймають це як належне, бо знають, що мої дії правильні. Я ніколи не пасую перед труднощами. В мене такий характер.

Та й якби за мною не було людей, то взяв би шапку та пішов би додому. Якщо маєш розум, то сьогодні не проблема для себе заробити копійку. Але є й інші люди та їхні сім’ї, і ти за них несеш відповідальність. Той чоловік, який зі мною воює, цього точно не зрозуміє. Але ви собі не уявляєте, на скільки мені стало легше, коли я з ним розійшовся. Для мене було каменем на душі, коли уявляв, що люди думають, що я такий же як і Голєв, бо з ним поряд.

–Дякую за розмову. Бажаю Вам будувати, а не воювати.

18.11.2010

PS: На останок варто зауважити, що справа з «дерибаном» будівельних компаній мала початок ще у далекому 2008 році, про що свідчать відеозаписи шестирічної давності, які днями оприлюднено в інтернеті, зокрема на сторінках інтрнет-виданнь "Основні Акценти" та "Під прицілом".