Кращий бомбардир в історії «Волині» Володимир Дикий розповідає у розділі «Легенди «Волині» про цікавинки своєї футбольної кар’єри - пишуть на сайті ФК «Волинь»

Володимир Петрович Дикий, колись «Дікарь» в команді, тепер ввічливо і з повагою «Петрович». Як би пафосно не звучало, але «жива легенда» луцької «Волині». Радянський та український футболіст, тренер.

Володимир Дикий народився 15 лютого 1962 року у Червонограді. Його футбольна кар`єра на найвищому рівні тривала майже 20 років: «Карпати» Львів (1979—1981), «Металіст» Харків (1982), СКА «Карпати» (1983—1985), «Нива» Тернопіль (1985), «Нафтовик» Охтирка (1986), «Волинь» Луцьк (1988—1996), «Верес» Рівне (1996—1997).

Утім, найбільшу славу та честь Володимиру Петровичу принесли все ж виступи за «Волинь». Він і дотепер разом із Андрієм Федецьким найкращий бомбардирів клубу за всю історію — 91 гол у всіх турнірах. А у «золотому» сезоні 1989 року Дикий встановив рекорд за кількістю голів за один сезон — 22 м'ячі.

- Володимире Петровичу, ви якийсь час тренували у «Волині» дитячу команду. Чи знає це покоління про славні сторінки історії клубу у 1980-1990-х роках?

- Не можу запевнити, що всі знають, але приємно було, коли після тренувань діти розпитували про справи колишні… Часто й батьки перепитують: «То ви той самий Дикий?». Дуже приємно, коли діти, підлітки можуть назвати подробиці футбольної історії тих років, знають прізвища, команди, авторів голів. Але цей місток між поколіннями треба зміцнювати.

- Чи можна порівняти футбольну атмосферу 1989 року і, наприклад, 2013-го?

- Вважаю, що команда 1989 року була найсильнішою наразі у футбольній історії Луцька. Ми грали нарівні згодом із «Жальгірісом», московським «Спартаком» і не боялися їх. На усіх хотіли забирати у вищолігові команди, але ми не хотіли лишати Луцьк. Всі вкорінилися у місті, мали сім`ї, чудові умови для праці були. Залишалося тільки у футбол грати й отримувати від цього задоволення. Вболівальники усіх нас впізнавали, хтось ходив дивитися на гру Слуки, хтось на Польного чи Федецького. Аура чудова була в місті, співали «Волинь моя» на вулицях!

Так, футбол не стоїть на місці, він комерціалізувався. Але завдання залишилося просте: забити гол супернику. Люди і колись, і сьогодні прагнуть цього диво-видовища. Тому прикро, що часто сучасне покоління гравців забуває про те, що є відповідальність за честь клубу, за вболівальників, за місто. Так, гроші – це хороший стимул, але ми свого часу цінували передусім гру і свою честь, не хотіли осоромлюватися. А футбольну атмсосферу робимо власне ми самі: футболісти, тренери, вболівальники. Усе може повторитися, якщо докладати до цього зусиль.