«У Луцьку, у відновлений після обвалу будинок на Рівненській,109 уже заселили жителів…» - такими заголовками ще не так давно рясніли статті у місцевих ЗМІ.

У будинку завершилися роботи з реконструкції після фатального обвалу, який стався 10 червня. Наразі у п’ятиповерхівці завершено укріплення несучих стін, зроблено внутрішні ремонти у квартирах та на сходових клітках, замінено старі вікна, двері та мережі. Тож попри пережите та острах мешканці сусідніх під’їздів, яких на час реконструкції виселили з будинку, почали повертатись у свої домівки.

Проте,  «Під прицілом» стало відомо, що все ж таки з поселенням в окремих сімей виникли проблеми. Зокрема, до нині пусткою лишається одна квартира.

До редакції інтернет-видання «Під прицілом» звернулась жінка Людмила. Її сім’я постраждала в результаті обвалу будинку на Рівненській 109. Саме її сім’я до нині не може повернутись у свою домівку.

Отож, почнемо з того, що Людмила Завалій з матір’ю та сином до трагедії жила в трикімнатній квартирі на третьому поверсі. Її помешкання залишилось «майже» неушкодженим, якщо не зважати на тріщини у стінах, які виникли в результаті обвалу у той злощасний день. За словами жінки, перша тріщина з’явилась у їхньому під’їзді ще задовго до обвалу будинку, та й плитка подекуди облітала. Мешканці почали звертатись зі скаргами до міськради. Однак, як завжди - влада відбувалась лише обіцянками.

Натомість після аварії, родина Завалій, як і більшість інших постраждалих сімей, переселились у готель «Світязь». Відтоді й почались безкінечні чвари між сім’єю та місцевою владою.

За словами пані Людмили, до їхньої квартири капітальний ремонт так і не дійшов. На переконання жінки квартира так і залишилась непридатною для життя, оскільки фактично ті тріщини у її помешканні вже нічим не вдасться укріпити і в решті-решт він квартира розповзеться в різні боки. Вона також говорить, що сусіди це підтверджують, проте після вселення побоюються про це говорити вголос.  

Неприємною для сім’ї Завалій є ще й та історія, що після обвалу будинку у них не було можливості забрати своїх речей. Зокрема, після трагедії, вони змогли винести лише найнеобхідніше. Однак цінності та ряд інших речей дивним чином в більшості зникли з квартири або ж просто були викинуті робітниками як сміття.

У зв’язку з цим, найстарший член сім’ї, бабуся, подала до суду позов з вимогою зобов’язати Луцьку міську раду надати їй рівноцінну квартиру та відшкодувати моральні збитки родині в розмірі 50 тисяч гривень. Варто зауважити, що жінка ще й інвалід 2-ої групи, хвора на закриту форму туберкульозу та втратила 70% зору. З огляду на це, жінка потребувала відповідних умов проживання, які не гарантувала міська рада їй після ремонту.

,

На превеликий жаль, жінка так і не дочекалась рішення суду, і тим більше переселення у нову квартиру. Нещодавно вона померла в номері готелю «Світязь» де мешкала разом з донькою та онуком після обвалу будинку.

На думку її доньки, яка досі не може відійти від втрати матері і за фактом смерті пенсіонерки ховається таємниця. Зокрема, старенька жінка, попри інвалідність займала активну громадську позицію. Після її смерті, коли тіло відправили на розтин, до Людмили Завалій навідались висловити співчуття представники влади, які за її словами натякнули, що треба чим швидше поховати пенсіонерку на що виділять бюджетні кошти. Тож жінку попросили «оперативно» поховати матір, мовляв «ми ж вам на це гроші дамо» в інакшому випадку – це ваші проблеми. За словами Людмили вона намагалась впросити потримати до поховання тіло матері хоча б день, аби встигли з’їхатись родичі. Однак владці почали настоювати на тому, що це готель а не будинок панахиди.

Окрім цього Людмила Завалій розповідає, що після трагічного випадку до готельного номеру приходили невідомі люди і переконливо просили нікому не повідомляти про смерть жінки, особливо журналістам. Також до у номер, де проживає їх сім’я неодноразово навідувались психотерапевти, які потім розповсюджували інформацію, що усі члени родини психічно неврівноважені.

Опісля ж поховання матері для них найбільшою проблемою стало насильницьке виселення з готелю у зв’язку з тим, що термін дії договору з готелем «Світязь» та міськрадою уже закінчився. Тож міська влада настоювала на тому, щоб родина Завалій, у числі матері та сина, виїхала з готельного номеру. До того ж, міська рада поставила жінку перед відомом, що у зв’язку з тим, що реконструкцію будинку завершено та житло готове до заселення влада не буде платити за їх проживання. Таким чином її поставили перед фактом – ви завинили чималеньку суму за проживання у готелі. Погасити борг самостійно вона неспроможна. На численні прохання та заяви до міліції, Людмилі та її сину Михайлу продовжили термін перебування у готелі аж на 5 днів.

Натомість, за словами жінки, після необґрунтованих висновків лікарів, на адресу родини прозвучала інша пропозиція стосовно житла. Їм «запропонували» виїхати у нове помешкання, проте за тією адресою як з’ясувалось знаходиться філія психічної лікарні. Фактично жінці натякнули на те, що «не хочеш переїжджати у відремонтовану квартиру і просиш нову – їдь, там купа вільних палат».

Людмила Завалій зазначає, що міська влада відмовляється визнавати їх постраждалими.

