Минулими вихідними відомий польський режисер Єжи Гофман презентував в Донецьку свій документальний і вельми неоднозначний фільм про Україну. Назва першої частини стрічки перекликається з книжкою колишнього Президента Леоніда Кучми – „Україна або Малоросія”. Частина друга – „Навіки разом”. Все це - елементи документального циклу „Україна – становлення нації”. Презентація затягнулася на три дні, оскільки фільм складається з чотирьох частин тривалістю по 50 хвилин кожна. Крім цього в Єжи Гофмана була насичена програма: зустрічі з журналістами, культурною елітою Донбасу і поїздка в Святогірськую лавру.
Цікаво, що на створення фільму метра кінематографа надихнула саме книга Леоніда Кучми „Україна – не Росія”. Польський режисер вирішив дослідити історію і створити спочатку фільм-трилогію, а, оскільки події 2004-го року в трилогію не вмістилися – дозняв і четверту частину. Зйомки стрічки відбувалися майже по всій Україні. Матеріали шукали ледве не в кожному історичному музеї, знімали фортеці, пам'ятники і будівлі, які хоч якимсь чином впливали на історію. За словами режисера, „Ми тому і назвали стрічку „Україна - становлення нації”, адже до цих пір триває становлення нації”.
Усі частини фільму побудовані у вигляді історичної розповіді. Голос за кадром - сам Гофман. Український і російський варіант перекладу озвучує Богдан Сильвестрович Ступка, один з найулюбленіших акторів кінорежисера.
- Єжи Сигізмундовичу, ким Ви хотіли виступити, створюючи такий фільм?
- У цій картині найважливішим для мене було виступити не політологом. Я хотів, щоб пересічний глядач, для якого призначено це кіно, міг потім зустрітися зі мною віч-на-віч, і представити мені свої претензії. А я міг відповісти на його питання, щоб він мені сказав або „Дякую!”, або поставив під стінку і розстріляв.
- Ви непогано говорите російською...
- У мене два університети (сміється). П'ять років Сибіру і п'ять років ВДІКу (у восьмирічному віці Єжи Гофман був разом з батьками засланий на поселення до Сибіру, а 1955 року закінчив Всеросійський державний інститут кінематографії імені С. А. Герасимова – прим. „ПП”). Тому що раніше в Польщі умовою для вступу в Лодзинську кіношколу було закінчення іншого вищого учбового закладу. Мої батьки хотіли, щоб я пішов на медицину. Батько і мати були лікарками. А я цього не хотів. У мене не було до цього таланту, як, втім, і до інших речей. Можна сказати, що в режисери я пішов від безвихідності (сміється).
- Ви спочатку були документалістом, потім знімали фільми про сучасність, а потім десь у 60-і роки минулого століття знову звернулися до історії.
- Так, коли я вчився у ВДІКу, зі мною був ще один поляк. Це нас зближувало. І ми, повернувшись в Польщу, почали працювати разом. Тоді прийти в художнє кіно можна було двома шляхами. Або багатолітньою практикою, просуваючись від асистента до режисера, або з іншого роду кіно – документального або науково-популярного. І ми почали з документалістики. Весь цей час ми намагалися узяти сценарій художнього фільму, і нарешті, це вдалося, але до цього моменту ми зняли 27 документальних стрічок.
- Коли ви лише збиралися знімати фільм про Україну, як віднеслася українська влада до цього? Чи не було якихось перешкод з її боку?
- Мені надали велику допомогу. Відкрили переді мною всі музеї. Ми багато в чому вдячні професорові Возицькому зі Львова, телефонний дзвінок якого відкривав нам фонди будь-якого музею України. А також директорові картини з кіностудії ім. Довженка Володимиру Князеву і прекрасному знавцеві архівів по прізвищу Кучерявий.
- Чи не боїтеся ви, що Ваш фільм може бути використаний як політичний інструмент, особливо в теперішній ситуації в Україні?
- Що стосується політиків, то я думаю, коли ви побачите кінцівку фільму, то зрозумієте, що використовувати його не вийде. У фільмі, звичайно, є кадри із „помаранчевої революції”, ми її зняли, але по ходу картини я говорю про те, що кого б Україна не вибрала, і як би далі не розвивалися події – це буде власна дорога цієї країни. Він не буде нав'язаний державі ззовні, ні Сходом, ні Заходом.
- Чи існує в даний час цензура в кіно, і як Ви до цього ставитеся?
- Звичайно, у нас в Польщі цензура була, але не така жорстка як в Радянському Союзі і деяких інших країнах народної демократії. Для прикладу. Колись ЦК дуже боявся, що у фільмі „Потоп” захист монастиря підніматиме релігійні відчуття і доводилося хитрувати, щось вирізувати. Але раніше, якщо сценарій був затверджений, то державою автоматично виділялися кошти на випуск фільму. А зараз все інакше. На стрічку „Вогнем и мечем” я добував гроші одинадцять років. В результаті спонсором став завод з виробництва пива та один з польських банків надав нам кредит. Але кошти ми повернули за кілька тижнів. Ми звісно, не передбачали такого успіху, але дуже вірили в нього.
- Знімаючи фільм „Україна - становлення нації” Ви також вірили в його успіх?
- Тут цілі інші. Я робив цю картину, щоб тема, яка хвилює мене - історія України і історія становлення нації - не виглядала однобоко. Готуючи фільм, я вибирав п'ять-шість авторів, які досліджували той або інший історичний процес. Це були і історики царської Росії і радянського часу, історики-емігранти і сучасні наукові діячі. Щоб, зіставляючи все це, знайти єдину вірну лінію. Не хотів я створювати швидкий курс. Хотів, щоб це було провокацією, щоб давало імпульс тим, хто переглянув цей фільм, глибше вивчити свою історію, знайти коріння своїх дідів, прадідів. Моя мрія – щоб цей фільм з'явився в Україні - в школах, вузах, бібліотеках. Наскільки мої сподівання і надії виправдані – судити глядачеві.
Ольга ЯЦИК з Донецьку спеціально для „Під прицілом”