Чи не щодня ми, йдучи вулицями Луцька, кидаємо захопливий погляд на ковані вироби, що прикрашають місто. Однак мало хто знає, яким чином майстри створюють таку красу. Одним із таких фахівців художнього кування є спадковий коваль Іван Возняк - пише Сім’я і дім.

Дід Івана Олександровича, Степан, усе життя пропрацював ковалем. Таку нелегку професію для чоловіка обрала сама доля. Якогось післявоєнного року в хату до Возняків прийшли совіти та вивезли ні в чому неповинну родину до Сибіру. Юнак кілька разів намагався втекти із заслання, однак марно. Проте він таки зумів обурити пильну охорону та чкурнув до рідних Новосілок, що на Рівненщині. Переховувся Степан від енкевеесівців у сільській кузні. Так моторний хлопець став помічником коваля – молотобійцем. 
Внук Степана, Іван, за фахом історик, вирішив піти слідами діда, опанувавши художнє кування. 
– Кування – це обробка металу тиском, – пояснює Іван Олександрович. – Відбувається це за температури від 800 до 1 100 градусів. Колись у кузні стояв коваль і показував помічнику, куди бити. Тепер роль молотобійця виконує пневмомолот. 
Робота коваля нелегка, але головний секрет успіху, за словами пана Івана, полягає в любові до своєї праці. Аби стати майстерним ковалем, потрібно років зо п’ять вивчати ремесло. 
Чоловік завжди працює з чорними металами. Коваль стверджує, що зараз люди більше знаються на художньому куванні. Отже, і клієнти стали примхливішими, кожному з них потрібно вміти вгодити. Замовники вже не хочуть китайських елементів, прагнуть мати ручне кування. 

– Зараз ковальська справа стала значно легшою завдяки технічному прогресу, – захоплено розповідає Іван Олександрович. – Колись нашому братові було набагато важче. Однак так, як тоді кували, я й зараз ставлю в приклад. Пам’ятаю, кілька років тому реставрували паркан навколо столітньої церкви. Приводив туди інших ковалів, аби подивилися, як майстерно працювали понад сто років тому. 
Прикладом великої майстерності для лучанина є славнозвісна пальма Мерцалова. Виготовив цей шедевр ковальського мистецтва Олексій Мерцалов наприкінці XIX століття. Майстер зробив екзотичне дерево за допомогою зубила, молотка і горна із звичайнісінької… рейки. 

За словами пана Возняка, в сучасній кузні можна виготовити практично все, на що тільки здатна фантазія. Реконструюють навіть середньовічну зброю та лати. Інколи такі незвичні речі замовляють для інтер’єру у кафе чи ресторани. 
– Власник одного із розважальних закладів Луцька замовив зробити алебарди, – пригадує пан Іван. – Однак згодом він попросив приварити небезпечну зброю до стін, а то ще відвідувачі «під мухою» позносять один одному, наче капусту, голови. 
Робочий кабінет коваля прикрашають два мечі та обладунки лицаря. Звісно, це зварена з тонкої бляхи бутафорія. Проте вигляд у сталевого вояки не гірший, ніж мають його «товариші» в історичних музеях. 
– Лицаря виготовив спільно з другом, який дуже полюбляє середньовічну атрибутику, – провадить майстер. – Колись, аби викувати лати, слід було провести чимало часу біля доменної печі, розплавляючи крицю. 
Інколи чудернацькі вироби замовляють і звичайні волиняни. Клієнти бажають мати флюгера на даху будинку у вигляді вершника-козака або геральдичну символіку як у знатних дворян. 

Майстер переконаний, що завдяки художньому куванню рідний Луцьк можна зробити значно ошатнішим. Каже, що їх, ковалів, якось уже збирала міська влада, аби доручити оформлення обласного центру. 
– На жаль, нині політикам не до ковальства, – зітхає пан Іван. 
У родині коваля підростають дві доньки і син. Іван Олександрович буде тільки радий, якщо діти продовжать сімейну традицію. 
– Я не проти, аби доньки теж мали справу з металом, – каже чоловік. – Нещодавно завітав до Луцького замку на фестиваль ковалів. Свої роботи представляли й жінки. Вони такі майстерні, що не кожному чоловікові до снаги повторити таке. Головне – любити метал.