Напередодні чергових виборів до Верховної Ради України в Луцьку активізувалось і постійно саморекламується одіозне прізвище сім’ї Голєвих, особливо, кандидата в депутати, так званого «народного адвоката» (як вона сама себе представляє), Олени Голєвої. 

Зовсім недавно в «жовтій» газетці «Україна — тиждень», зокрема в її волинському додатку, виданому «під вибори», на фоні усіх «політиків–зрадників України» пані Олена виступає з опусом, де стверджує, що ці ж усі «зрадники» «штовхають цілу Україну на край прірви». Сама вона виступає в ролі Орлеанської діви, такої собі місцевої Жанни д’Арк, яка може врятувати державу від політичних і економічних катаклізмів. Аби хоч трохи розповісти про «патріотизм»       так званої сміливої жінки, для початку варто показати джерела формування статків цієї представниці місцевої буржуазії та її чоловіка.

Запитання, поставлене в заголовку публікації, не риторичне. Мова буде йти не про те, чи читав герой нашої розповіді про індіанців, які колись мешкали на Гудзоні і продали білолицим за 10 срібних талерів землю свого племені, на якій сьогодні стоїть Нью–Йорк, а про те, що завжди поспішав він, як і метикуваті підкорювачі «Дикого Заходу», туди, де пахло наживою, великими дармовими грошима, де панувало кримінальне середовище, звідки доносилося шелестіння крупних купюр. Мова йтиме про «дикий» капіталізм луцького бізнесмена, що багато чим нагадує повісті американського письменника. Про того, з ким було неможливо вести спільний бізнес.

Є персони, які для досягнення мети свідомо вибирають нечесні способи. Про Миколу Кузьмича Голєва пам’ятають сотні і тисячі скривджених людей, які сьорбнули гіркого пійла його ринкової діяльності. Він ніколи нічого не збудував, не реконструював, не винайшов, а лише руйнував. А мета ставилась одна — власна нажива.

Аби не бути голослівним, наведемо один із яскравих прикладів махінаторської фінансової «діяльності» Миколи Голєва. Навесні 1999 року «Волиньторгінвестбанк» оформив кредит на приватне підприємство «Світязь», власником якого був головний герой цього журналістського розслідування. Сума кредиту становила 214 тисяч гривень, але підприємство його не повернуло, а його власник… вийшов зі складу учасників банку. Вже наприкінці травня цього ж року суд виносить рішення, яке зобов’язує банк і фірму голови правління банку «здійснити взаємозалік своїх вимог». Іншими словами, Микола Кузьмич стає не винен банку за кредитом, а банк не винен йому його частки. Усе, як по нотах. Чомусь у нас злодії, хабарники, казнокради і бандити завжди крутились поблизу грошей. Трапилося так, що Микола Голєв отримав доступ до фінансових і матеріальних ресурсів. І вже наприкінці 1990–х років його прізвище стало міцно асоціюватися із блатним словом «кидалово». Саме за таким принципом — шляхом штучного банкрутства — однойменного підприємства «Луцькавтотранс» створювалося його автотранспортне підприємство «Санрайз». З «легкої руки» Миколи Голєва усі активи цього комунального підприємства були перекачані в скандально відоме автотранспортне підприємство, яке нині належить дружині Миколи — Олені.

Про банківську «діяльність» Миколи Голєва експерти програми ТАСІС у серпні 2000 року у звіті стосовно ліквідації КБ «Волиньторгінвестбанк» відзначають: «Наш аналіз господарської діяльності ВТІБ та деяких його клієнтів дає підстави для притягнення учасників та керівників банку до посадової, кримінальної, адміністративної та цивільної відповідальності». Характеристика, звичайно, не вельми приємна.

Остап Бендер знав 400 способів виманювання грошей у громадян без особливого криміналу. Голєв, здається, їх знає більше. Найулюбленіший — те саме «кидалов». Чи не тому в 1990–х роках прізвище «Голєв» стало своєрідним символом брехні, обману і підступності.

Він наслідив скрізь, де можна і де ситуація була найменш контрольована державою, де діяли «власні» закони: у фінансовій сфері, транспорті, розвагах, митних справах, житловій нерухомості, громадському харчуванні, податковій службі і політиці — скрізь, де проглядалася хоч найменша шпаринка обійти закон. Посаду голови правління свого дітища — «Волиньторгінвестбанку» — Микола Голєв теж зайняв протизаконно, про що свідчать листи, адресовані заступнику голови правління Національного банку України О. О. Веселовському, підписані начальником Волинського обласного управління Національного банку О. Бєліком. Ось витяг із даного документа: «Розглянувши поданий КБ «Волиньторгінвест» пакет документів, Волинське облуправління дійшло висновку, що освіта і професійні якості претендента на посаду голови правління не відповідають вимогам положення «Про порядок створення і реєстрації комерційних банків».