«Міськрада має певний критерій, що дозволяє людей, яких виселили з будинку, і які достатньо довго живуть у готелі, не вважати постраждалими», - зауважує Людмила Завалій, мовляв, набагато легше зробити з людей, які намагаються домогтись своїх прав - психічно неврівноваженими. Замість того, аби допомогти родині із житловими проблемами, їх намагаються усіляко залякати. Більше того, жінка повідомила, що зараз у готелі до неї нікого не пускають, особливо це стосується журналістів.

Досі жінка так і не бачила ремонту у своїй квартирі. Востаннє коли вона навідувалась до свого обійстя там саме працювали робітники. Опісля здачі будинку усім сусідам вручили ключі. Їй також пропонували, однак з огляду на те, що відповідно до чинного законодавства хвора пенсіонерка претендувала на відповідні умови проживання (які їй міська влада так і не забезпечила) вони вирішили не заселятись і відстоювати свої права. Таким чином, жінці досі ніхто не дав ключі до її квартири, а після смерті матері, яка була офіційним власником квартири то й поготів побоюється що лишиться без даху над головою, хоча є прямим спадкоємцем на майно покійної. До нині їм також не дали і магнітного ключа до під’їзду, тож жінка навіть не знає як туди потрапити.

Смерть матері жінка досі не може пережити, разом з тим багато в чому вона звинувачує саме міське керівництво, оскільки влада в той час коли це було потрібно -  не відреагувала на прохання хворої жінки і не надала відповідного житла..

Тож реаліями родини Завалій є те, що ось вони уже більше півроку вони вимушені проживати у статусі безхатьків: без документів, без майна, без житла та елементарних умов для існування.

Таким чином, редакція інтернет-видання «Під прицілом» спробувала з’ясувати у влади, сому досі ніхто не зреагував на її звернення.  Однак до керівництва міста – мера та його заступників, як виявилось не так вже й легко пробитись. У мерії журналістам, забувши про Закон про доступ до інформації, запропонували піти на черговий прийом громадян міського голови і там поставити йому питання. Що ж до  заступників міського голови, то як виявилось, не всі вони «в компетенції» відповідати на подібні питання стосовно проблем мешканців обваленого будинку на вулиці Рівненська, 109. Хоча ще пів року тому після трагічної події вони то разом то по черзі так рясно «щебетали» мовляв всім допоможемо і нікого не лишимо в біді.

 Єдиний, хто наважився відкрито поспілкуватись на цю тему виявився начальник управління капітального будівництва Луцької міської ради Леонід Карабан.

Саме він фактично був відповідальним за реконструкцію будинку після обвалу і мав би знати кожну тріщинку та кожну шпаринку на пам’ять.

В свою чергу Леонід Карабан зауважив, що знає Людмилу Завалій. Однак він поспішив наголосити на тому, що не впевнений у її адекватності. Свої ж слова він пояснив тим, що коли у будинку починались ремонтні роботи, то родину Завалій не могли «витягнути» з квартири, бо вони відмовлялись її покидати, боячись втратити житло назавжди. Згодом жінка почала розповідати, що у неї по всій квартирі заховані дорогоцінності. Однак як переконує Леонід Карабан, потрапивши усередину помешкання працівники ЖЕКу та міськради побачили лишень купи сміття, порожні пляшки, коробки  та інший непотріб. Тож під час реконструкції вони більшість цього всього  викинули з квартири.

Що ж до реконструкції будинку, то за словами Леоніда Карабана, у квартирі родини Завалій зроблено добротний ремонт. Аби переконати в цьому кореспондентів інтернет-видання «Під прицілом», він навіть особисто виїхав з журналістами на місце, аби особисто пересвідчитись. Зокрема, він попросив працівницю  ЖЕКу, у якої перебувають ключі від квартири Завалій поки вони не хочуть заселятись, відкрити помешкання. Леонід Карабан ознайомив кореспондентів з усіма проведеними роботами: тут і чистенькі шпалери на стінах, і ламінат на підлозі а кухня та ванна кімната викладені плиткою. Разом з тим, він показав усю нову встановлену сантехніку та газову колонку для гарячого водопостачання. Мовляв «ось їм усе, чого душа бажає».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зокрема, він також наголошує на тому, що корім винесеного сміття в квартирі лишились їхні особисті речі, про викрадення яких заявляла власниця квартири

Тож для нього небажання жінки переїжджати у новеньку квартиру є незрозумілим. Однак найбільше Леоніда Карабана дивує те, що жінка досі жодного разу не прийшла подивитись на здійснений ремонт, оскільки навіть не забрала від квартири нових ключів. Наразі вони знаходяться у ЖКП №7, куди пані Людмила може прийти за ними у будь-який час.

На диво, сусіди родини Завалії по під’їзду спілкуватись стосовно них відмовились. Більше того, вони вирішили зайвий раз не відчиняти дверей. Тож лишається незрозумілим,  чи то справді мешканці під’їзду так залякані місцевою владою, як говорила пані Людмила, чи то вирішили не втручатись у справи сусідки.

Людмила Завалій, попри усі переконання влади у «надійності реконструйованого будинку» досі не може туди заселитись. Влада ж її силоміць намагається витурити з готелю, забуваючи про те, що по-закону її матері таки мали б надати нове житло або ж влаштувати покращені умови проживання, як інваліду ІІ групи. Однак вочевидь, влада забула про свої обіцянки…

Попри усе, жінка далі намагається відстояти свої права і наголошує, якщо її не почують у мерії - вона звертатиметься у міжнародні інстанції.