Незрячий Петро Дячук оббиває пороги чиновницьких кабінетів і благодійних фондів, щоб знайти кошти на операцію для дружини Валентини, яка також не бачить, а нещодавно ще й перестала чути. Про це пише газета «Волинь».
     
     ЖИТИ У ТЕМРЯВІ Й НЕ ЧУТИ — НЕВИМОВНО ТЯЖКО
     Валентина Мазурик до 14 років була звичайною дитиною. Правда, недочувала, але то була її таємниця. Ніхто, навіть найближчі подруги, не знали про це. Розповідати Валя соромилася і батькам забороняла. Проблеми із зором почалися вже у Ковелі, куди переїхала сім’я. Після травми дівчина осліпла на одне око. Попри це успішно закінчила школу і фінансовий технікум, вийшла заміж, народила двох діток. Працювала бухгалтером, а згодом — секретарем Ковельської територіальної первинної організації УТОС. Нерідко, прокинувшись вранці, з острахом вмикала світло і тішилася, коли бачила його — ще у 14 років лікарі сказали, що може повністю осліпнути. Готувалася до цього морально, бо ж бачила, що зір катастрофічно падає і на другому оці, а проведені операції (за життя їх мала аж 10!) не допомагають. Не запанікувала, коли дізналася, що правим оком бачить лише на 50 відсотків. Працювала і чим могла допомагала незрячим. Ніколи не відмовляла, коли просили провести когось до лікаря чи вирішити побутові проблеми. Так і познайомилася з Петром Дячуком. Не раз допомагала йому пересідати у Ковелі на автобус, що прямував до його рідного села. Після кількох зустрічей запропонував вийти за нього заміж. Погодилася, і невдовзі поїхала до Луцька. І ось уже 15 років, як вони йдуть по життю разом, підтримуючи один одного.
     
     ІНВАЛІДОМ ЗРОБИЛА ВІЙНА
     У Петра своя невесела історія. Трагічний день 21 квітня 1968 року, коли в його руках вибухнула граната, змінив його життя назавжди.
     … Була Пасха. Батьки прилягли відпочити, а 5–річний хлопчик бавився із сестрами у дворі. Поліз на горище, під комином знайшов іграшку з кільцем і довгою ручкою. Схопив її, аби похвалитися сестрам. Ті захотіли відібрати, Петро втікав до хати. На порозі, певне, спіткнувся. Пролунав вибух. Ударною хвилею хлопчику відірвало кисть правої руки, обпекло очі.
     Після тривалого лікування в Луцьку й Одесі медики винесли вердикт: бачити не буде. З тих пір Петро Дячук живе у світі темряви. Попри сліпоту він зумів закінчити історичний факультет тодішнього Луцького педінституту. Чотири роки вчителював у рідному селі, що на Ратнівщині. Але хлопцеві хотілося самостійності, тож переїхав до Луцька, пішов працювати на підприємство Українського товариства сліпих.
     Із Валентиною Мазурик зустрівся, коли йому було вже за 40. Дружина оточила любов’ю і турботою, стала його очима. І в УТОС, і в храм Всіх Святих землі Волинської, де Петро Омелянович співає у хорі, і на базар вони завжди ходили разом. А тепер, коли хоче десь вийти, доводиться шукати супроводжуючого. Два роки тому Валентина після відшарування сітківки ока перестала бачити. Довелося вчитися пересуватися по квартирі навпомацки, готувати їжу. Хоч і на цьому біди не закінчилися. Через кілька місяців вона втратила ще й слух — запальний процес перейшов на вуха. Чи треба казати, яка це трагедія для незрячої людини? Жінка, яка жила у пітьмі, опинилася ще й у повній ізоляції від світу звуків. І, що найгірше, не могла порозумітися з чоловіком. У перші тижні такого життя Валентина Михайлівна гостро сприймала свою безпорадність, замкнулася в собі.
     — Жити без зору ще можна, а от без слуху — дуже тяжко. То не життя, а існування, — каже жінка. — Ось ви говорите, а я вас не чую. Чоловік поїде у село, я залишаюся сама. Не можу ні «швидку» викликати, ні сусідів гукнути. Ніхто ж зі мною не вміє розмовляти.
     Витримати їй допомагає рукоділля (навчилася в’язати, коли ще трохи бачила) і творчість. Опинившись у повній ізоляції, жінка почала писати вірші — виколювала їх шестикрапкою Брайля на товстих картонних листах. Але найближча подруга, котра вже видала свою першу поетичну збірку, порадила перейти на прозу.
     — Я була переконана, що в неї це вийде краще, — каже Валентина Клюндер, котра забігла на хвилинку в гості. — Валя написала оповідання «Розповіді Орчика». І так гарно, з гумором описала повадки кота, що мої племінники були у захопленні. Загалом, Валя — мужня людина і велика розумниця. У школі багато читала, найкраще знала математику. Вона і технікум закінчила з червоним дипломом. А яка господиня хороша! У неї чоловік завжди доглянутий і в хаті он який порядок.
     До речі, у квартирі незряче подружжя хазяйнує самостійно. Має закріпленого соціального працівника, та до його послуг вдається рідко. Петро ходить за покупками у сусідній супермаркет, Валентина готує їжу. Вона і посуд помиє, і білизну випере, і квіти догляне. Розмовляє з ними, як із живими істотами. Певне, тому такі пишні ростуть.
     