Існують також «яскраві» факти придбання Миколою Голєвим нерухомості. У 2006 році, перебуваючи на посаді директора департаменту забезпечення діяльності голови ДПА України, він спочатку за копійки купив базу відпочинку на озері Світязь, яка належала АТ «Волиньрембуд», а у 1997 році поміняв 1009 належних йому акцій АТ «Волиньрембуд» (що суворо заборонено Законом України «Про господарські товариства») на гуртожиток в Луцьку на вулиці Сагайдачного загальною площею понад 2000 кв. м., де мешкали і мешкають сьогодні працівники цього акціонерного товариства. П’ятиповерхова споруда обійшлася йому за ціною трохи більшою, ніж… 1000 гривень — саме в таку суму «сторони» оцінили акції Миколи Голєва. Не забарившись, він продає будівлю підопічній фірмі «Лізинг і нерухомість», але вже за 200 тисяч гривень. У цій «операції», як завжди, у Миколи Голєва, виникає цікавий фінансовий момент: фірма «Лізинг і нерухомість», аби розрахуватися за придбану нерухомість, отримує в тому ж «Волиньторгінвестбанку», який належить герою нашої розповіді, кредит за двома кредитними угодами. А заставою для отримання грошей став той же гуртожиток. Значна частина житла з цього будинку вже продана стороннім особам, а судовим процесам, в яких викинуті на вулицю мешканці оскаржують свої права, не видно кінця. Отож, на основі навіть цих небагатьох наведених прикладів про діяльність Миколи Голєва як бізнесмена, виникає запитання: що являє собою ця людина, які цінності вона сповідує?

Герой нашої розповіді за фахом — історик, а історики, як відомо, не визнають умовного способу «…якби…». У Миколи Голєва свої, особливі «умовності». Втім, розум і освіта зовсім не перебувають у прямому зв’язку з моральними якостями цієї людини. Можна одягнути дорогий костюм і модний галстук, сісти в крісло податківця чи заступника міністра фінансів України з неозначеними функціями на цій посаді, але мітку комбінатора не можна відтерти. Крім усього, Микола Голєв вміло використовує відому формулу Карла Маркса, яку сьогодні не прийнято цитувати: «Право буде працювати на того, хто має гроші і владу». Якщо є гроші, чому б не купити прихильність суддів? Коли на кону мільйони, чому б не запропонувати покращити матеріальний стан тим, хто здійснює звинувачення чи арбітраж, розглядає судовий позов? Як ставитись до людей, які стоять на твоєму шляху? Одних можна обійти якомога делікатніше, через других можна переступити, не озираючись, а на третіх  — наступити. Микола Голєв завжди вибирав останній варіант. Цим він відштовхнув від себе друзів і об’єднав проти себе ворогів. Саме завдяки таким, як він, виникнення крупного капіталу в нашій країні пройшло по–дикунському, а імена власників банків, заводів і теплоходів стали відомі і прозвучали публічно лише наприкінці 1990–х — початку 2000 років.

Про сумнівні операції в усіх галузях народного господарства області Миколи Голєва упродовж півтора десятка років написано багато. І скрізь він, як у джазі, знаходив місце для «імпровізації». І водночас завжди був однаковим — далеким від тієї генерації українських бізнесменів, які добились успіху при дотриманні хоч би часточки джентльменських правил підприємництва. Під час журналістських розслідувань обставин бізнесових тяжб автор цієї публікації почув ще чимало історій в тому ж дусі і з цим же «героєм». Шкода лише, що в українських судах відсутня комп’ютерна програма, яка б відстежувала, наскільки часто і з яких причин фігурує в судах одне і те ж прізвище. Читач може запитати, чи була зупинена «діяльність» Миколи Голєва правоохоронними органами, чи робились для цього якісь спроби? Нічого подібного. Тому і маємо паразитуючих (типу Миколи Голєва) тимчасовців, здатних лише красти і вести мафіозні «розборки».

Петро ЧЕЧЕЛЮК

(Передрук статті з газети «Волинь-нова» від 27 вересня 2012 року)