Минуле століття бачило не один кривавий військовий конфлікт. Участь у них по волі чи по неволі брали й українці. Ковельчанину Миколі Абрамчуку довелося повоювати в африканській Анголі, куди його скерували виконувати інтернаціональний обов’язок - пише Сім’я і Дім.

«Дізнався, що вирушаю до Анголи, буквально в останню секунду» 
З юних років хлопця приваблювало море. Закінчивши вісім класів школи у селі Волошках, він подався до Миколаєва – навчитися на суднозбірника. Після двох років навчання волинянин пропрацював чотири місяці за спеціальністю на Чорноморському суднобудівному заводі. Юнак збирав один з найбільших радянських військових кораблів того часу – авіаносний крейсер «Київ». 
Тому не дивно, що коли юнакові настав час іти до війська, а це було 1976 року, його записали до лав військово-морського флоту. Найпершим місцем служби для хлопця стала «учебка», що в околицях Бреста. Сім місяців майбутній матрос вивчав ази ракетно-артилерійської справи. Після закінчення навчального центру ковельчанина скерували до міста Балтійська, на тралер «Дмитрий Лысов». Досвід, здобутий на суднобудівному заводі, став у пригоді в армії. 
– Через два тижні я вже самостійно приймав вахту, тоді як інші хлопці вчилися по півроку, – пригадує Микола Степанович. – Згодом наш тралер скерували для патрулювання в Середземне море. Після повернення на базу викликає мене командир бригади і наказує негайно проходити медичне обстеження. Для чого? Навіщо? 
Чоловік уже почав здогадуватися, для чого здійнялася така буча, коли побачив у медичній картці запис «Здатний проходити службу в країні з вологим тропічним кліматом». Як виявилося згодом, радянське військове командування відбирало з усіх флотів найкращих матросів. Після медичного обстеження кандидати пройшли ще не одну співбесіду. 

– Боялися навіть між собою щось зайве сказати, адже знали, що кадебісти до нас заслали «стукачів», – розповідає Микола Абрамчук. 
Коли було пройдено всі перевірки, новостворений екіпаж скерували до міста Лієпаї, де на матросів чекав середній десантний корабель (СДК). Для конспірації судно не мало ані бортового номера, ані назви. Перед самісіньким відправленням до Анголи, коли корабель стояв на рейді, до майбутніх інтернаціоналістів звернувся високопоставлений «особіст»: «Товаріщі! Вам нужно ісполніть інтернаціональний долг. Надо помочь молодой соціалістічєской странє. Кто не может ілі не хочєт – вийті со строя!». 
– У нас ні в кого і думки не було залишити борт корабля, – каже Микола Степанович. – Потрібно віддати належне радянській ідеології – вона вміла добряче зомбувати людей. Ми були щиро переконані, що вирушаємо допомагати братній державі, яку гноблять прокляті капіталісти. 

І от на початку вересня 1977 року порт Лієпаї залишили два кораблі: згаданий вище СДК та допоміжне судно Тихоокеанського флоту. Шістдесят дві доби йшли морем радянські інтернаціоналісти до місця призначення. Перш ніж кинути якір поблизу берегів Анголи, вони мали неприємні зустрічі з натівськими підводними човнами та літаками. Кілька разів потрапляли в потужний шторм. 

«Додому писав, що засмагаю і їм банани» 
– Коли підійшли до Анголи, то застали на березі бій. Усе довкола горіло, вибухало. Дитячий запал погратися у «війнушки» зник за секунду, – каже пан Микола. – Наш командир сказав тоді: «Відчуваю, хлопці, сьорбнемо тут лиха». Наче у воду дивився. 
Микола Абрамчук у тій далекій країні працював інструктором. Навчав місцевих стріляти з корабельних артилерійських гармат, ракетних установок. Швидко вивчив португальську мову. Навіть заприятелював з ангольцем на ім’я Мануель Жвакі. Також хороші стосунки у радянських військових склалися з кубинцями. Інколи Микола та його друзі по зброї гукали до солдатів з Острова Свободи: «Віва презеденте Куба Фідель Кастро!». На що кубинці відповідали: «Віва Леонід Брежнєв!». 
– Через трохи нам на поміч прибув ракетний катер з Чорноморського флоту. Ми були найпершими радянськими матросами на ангольській землі. Тому по праву називаю себе «піонером Анголи», – з посмішкою каже Микола Степанович. 
На березі матроси перевдягалися у кубинську форму, ніхто не носив погонів. Під час військових дій радянський корабель транспортував урядовим військам старі танки Т-34, боєприпаси, висаджував десант, підтримував вогнем сухопутні частини. Всюди на вояків чекала небезпека. 

– З нашого корабля ніхто, дякувати Богові, не загинув. Однак на інших наших земляків чатувала смерть, – пригадує пан Микола. – Бувало, що хтось крутне знайдений годинник. А той годинник виявиться міною. Крий Боже потрапити до унітців у полон – тортури гарантовано. За голову радянських інструкторів повстанці давали двадцять тисяч доларів. Ночами, аби не спати, пили міцну каву. Боялися, що вночі можуть убити опозиційні шпигуни. На трунах з радянськими військовими спеціальні органи писали «Обережно. Скло». Однак ми собі знали, що там за «скло». Напевно, не один алмаз радянське керівництво поклало до кишені за те, що ми виконували той інтернаціональний обов’язок… 
26 вересня 1978 року засмаглий екіпаж СДК (сам корабель вирішили подарувати ангольцям) перевдягнули у цивільний одяг та повантажили до пасажирського літака, який залишав місто Луанду. Приземлилися вже в соціалістичному Будапешті. Далі – курс на Москву. Проте радянські генерали не змогли відразу віднайти відомостей про вояків-інтернаціоналістів. Можливо, комусь було вигідно, аби вони просто загубилися… 

Відразу забути про той африканський жах чоловікові не дала малярія. Екзотичну хворобу Микола Степанович підхопив в Анголі, однак далася вона взнаки, коли повернувся до своєї частини. Дослужував волинянин у Таллінні. Після демобілізації здібному ковельчанинові пропонували йти вчитися на військово-морського офіцера. Однак додому хотілося набагато більше, аніж стати капітаном І рангу. У травні 1979 року старшина І статті Микола Абрамчук уже був у рідних Волошках. Ще довго він нікому ні слова не сказав, що робив у спекотній Африці. 
А громадянська війна в Анголі скінчилася відносно нещодавно – 2002 року, коли в бою загинув лідер УНІТИ Жонаш Савімбі.