Інтерв’ю з батьками захисника донецького «Шахтаря» і національної збірної України В’ячеслава Шевчука — Анатолієм Сильвестровичем та Оленою Василівною - пише Волинь-Нова.
     
     Мені неодноразово доводилося писати про сім'ї відомих майстрів шкіряного м'яча з Волині, зокрема Анатолія Тимощука, Артема Федецького, Тараса Михалика. А ось про спортивну династію Шевчуків з Луцька ще не розповідав. І коли познайомився з батьками заслуженого майстра спорту, гравця національної збірної України і донецького «Шахтаря» В'ячеслава Шевчука, то пошкодував про це, бо багато втратив. Повірте: у Слави (саме так його називають вдома рідні і партнери у «Шахтарі») не менше відбулось у кар'єрі пам'ятних подій, не менше заслуг і титулів, ніж у згаданих гравців, які уже давно вважаються в Україні зірками вітчизняного футболу.
     А чому ж усі ці роки Слава Шевчук перебував у затінку, запитую себе? І вже під час знайомства з його рідними, телефонної розмови із самим спортсменом, переконався, що він не звик до підвищеної уваги, розповідати про шлях у великий футбол, про свої досягнення. Одне слово, від піару, який блискавично приносить легку славу, В'ячеслав далекий. Оскільки із відомим футболістом надзвичайно важко побачитись у Луцьку (останній раз він приїжджав у місто з «Шахтарем» на календарний матч з «Волинню», коли господарі сенсаційно перемогли гірників із рахунком 2:0), я вирішив для початку нашого знайомства зустрітись із батьками захисника донеччан — Анатолієм Сильвестровичем і Оленою Василівною, які проживають на околиці обласного центру, в районі Теремного. До речі, їхній будиночок зовсім поруч із оселею колеги Слави і друга по збірній України Артема Федецького.
  
     
     «КОЛИ У СПОРТІНТЕРНАТ НЕ ВЗЯЛИ, СЛАВА НЕ ЗДАВАВСЯ»
     Наша розмова з Шевчуками-батьками розпочалась із жарту Анатолія Сильвестровича.
     — Так і напишіть: було у батька два сини. Й обидва — футболісти.
     — І це ви про свою сім'ю? — поцікавився я.
     — Так. До них можна було б додати і третього — їхнього батька, але я уже зав'язав із футболом, як кажуть, повісив бутси на цвях.
     — Із В'ячеславом усе зрозуміло — він гравець-професіонал. А де ще один футболіст?
     — Син Сергій. Він старший за Славу на рік, народився у 1978 році. Він майор, служить у Луцькому прикордонному загоні. У вільний від роботи час грає в міні-футбол чи у футзал. Коли ще сини були підлітками, Сергій, схоже, мав кращі задатки, навіть закінчив Львівський спортінтернат у групі відомого бомбардира львівських «Карпат» Володимира Данилюка. А Славу не прийняли туди на навчання, хоч уже тоді був надзвичайно технічним і розсудливим на свій вік гравцем. Підвела його слабенька фізична підготовка — у 15 років дійсно був худеньким і щупленьким.
     — Однак футбол він не залишив?
     — Після шкільних уроків Слава брав спортивну форму і поспішав на тренування, хотів довести, що ніщо не може зупинити його мрію — стати відомим футболістом. Першим тренером був Василь Войтович, який ще й зараз навчає хлопчаків азів цього виду спорту в дитячо-юнацькій футбольній школі «Волинь».
     — Цікаво, брати бодай раз грали в одній команді чи один проти одного?
     — Коли «Волинь» очолював Віталій Кварцяний, клуб проводив спарингові матчі з ковельським «Сільмашем», за який у той час виступав Сергій. Ось тоді моїм хлопцям доводилось суперничати на полі між собою. Згодом Віталій Володимирович очолив хмельницьке «Динамо», забравши із собою з Луцька Володимира Антонюка, Сергія Чабана, Віктора Мацюка, а разом із ними й ще юного Славка. До речі, сином уже тоді зацікавилось київське «Динамо», але Кварцяний вирішив, що йому підростати, мужніти краще буде у запорізькому «Металурзі», і відправив його до Олександра Томаха.
     — Це у той період, коли «Металург» сенсаційно пробився до фіналу розіграшу Кубка України?
     — Так, тоді столичний клуб легко переміг суперника із рахунком 6:1. Слава брав участь у фінальному поєдинку, навіть «заробив» пенальті на Георгієві Димитрадзе. А той день був пам'ятним для сина тим, що головний тренер «Шахтаря» Віктор Прокопенко, зустрівшись із ним, запросив приїхати на оглядини у Донецьк. Між іншим, я чув, що тоді і Йожеф Сабо, який тренував столичних динамівців, теж, як кажуть, поклав око на Шевчука.
     