     НАЙБІЛЬША МРІЯ — ПОВЕРНУТИ ДРУЖИНІ СЛУХ
     Глухота Валентини, повна ізоляція від світу звуків гнітить не лише її, а й чоловіка, бо ж виникають проблеми у спілкуванні. Петро розповідає, що спершу розгубився, не уявляв, як розмовлятиме з дружиною. Азбуки незрячих вона не знала. Але невдовзі знайшов вихід — купив у супермаркеті пластмасову абетку. Із букв викладав запитання на столі, дружина читала і відповідала. Але то була марудна справа. Згодом навчив Валю азбуки Брайля. Більшість незрячих освоюють її щонайменше за місяць, а вона вивчила усього за два вечори. Спілкуватися стало легше, але відчував, що дружині бракує живої розмови. Коли ще мала слух, то любила говорити з подругами по телефону. А тепер і ця маленька радість стала їй недоступною. Тож коли телефонував хтось із знайомих, чоловік брав трубку і вистукував на руці своєї половинки запитання шестикрапкою. А вона вже відповідала. Звісно, спілкуватися так складно, але Петро Омелянович не нарікає. Тішиться, що знайшов контакт із дружиною, шкодує її.
     — Якби я втратив слух — і дня не прожив би, — каже. — Я маю змогу слухати радіо, аудіокниги, а вона й того не може.
     Чоловік не хоче змиритися з тим, що дружина не чує, мріє повернути їй слух, бо такий шанс є. Лікарі запевняють, що Валентина після операції зможе чути. У Київському інституті отоларингології готові зробити її. Щоправда, аби вживити імплантант в обидва вуха, потрібно 517 тисяч гривень. Для сім’ї інвалідів це захмарна сума.
     — Нам би знайти хоча б 275 тисяч гривень, щоб дружина могла чути на одне вухо, — мріє Петро.
     Сім’я економить. Трохи допомагають добрі люди і благодійні фонди, громадські організації, церкви та народні депутати. Отак з миру по нитці й зібрали вже пристойну суму. Але ж потрібно ще більше 170 тисяч гривень! Та чоловік не втрачає надії знайти гроші. Ходить по організаціях, установах, чиновницьких кабінетах, звертається до бізнесменів, намагаючись пробудити в їхніх душах співчуття. Незряче подружжя підтримує і Валентина Клюндер. Це вона знайшла адресу Фонду Рината Ахметова, допомогла написати туди листа. Правда, відповіді досі немає. Багатих чужа біда не болить. Тож пані Валентина, як і Петро, всі сподівання покладає на пересічних українців. Для тих, хто хоче і може допомогти Валентині Мазурик, надаємо реквізити: АТ «Дельта Банк», номер рахунку 26251908621716, отримувач — Мазурик Валентина Михайлівна, код отримувача 2144119949, код банку–отримувача 380236. Призначення платежу — поповнення поточного рахунку Мазурик В.М. згідно з договором № 00102676220513 від 22.05.2013 р.