Сестри Людмила Дорошенко та Анна Шиманська живуть у Луцьку, у тринадцятиметровій кімнатці, разом зі своїми дітьми. Останніх у них аж семеро. Окрім дітей, у тій комірчині мешкає ще й чоловік Анни Петро, котрий щодня разом зі своєю дружиною працює, аби прокормити свою багатодітну родину. Трудиться і Людмила на приватному підприємстві, де отримує невеличку заробітну плату. За ті копійки вона змушена утримувати чотирьох дітей, троє з яких ще навчається у школі.

 

 

Це житло дісталося Людмилі та Анні у спадок від батьків. Отримував, як розповідає Людмила, їхній тато цей, так званий підмінний фонд, коли працював в одній з житлово-експлуатаційних контор обласного центру. Тоді він сподівався, що настане день, коли нарешті зможе покращити умови проживання своєї сім'ї. Та, вочевидь, дарма…

«Наш тато змінив роботу і влаштувався працювати у «Волиньгаз», – згадує Людмила.

Звісно, чоловік ще працюючи у ЖЕКу, став на чергу у Луцькому міськвиконкомі, аби отримати житло для своєї родини. Усе життя стояв і чекав, але так нічого не дочекався. Нині його доньки Людмила та Анна бережуть документ, у якому вказано, що їхня родина тридцять друга у списку претендентів на отримання житла. Правда ще з 1978 року.

 

 

 

Схоже, що дарма бережуть той папір і дарма претендують, оскільки черга з тих пір навіть не рухається. Не має жодної надії на отримання бодай невеличких квартир. Так і тісняться у маленькій кімнатці, де ніде й голці впасти. Вздовж стін стоять двоярусні ліжка, на яких сплять молодші діти Людмили та Анни. Найстарший син Людмили, котрий вже не поміщається у дитяче ліжечко, змушений лягати на долівку, посередині кімнати. Тож можна тільки уявити, як доводиться непросто дітлахам, коли вночі вони пробираються до туалету.

А туалет, до речі, раніше знаходився на подвір’ї. Правда користувалися ним усі хто бажав. Зокрема, і прихожани, котрі збиралися на богослужіння до Покровської церкви, розташованої навпроти домівки родин Людмили та Анни.

«Через це змушені були встановлювати туалет у хаті» – каже Людмила. 

Встановили його за дверима, які відмежовують кухню від невеличкого коридорчика. Тобто на порозі до маленької кухні. Унітаз, звісно, навіть відгородили… шматиною.

 

 

 За тими дверима, у кухні, у вузькому проході між невеличкою шафою та столиком сплять щоночі Анна та Петро. Свою постіль подружжя щовечора розстеляє на підлозі, а вранці збирає. Правда, місця для двох вкрай малувато – всього лишень 60-70 сантиметрів.

«Змушені перевертатися  у сні синхронно, оскільки можливості хоча б трохи розкинутися у них просто немає», – продовжує розповідати Людмила.

Так склалося, що її молодша сестра Анна вийшла заміж за Петра і оселилася у виробничому гуртожитку. Щойно підприємство «наказало довго жити» молоде подружжя переїхало у Петрове село, розташоване у Маневицькому районі. Однак, як відомо, з роботою у тих краях сутужно, тож родина із трьома дітьми повернулася у Луцьк, до батьківської хати. Сімейство оселилося там, де мешкала старша сестра Анни Людмила зі своїми двома доньками та двома синами.

«Діти наші були шкільного віку, тому за єдиним столом змушені були  готуватися до уроків по черзі», – згадує Людмила.

Вчили уроки у тісній кімнатці, хоча й за свої знання отримували непогані оцінки. Нині старша донька Людмили, наприклад, вже здобула освіту кухаря і пішла працювати. Звісно, молода дівчина на свої копійки була змушена винаймати собі інше житло, оскільки у тій кімнатці ніде їй навіть спати.

Її мати Людмила і так тулиться на дивані «малютці» разом зі своєю молодшою донькою, тринадцятирічною Юлею. Чотирнадцятирічні Володимир та Василь, дванадцятирічна Ольга та одинадцятирічна Іринка сплять на двоярусних ліжках, біля яких стоїть невеличка шафа для одягу. А книжки та зошити школярі змушені складати на поличках, облаштованих на стіні у коридорі, поблизу унітаза.

 

 

 

Попри це Людмила, яка ледве зводить кінці з кінцями, змушена постійно фінансувати ремонті роботи у класних шкільних кімнатах. Наприклад, торік заплатила за них аж півтисячі гривень Заплатила, бо нікому немає діла до того, що вона самотужки утримує дітей, котрі туляться у комірчині без  елементарних умов для проживання. Готуються до  уроків за маленьким столиком, сідаючи за нього по черзі.

Не кажучи про те, що обідають так само. По черзі…

Влітку їм легше, бо можуть хоча б поїсти на вулиці. Правда, якщо не має дощу.

Пічки у тій хатинці немає, тож отоплювати аварійне житло у холодну пору доводиться електричним каміном. Звісно, цей пристрій накручує чимало електроенергії, що вартує багатодітним родинам не одну сотню гривень у місяць. Правда, гріти вони змушені не тільки  своє помешкання, а й вулицю. У тісній кухоньці впала стінка, замість якої слугує стіна від складських приміщень, розташованих поруч. Звісно, крізь шпарини постійно дме холод, а вночі постійно навідуються миші та щурі.

 

 

 

Немає там елементарних гігієнічних умов. Вмиватися та купатися дітлахам і дорослим доводиться у невеликих посудинах. По черзі…

«Ми ходили у міську раду, розповідали про умови проживання, однак нам відповіли, що у Луцьку є люди, котрі мешкають ще у гірших будинках», - продовжує Людмила.

Мовляв, нічим вам не допоможемо, бо треба давати чотирикімнатну квартиру, якої у міської влади просто немає. Тож живуть дві багатодітні родини у тісній кімнатці, яким радять ні на що навіть не нарікати.

Олена Мороз