     «МИТЬ, КОЛИ В'ЯЧЕСЛАВ ПІДНЯВ НАД ГОЛОВОЮ КУБОК УЄФА, ЗАБУТИ НЕМОЖЛИВО»
     — У 2001 році В'ячеслав приїхав у Донецьк, але надовго там не затримався…
     — У складі гірників він провів 12 матчів. Потім ще два в донецькому «Металурзі» і перейшов до ярославського «Шинника». У прем'єр-лізі чемпіонату Росії Слава зіграв 50 поєдинків, забив 4 голи і був безперечним лідером команди.
     — А як він опинився у дніпропетровському «Дніпрі»?
     — У сезоні 2004—2005 його запросив до себе з Ярославля Євген Кучеревський. Під його керівництвом син провів 11 зустрічей. А згодом відомий румунський фахівець Мірча Луческу, який очолював «Шахтар», повернув сина у Донецьк, де він до сьогодні виступає за гірників. Провів у чемпіонатах і розіграшах Кубка України понад 160 матчів. У його домашній колекції 6 золотих медалей чемпіона України, по чотири рази він разом із клубом вигравав Кубок і Суперкубок країни.
     — А ще Кубок УЄФА.
     — Цей почесний приз «Шахтар» завоював у сезоні 2008—2009 років. Пригадуєте фінальний поєдинок із бременським «Вердером», голи Адріано і Жадсона у додатковий час? Я кожну хвилину тієї гри пам'ятаю, наче вона відбувалась учора. І ту незабутню мить, коли син підняв над головою один із найпочесніших європейських футбольних трофеїв — Кубок УЄФА.
     — Анатолію Сильвестровичу, а як часто вживу спостерігаєте за грою В'ячеслава?
     — Бував у Донецьку на календарних матчах «Шахтаря» у чемпіонаті України, у Львові, Києві, коли Слава виступав за збірну країни. Особливо переживав і хвилювався, коли тривали відбірні матчі до світової першості у Бразилії. А скільки здоров'я відібрали зустрічі плей-оф із командою Франції, важко словами переказати.
     — Ви обговорювали цю тему з сином?
     — Ні, матчі з французами ми детально не аналізували між собою. Думаю, що були допущені деякі помилки у тактичному плані, а також із визначенням основного складу на повторний поєдинок у Парижі. А ось щодо його дій в усіх календарних іграх українського чемпіонату обговорюємо. Я намагаюсь критично підходити до багатьох епізодів. Він ніколи не суперечить, а слухає, іноді контраргументує, але завжди вдячний за поради.
     — Ще одне запитання, суто сімейне, хотів би поставити мамі. Скажіть, Олено Василівно, син матеріально допомагає батькам? Адже не секрет, що усі гравці «Шахтаря» мають високі заробітки.
     — Звичайно, як і всі виховані діти. Слава постійно передає чи привозить нам різноманітні подарунки. Мене радує сучасною косметикою, а батькові, наприклад, подарував автомобіль «Мерседес». Син дуже уважний і щедрий до усіх родичів, особливо до наймолодших. А ще Слава без особливого афішування займається благодійністю. Так, дитячу команду свого першого тренера Василя Войтовича він забезпечує новою формою, спортінвентарем. Коли ж останній раз гостював на Волині, то відвідав Рожищенський навчально-реабілітаційний центр, куди завіз його вихованцям різні подарунки.
     — А після сенсаційної поразки «Шахтаря» у листопаді в Луцьку від «Волині» Слава провідував батьків удома?
     — Син заходив до нас у гості напередодні матчу ввечері. Я, на його прохання, приготувала борщ червоний, який він дуже любить. А на грі лучан із донеччанами я, скажу відверто, вболівала за команду Кварцяного. Думала, хай гості не деруть занадто носа — волиняни без бою не здадуться.
     Інтерв'ю з В'ячеславом Шевчуком — у наступному номері «Волині-нової».